Крадій є крадієм. Буває, що з народження, на генетичному рівні. І тоді це зазвичай стає «професією». Крадії чужого, як правило, – вигадливі, хитрі, нахабні. Вони ніколи не визнають, що є такими... Крадії чужого слова – такі самі, лише зі своїм означенням – плагіатори. Це люди, котрі привласнюють чужу творчість.

Тема плагіату мені болить. Крадуть чуже зчаста в соціальних мережах, зокрема у Facebook. Не гребують привласнювати статті, літературні розвідки, вірші, коротку прозу... Під час поширення чомусь зникає підпис, навіть із застережним знаком про захист авторських прав. Коли вказуєш на очевидний плагіат, то хитрі крадії чужої творчості вдають, що нібито прізвище під статтею «загубилося». І тішаться «лайками», що, певно, вже є хворобою...

Чи болить, коли злодія своїх ідей та задумів, відтворених у слові, спіймав за руку? Болить! Знаю це як жертва нечестивців-крадіїв. І не лише у Facebook. Зрештою, майже кожна творча людина зазнає таких нахабних атак, твори якої сповна або почасти привласнюють плагіатори.

Не можу оминути ймовірне крадійство чужої поезії, що сталося в Долинській центральній публічній бібліотеці. Схоже, підставила книгозбірню любителька занотовувати в записнику чужі вірші під своїм прізвищем – така собі Галина Гомівка, про котру, за словами керівниці бібліотечної літературної студії «Слово» Марії Креховецької, зробила блоговий допис як про видатну поетку вчителька образотворчого мистецтва і трудового навчання одного з місцевих ліцеїв Оксана Сподар.

У таких випадках підписують текст своїм іменем, а не ховаються за «колективним зізнанням у любові», як вона зробила. На це мала б негайно зреагувати літературна студія, чиїм не було б авторство блогу про Галину Гомівку. До того ж ця прикра подія мала б застерегти бібліотеку від співпраці над майбутнім збірником віршів літстудійців за упорядкування його Оксаною Сподар. У цьому контексті слушно спали на думку словесні позиції із заміною однієї літери на зразок: «Храм» – «Крам», «укЛадач» (у значенні упорядник книжки) і «укРадач»...

Що ж трапилося? Терпець урвався відомій письменниці депутатці Івано-Франківської обласної ради Оксані Тебешевській. У розмові з нею я відчула той самий біль від краденого її слова, що засмучує й мене.

«На сайті Долинської центральної публічної бібліотеки прочитала заголовок «На ста вітрах несходжених доріг», – пише Оксана Тебешевська. – Зацікавилася, бо то слова із мого вірша, написаного в 2013 році (збірка «Розлуння», рецензію на яку написав академік Володимир Качкан). У публікації мова йде про те, що «у літературній студії «Слово» засяяла ще одна яскрава зоря: Галина Гомівка… А далі було дуже цікаве: ота «яскрава зоря» з Долини, родом з Дрогобича, вкрала і приписала собі два мої вірші зі сторінки 60 збірки «Розлуння» – «На ста вітрах неходжених доріг» та «Живу і дихаю вчорашнім днем...». Галина Гомівка зробила собі один вірш, змінивши тільки два слова в моєму рядку – «На відстань від утечі до утечі» на свої: «На відстані від зустрічі до втечі». І ще – я: «Під сірих буднів тьмяним ліхтарем ховаю щастя...», а злодійка-плагіаторка – «в сірих буднях тьмяним ліхтарем ховає щастя». Цікаво, як то його, те щастя, ліхтарем ховати??? Але... Звісно, це судова справа, таке продовження буде, та який жах!!! З чого починають «сяяти» «молоді» зірки! Ганьба! Будьте пильні, автори поезій – може, і ви знайдете свої вірші у Галини Гомівки і їй подібних «зірок».

