У селі Креховичах Брошнів-Осадської територіальної громади Романа ЛЕГУНА, на думку самого майстра, сусіди називають чи сприймають як дивака. Ми з ним міркували, як стисло і правдиво означити його – поетом, майстром, каменярем, колекціонером чи травником? А спілкування і ближче знайомство зі співрозмовником підказало, що найвичерпніше і найглибше розкриває його світосприйняття слово «шукач». Він той чоловік, котрий попри важкі сатанинські перешкоди в житті, які йому довелося і доводиться долати не один рік, шукає дорогу до Бога і творить її в камені, у слові, дереві, колекціонуванні, травництві й т. ін. Він шукач, який шукає себе для Бога.

– Мені вже 47 років,– каже Роман ЛЕГУН.– Але й далі постійно шукаю себе, своє місце і призначення у цьому житті: хто я і що маю робити? Не відчуваю, наприклад, що моє призначення каменярство, столярство чи травництво. Звісно, якась частинка мене є каменярем, і я вважаю себе непоганим фахівцем у тому. Та краще скажу, ким би хотів стати, а не ким є. У мене є мрія – працювати зі словом. Я з дитинства люблю писати і пишу. Нікому не показую, хіба інколи деякі жартівливі віршики. А основна маса творів ще чекає свого часу.

– Але у мене, Романе, створюється таке враження, що Ви не просто творите цікаві і самобутні речі з каменю, а образно кажучи, творите поезію у камені й у всьому, до чого торкаються Ваші серце й руки.

– До речі, я вже колись так і зазначав, що не просто працюю з каменем, а пишу ним чи малюю. А може, я вже й написав те, що мав написати? Не знаю чи не вмію прочитати. Любов, у моєму розумінні, не існує як почуття до когось чи чогось. Навіть люблячи жінку насправді я люблю Бога. А ще я дуже люблю свою роботу. І добре пам’ятаю, з чого все починалося.

– А з чого?

– У мене, образно кажучи, свого часу було дві ліві руки – тобто я нічого не вмів належно робити. Я в житті сьогодні не просто шукаю Бога – Він мені дуже потрібний. Маю дві відповіді, з чого я почався як майстер – для всіх і справжню. Вам яку?

– Справжню...

– Я ніколи в житті не любив будівництво і будівельників. Більше того. вважав їх невезучими, які нічого в житті не досягли. Був гордим білоручкою, їздив на чорному легковому авто з люком угорі й насміхався над ними. А кожний, хто був у цементі чи гіпсі, був для мене нижчою расою. Але минули роки – і я опинився на соціальному дні. Ні, навіть нижче дна. Там, де цілковита темрява і немає нічого доброго, нічого зі знаком «плюс». Я був за кордоном і просив Бога, щоб Він мене витягнув звідти, бо я не міг і не вмів так жити.

Майже на 15 років був ніби законсервований у тому соціальному болоті. А за ті роки змінилися світ і люди. Я не навчився користуватися земними благами. Просив Бога, щоб допоміг мені знайти своє місце у житті. І все у Нього випросив. У Господа, очевидно, все нормально з почуттям гумору, бо Він дав мені одну з найважчих робіт і саме ту, яку я свого часу ненавидів – каменяра. І тепер я нею дуже горджуся. Звідкіля це все? Не знаю. В мене ніколи такого не було. Навіть не помітив, коли у житті став майстром-каменярем. Потрібні були гроші, щоб годувати та утримувати сім’ю. Була робота – і я за неї взявся.

Пам’ятаю, що перша моя праця з каменю була в селі Небилові – тепер Перегінської територіальної громади. Десять років тому я поставив свої перші камені. Після того про мене заговорили. Я вже казав, що бачу свої роботи ще до того, як їх почати. Жінка просто замовила паркан з каменю, а я зробив його з 11-ти стовпчиків, а на кожному – інші квіти. Липовий цвіт, підсніжник, якась вигадана райська квітка, дубове листя з жолудями, лілії, троянди, кали...

Коли жінка побачила, то їй стало страшно, що люди будуть сміятися, бо в селі ні в кого такого не було. А я глянув – і придурів від побаченої краси. Люди часто хочуть чогось файного, але як частини загалу, і бояться неповторності.