У бібліотечному блозі можна ще й не такі дифірамби співати подрузі «по перу», особливо після читань «віршів» на березі річки Свічі, про що писав офіційний сайт цієї бібліотеки в день велелюдного прощання у Львові з убитою мовознавицею світлої пам’яті Іриною Фаріон…

Подружки хвалебної «любові» нічого нового не придумали – схоже, діяли типово: Галина Гомівка крадені вірші в Оксани Тебешевської видавала за свої, а Оксана Сподар «удосконалювала» їх із знаннями можливостей плагіату та уникнення відповідальності за нього.

Під час написання цієї статті до мого словника з переінакшенням однієї літери додалося ще одне слово, що ним зманіпулювали фігуранти зганьбленого вчинку. Загальним прикладом класичного плагіату є названий заголовок блогу – «На ста вітрах неСходжених доріг». До того ж надруковано без лапок, що також підтверджує наперед задуману затію із злодійством. За версією авторки хвацького допису про Галину Гомівку, це рядок з її вірша. Як вигадливо у вкраденому слові «неходжених» зі збірки Оксани Тебешевської з’явилася буква «с»?! Навряд чи це такий собі звичайний недогляд?! У справжньому вірші з «Розлуння» – «На ста вітрах неходжених доріг // Створили ми з тобою дивний світ». Таке враження, що літстудійки мають досвід хитрого плагіювання зі збереженням, на їхню думку, своїх творчих облич. Але після такої ганьби вони, мабуть, повинні щезнути з чесних літературних обширів, навіть попри їхнє вперте намагання завжди бути на видноті, причому – з уже висміяною та затаврованою непорядністю у медіа. Адже інформацію про цей кричущий випадок розмістила низка електронних видань, зокрема «Бліц-інфо» та Ukr.net, як не старалися замести свої сліди винуватці, забувши, що скрини видалених блогів та постів не горять...

Усе ж, до честі Долинської центральної публічної бібліотеки, вона попросила пробачення за те, що сталося. Цитую: «Просимо вибачення у пані Оксани Тебешевської за нещодавно опублікований допис на блозі бібліотеки «На ста вітрах несходжених доріг» з віршами Галини Гомівки. Два вірші виявилися плагіатом зі збірки Оксани Степанівни. Для блогу автори свої твори подають самі, бібліотека їх просто публікує. Ще раз просимо вибачення за те, що не перевірили авторство. Досі таких прикрих історій не траплялося. Допис із блогу буде видалено».

У розмові зі мною директорка бібліотеки Надія Кушнірчук попросила поради, як запобігати плагіату за таких обставин. Я поділилася своїм баченням.

Перше. Бібліотека мала б зацікавитися, де друкувала свої «вірші» Галина Гомівка, крім власної сторінки у Facebook. Це мало б насторожити.

Друге. Літературна студія «Слово», якою керує бібліотекарка й поетка Марія Креховецька, мала б бути уважнішою до вибору так званих «блогерів», які під своїми текстами на ставлять авторського підпису. Так, директорка бібліотеки може достеменно й не знати про творчість учасників «Слова». Але якщо допис, за твердженням його керівниці Марії Креховецької, доручили поетці й активній літстудійці Оксані Сподар, то хто-хто, а вона мала б знати творчість Оксани Тебешевської. Тим паче, що публічно заявляє про охоче читання її віршів. Оксана Сподар – авторка єдиної збірки «Народження квітки», виданої 26 років тому за літературного редакторства світлої пам’яті письменника й журналіста Василя Олійника з передмовою також світлої пам’яті письменника й політичного в’язня воркутинських таборів Ярослава Дорошенка, з якими мене єднала творча дружба. Вони засудили б плагіат і сприяння йому. Тут доречна думка самої Оксани Сподар, що «Писати – надзвичайно відповідально», висловлена нею в одному з інтерв’ю.

Третє. У розлогому статуті літературної студії «Слово» немає застережень про захист авторських прав. А з них і треба розпочинати, щоб запобігати ганебним явищам.

Вибачилася перед Оксаною Тебешевською і Галина Гомівка – пенсіонерка місцевого нафтогазовидобувного підприємства. Але як?! Хитрющі викрутаси свідчать про те, що крадійство чужого слова для неї не є чимось осоружним. Вона стверджує, що «сталася помилка, і вірші Оксани Тебешевської потрапили до її записника випадково і через неуважність». Мовляв, публічно відпекується вона, «записувала власну творчість і вірші інших поетів у записник, не розділяючи. Тож просто не помітила, що передала для публікації не власну творчість, а чужу».

Ось так і не інакше! При цьому вона забула сказати, що, як слушно завважує Оксана Тебешевська, змінила лише декілька слів. Отаке вибіркове «переписування»... А тут ще й заголовок від «блогерки» з доданням однієї літери в слові, щоб разом приховати можливий плагіат.

Доволі неприємна історія. Але про це треба писати, щоб не давати розростатися літературному злодійству.

Хотіла дізнатися, які висновки з цього зробила Галина Гомівка. Зателефонувала їй, офіційно представилася, сказала, що готую публікацію з цього приводу. У відповідь почула: «Та я вже забула про це... Ви про віршики Оксани Тебешевської?» – перепитала вона. Я зробила павзу, бо почула від неї принизливе «віршики». Вона так нічого й не зрозуміла та, схоже, й далі буде красти чуже... Це й стало останньою краплею для порушення наболілої проблеми і розповіді про долинських любителів краденого чужого слова зі знайденими ними публічного простору в бібліотеці та на фейсбучній сторінці.

Коли розмовляли з директоркою Долинської ЦПБ Надією Кушнірчук та керівницею літстудії «Слово» Марією Креховецькою, то визріло актуальне спільне побажання – провести одне із занять на просвітницьку тему про юридичну відповідальність за плагіат, а також у блоговому форматі зазначити статті кримінального та адміністративного кодексів України про притягнення до відповідальності винуватих у цьому правопорушенні.

...Я привітала Оксану Тебешевську з черговою літературною премією. Цьогоріч вона стала першою лавреаткою обласної премії ім. Ольги Дучимінської за присвяту своїх поеми та есею життю і творчості письменниці й української культурної діячки, котра тривалий час учителювала в селі Тяпче на Долинщині, ліцей у якому носить її ім’я. Разом із нею згадали з народних джерел та архівів Гошівського монастиря, як Ольга Дучимінська, за якою пильнував кдб, постійно носила валізу з одягом для поховання – на той випадок, якби її вбили вороги України.

Оксана Тебешевська – заслужений учитель України, лицарка ордена княгині Ольги ІІІ ступеня, член НСПУ. Для неї слово – це мислення, це її оселя. Твори письменниці друкували журнали «Дзвін», «Дивослово», «Перевал», газети «Літературна Україна», «Слово Просвіти», «Галичина» й інші видання. У пресі є десятки відгуків про її творчість від знаних письменників Олекси Різниченка, Андрія Содомори, Юрія Коваля... А ось що каже про поезію Оксани Тебешевської лавреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка Петро Перебийніс: «Відчувається з Ваших поезій – доля Вас не щадила. Але стільки тепла затамовано у ліричних Ваших зблисках!».

У час великої війни росії проти України письменниця й депутатка облради постійно надсилає свої книжки та інших авторів на фронт, за що їй вдячні українські захисники. За своїм вибором вона передала на передову і мою книжку «Дзвін у храми серця» – про лицарів гідності та свободи з легендарної родини Січків, за що щиро дякую і повторюю рядки свого колеги з Косівщини світлої пам’яті Юрія Петричука: «Став слово на чати, // Не смієш мовчати // Тоді, коли серце кричить!».

Не випадково згадала Юрія Петричука. Facebook приваблює, крім можливості красти чужу творчість, ще й чиїсь вірші припасовувати тим чи іншим авторам. Окремі користувачі поширюють дописи таким чином через хворобливе гоніння за уподобаннями, що в нетрях мережі зникає їх авторство, захищене законом, і вони вигулькують на іншій фейсбучній сторінці як уже нічийні. Прикро, що так відбувається з окремими творами цього талановитого поета, коли він писав їх у час переслідування за вільне слово. Юрій Петричук, з яким ми навчалися на одному курсі факультету журналістики Львівського національного університету ім. Івана Франка, був членом університетського літературного об’єднання «Франкова кузня», яку тоді очолював наш однокурсник Мирослав Лазарук з Коломийщини.