– Змалюйте хоч у загальних рисах географію своєї творчості у камені?

– Головно Івано-Франківщина, Львівщина, Тернопілля... Міста Івано-Франківськ, Калуш, села Кадобна, Тужилів, Сівка Калуська, Креховичі, Липовиця, Суходіл, Небилів, селища Перегінське, Брошнів-Осада... Я не беру роботу далеко від хати. Але завжди без черги приймаю замовлення на підмурівки церков, на каплиці і криниці. Ніколи не відмовляю. Хочу, щоб Бог мене помітив – мій слід на землі, тож постійно самовдосконалююсь як християнин і хочу працювати на Творця.

– Чи рахували, Романе, скільки залишили земних слідів для Творця, щоб Він Вас помітив?

– Кількість у тому нічого не важить. Можна через одне слово бути почутим, а можна і все життя кричати до Бога і залишатися непочутим. Я вже 19 років кричу. Гектари каменю поставив. І це також є моїм зверненням до Бога. Кожної миті відчуваю, хто насправді є Майстром і Творцем того, що роблю як простий ремісник, і кажу: «Дякую Тобі, Боже, що Ти таке во з мене зробив... Я без Тебе був ніхто і звали мене ніяк».

– Я бачив зблизька деякі Ваші роботи – каплицю в Кадобні, підмурівок і подвірну огорожу церкви Вознесіння Господнього ПЦУ у Брошневі-Осаді, криницю і стінні розписи у Креховичах...

– Кожна каплиця чи інша духовна річ народжується у боротьбі і випробуваннях. І каплиця на обійсті Ігоря Сухарника в Кадобні не виняток. Замовили одного року. Я погодився – не пішло, і я відмовився. І той поважний чоловік не повстидався принизитись і мені ще раз сказати: «Романе, ходи...» І я вдруге прийшов. І сьогодні ця каплиця – моя гордість. Так мало бути. У цій каплиці, коли було дуже гірко, я не раз наплакався. Закривався у каплиці, опускав плівку і… мене нема.

Міг і на весь день там усамітнюватися. Ніхто й не знав про цю мою маленьку келію. А найкращі час і місце для молитви – то моя робота. І кредо моє: чесна праця – то молитва працівника. Коли міряю свою роботу, то завжди не доміряю один сантиметр, коли рахую гроші, то не дораховую одну гривню… Чому? Щоб не взяти зайвого. Я ставлюсь до роботи, як до святості. Вона дає мені хліб насущний, а інших професій у мене немає. Господь дав мені цей подарунок – їж і пий з нього. І я не можу виконувати свою роботу неякісно, бо Він тоді забере її у мене. Тож у праці поєдную не тільки вдячність і любов до Бога за Його дар, а й страх перед Ним від того, що Він може той дар забрати.

– Ви з такою ревністю ставитеся до всіх своїх робіт чи тільки до сакральних?

– Все просто: коли у тебе гарний почерк, то ти не можеш писати негарно.

– А Ви свій почерк у роботі вважаєте гарним?

– Звичайно, адже мене створив Господь. Чому ж має бути інакше? Моя професія – то дар Божий, то чому й моя робота має бути негарною? Я не хвалюсь, але навіть говорити не вмію, щоб не виглядати по-дурному. Коли маю можливість виконувати роботи на сакральних об’єктах, то відчуваю до Бога вдячність за довіру. Бо небагато людей за своє життя удостоєні честі покласти бодай один камінець на подвір’ї храму. Я ніколи й не мріяв, що мені колись дозволять попрацювати для церкви. Адже і не ті думки думав, і не тими шляхами ходив.

Я тими роками ненавидів людей, які працювали для церкви, бо вони були там, а я – ні. Сьогодні, наприклад, мене не потрібно просити. Я у Брошневі-Осаді маю дозвіл від настоятеля храму Святого Вознесіння Господнього ПЦУ о. Івана Креховецького, тож коли є час, то їду і працюю над оздобленням підмурівка церкви й огорожі подвір’я. Я так переживав, що молив Господа: «Боже, дай мені доробити підмурівок церкви і паркан навколо, а потім роби зі мою, що хочеш…». А коли робота наближається до завершення, то стає страшнувато.