Нині М. Лазарук – відомий письменник, заслужений діяч мистецтв України, головний редактор усеукраїнського «Буковинського журналу», колишній багаторічний директор Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка, зачинатель численних добрих справ, зокрема вшанування пам’яті Шевченківського лавреата славного прикарпатця Тараса Мельничука. Власне, «Буковинський журнал» періодично друкує поезію Юрія Петричука з його єдиної книжки «Дорогою до храму». Наш земляк письменник і видавець, директор видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» лавреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка Іван Малкович, поезію якого любив Юрій Петричук, також із професійною вивиженістю ставиться до літературної спадщини косівчанина. Не кривлять душею і чесно пишуть про поета кандидатка філологічних наук, доцентка Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича Світлана Кирилюк у тому ж «Буковинському журналі». Її статтю-спогад передрукували у книзі «Долі на вістрі пера» (до 40-річчя випуску факультету журналістики Львівського національного університету ім. Івана Франка) за упорядкування світлої пам’яті журналістки нашої краянки Наталки Боднарчук та письменника, лавреата багатьох літературних премій Олександра Масляника. Цікаві спогади про Юрія Петричука журналістки Олени Чайки, з яким перетиналися творчі дороги, а також однокурсника відомого письменника Петра Маліша та інших.

Але, на жаль, твори Юрія Петричука не оминула фейсбучна маячня. Хто що хоче, то й пише, видумує, додає «вірші» без посилань. І лише для того, схоже, щоб назбирати побільше уподобань над своєю аватаркою. Дійшло до того, що титуловані письменники та журналісти пишуть про його якісь «вбивство» і про «смерть з голоду» в Аргентині. Коли начиталася тієї дурні, то, зрозуміло, старалася застерегти любителів мережевих уподобань, щоб бути чесними перед пам’яттю світлої людини, якою був Юрій Петричук.

Не стерпіла такої наруги над пам’яттю тата старша його дочка Уляна. Цитую її, зберігаючи орфографію: «Я є старша дочка тата, як вам не соромно затверджувати, що тато помер від голоду абощо. Це страх, на що ви спосібні...».

Юрій Петричук на своє 33-річчя, вік Ісуса Христа, видав за власні кошти поетичну збірку «Дорогою до храму» (1990). Передмову до неї написала письменниця, володарка престижних премій нині заслужений працівник культури України, лицарка ордена княгині Ольги ІІІ ступеня Галина Тарасюк.

Перекручувачі всіх і всього не здатні навіть правильно назвати книжку письменника. Йменують її – «Дорога до храму», що змінює смислові сенси, глибину християнського думання косівського майстра слова. «Дорогою до храму» – це пізнання себе в часі й просторі, це олтар за покликом серця, це вічний порух до людяності, добра й краси. Таким був Юрій Петричук, таким було його Слово!

Соціальні мережі найбільше піддаються маніпулюванню громадською думкою. Наразі переважає її політична складова, що посилюється під час виборів до влади. Тут немає національних кордонів. Брехня й напівправда як виразники пропаганди глобалізувалися. Плагіат також. Я навела й проаналізувала лише окремі конкретні приклади. А їх, упевнена, безліч. Ці та інші факти формують певну недовіру до Facebook, інших мереж. «Шизофренія крадіїв – заразна», – вважає журналіст-розслідувач із відомого проєкту «Наші гроші» Юрій Ніколов, коли мова йде про українських корупціонерів, для яких він придумав слово-означення – «корумпанти». Певна така ж хворобливість є і в крадіїв слова...