– Знаю, що як кам’яних справ майстер Ви також працюєте і на світських об’єктах.

– І альтанки, і криниці, і стіни будинків чи паркани людських обійсть – то для мене також речі духовні. Бо ж до 1999 року, коли, перебуваючи на заробітках у Португалії, поборов алкогольне узалежнення, я жив запереченням і ненавистю до Бога.

– Як Ви переживаєте війну?

– Я не в ЗСУ, але не втік і не переховуюся. Якщо буде Божа воля на те і мене заберуть на фронт, то так і буде. Війна після навали російських смертоносців 24 лютого і мене боляче торкнулася. То був жах. Я почав відчувати те, чого ніколи не відчував, зокрема невідомість, страх за сім’ю, за трійко дітей і власне життя. Але мені навіть встидно перед хлопцями, які тепер на війні, казати, що війна й мене торкнулася. Я мав усі можливості виїхати з України. Ми вже навіть було спакували валізи. Жінка вміє водити авто, то мала намір вирушити з дітьми за кордон, але я її зупинив. Бо без них був би самотній. І моя дружина добре це розуміла, тож не поїхала.

– Чи в перші місяці після вторгнення московитів Вам хотілося творити?

– Розумієте, робота у мене сезонна, тож взимку я не працюю. Якби тоді, в лютому, я мав роботу, то, напевно, цілковито поринув би у працю. Перші два дні були шок і ступор. А я ще якраз відходив від ковіду. Відтак пішов у селищну раду до заступника голови Володимира Степаненка, щоб бути потрібним у якійсь роботі. Бо просто сидіти і нічого не робити не міг. А що робити – не знав. Це було вперше у моєму житті, що я не знав, як чинити. Тим часом москалі перли і перли, а наші міста падали і падали. Я поїхав у військкомат, залишив там номер свого телефона і вернувся назад додому. Та досі ніхто не телефонував, хоча свого часу я служив у війську. Я очолюю громадську організацію «Історично-пошуковий клуб «Едельвейс», тож маю чимале коло добрих знайомих і друзів не тільки в Україні, а й за кордоном. І мені спало на думку зайнятися волонтерством, зокрема постачати для Сил оборони України медикаменти. Я завантажувався ліками й одягом, щоб допомагати ЗСУ. Але згодом, коли побачив, що почалися різні перевірки, зупинився, бо зрозумів, що можу помилитися. Адже я не медик і часто навіть не розумів, які ліки передаю. Обліку не вів. А там могли бути і заборонені препарати…

І тепер, якщо маю можливість, допомагаю ЗСУ чим можу. Близько третини нашої громадської організації, яка є згромадженням дуже правого спрямування, нині на фронті. Бог, родина, Україна – понад усе. Це наше гасло…

Р. Легун – то постійні пошук і рух. У прямому й образному значенні. Адже він не лише залюблений у слово, у свою роботу, а й є непересічним садівником, квітникарем і травником, колекціонером старожитностей та шукачем артефактів у надрах землі. А його родинне обійстя – творчість серця і рук майстра. Але він вважає, що його колекції скарбів сьогодні ще ніким не затребувані, хоч могли би стати окрасою, скажімо, шкільних уроків краєзнавства.

– Як би мені не прикро було констатувати, – зізнається пан Роман, – але мої пошуки артефактів у надрах землі закінчуються нічим, бо, крім мене і моєї родини, нікого не приваблюють. Хоч я б’ю в усі дзвони. Влада змінюється, але, на жаль, залишається незмінним її ставлення до таких, як я. Хто я такий – педагог чи науковець, щоб дітям розповідати про рідні терени у давнину та оповідати про археологічні знахідки нашої громадської організації? Але за бажання керівників можна все вирішити. Я ж не претендую на оплату. Та володію, на мій погляд, унікальною інформацією про наш край і його людей у давнину. А ще дуже надіюся знайти і свій земний матеріальний скарб, бо небесний я вже знайшов – Бога.

Я ж нічого не мав і був ніким, нікчемою у житті. А тепер маю все. І навіть боюся про щось Його просити, бо Він обов’язково дасть. Як віддячити Богові? Це найголовніше питання, на яке сьогодні шукаю відповідь і яке мене пригнічує. Але невтомно шукаю.