Останнім часом у Facebook, інших електронних майданчиках розвивається індустрія уподобань – такий собі новітній бізнес. У соцмережах працює ринок з продажу та оренди акаунтів, який не оподатковується. На платформі OLX, яка об’єднує людей для купівлі, продажу або обміну товарами та послугами, є оголошення про закупівлю гуртом від 50 акаунтів по 30 гривень за кожний. Чи це не по оцих мерзенних 30 «срібняків», щоб кривити душею чи продавати її у коментарях?! За шість місяців, як визначив «Детектор медіа», можна заробити щонайменше 2400 гривень, із віршами – більше. Робиться це для того, і не без російської пропаганди, звісно, щоб маніпулювати громадською думкою, брехати, виманювати гроші. Кіберполіція змушена застерігати від афери, в якій шахраї пропонують заробіток в інтернеті за перегляди та вподобання. Нині легко за допомогою спеціальних програм визначити, хто за куплені «лайки» просуває свою «популярність». З-поміж них є відомі письменники та журналісти, звиклі до позиціювання себе як «інтелектуалів». Складається враження, судячи з одноманітних примітивних коментарів, що вони позичають (орендують) один в одного «ботів», щоб прославитися, бути щодня на піку популярності. То нібито йдуть на фронт, але там не бувають, то пишуть інформаційні колонки, в яких не пам’ятають своїх учорашніх думок із власними протиріччями.

Звернула увагу на офіційний вебсайт Комітету Національної премії України ім. Тараса Шевченка про номінантів на найвищу державну відзнаку у сфері культури та мистецтва 2025 року. Згідно з Положенням про премію 2024 року вперше мали право висувати кандидатури тільки літературні інституції. Та краще б не читала подання від них. Лише окремі, на мою думку, написано на рівні середньої грамотності, що хоча й то добре. Пам’ятаю комітет державної премії «макаровського розливу», через що той мусив під тиском суспільства, зокрема журналістів, достроково подати у відставку. Долучилася до того й «Галичина» з моєю критичною статтею «Трюк Юрія Макарова, або Неоковирність не лише мови, а й розуміння ним української журналістики» (15 березня 2023 року)…

26 листопада відбувся перший тур конкурсу. Цьогоріч, як ніколи, чимало претендентів з Івано-Франківщини. Кожний з них гідний бути лавреатом найвищої в Україні творчої відзнаки, зокрема й письменник Юрій Іздрик.

Його книжку поезій «Колекція» надрукувало чернівецьке видавництво «Meridian Czernowitz», а висунула її на здобуття Шевченківської премії громадська організація «Культурний капітал» (Чернівці). Завважила, майже всі медіа чомусь пишуть, що творчість Юрія Іздрика на найвищу літературну відзнаку рекомендувало видавництво «Meridian Czernowitz», тоді як насправді – ГО «Культурний капітал», про що свідчить офіційна інформація на згадуваному вебсайті комітету премії.

Чому виокремила «Колекцію»? Юрій Іздрик – художник, музикант, актор, а ще він – поет-модерніст, твори якого, як вважає «Культурний капітал», заслуговують на увагу сучасних читачів. У контексті цієї статті привернула зір обставина, знову цитую з дотриманням орфографії оригіналу, що: «Колекція» це спроба представити феномен Іздрика власне як мережевий феномен. До збірки увійшли вибрані вірші, які після оприлюднення їх на ФБ впродовж останніх років отримали більше ніж 600 лайків. Тобто «Колекція» певною мірою (а радше повною) сформована вподобаннями ФБ-спільноти...».

У зазначеній класифікації видів економічної діяльності ГО «Культурний капітал» заледве знайшла в тому переліку пункт «проведення культурних заходів», що завершує його...

А чому ж так мало – лише якихось 600 фейсбучних уподобань?! Чи потрібно на них акцентувати, попри професійну оцінку книжки поезій Юрія Іздрика «Колекція»?!

Мода на уподобання у Facebook – плинна, а твори, гідні Національної премії України ім. Тараса Шевченка, мають інший часовий вимір.