Геннадієві ГРИЦЕНКУ (козацький псевдонім – Марченко) минуло 90. З цією людиною, яку вирізняє життєствердна позиція, ми спілкувалися двічі. Вперше – в редакції «Галичини», а вдруге через низку років – у помешканні Геннадія Юхимовича в Івано-Франківську. Чому так деталізую? Тому що обидва рази він мене здивував своєю незламною життєвою спрямованістю, я б навіть сказав – непохитністю персональних орієнтирів.

...Помешкання Г. Гриценка важко не впізнати – по обидва боки дверей нас зустрічають барельєфи гуцульської тематики, а кімнати – нагромадженням українських старожитностей. Чого там тільки немає! Господар перетворив своє житло на справжнісінький музей часу. Стіни завішані народними картинами і різними малярськими роботами, шафи переповнені книгами-стародруками, сувоями і вишивками, на дверях – головні убори минулих років, на стільцях – кептарі...

Провадити бесіду з ювіляром непросто – він щоразу намагається повернути її у космологію чи в історію астрономії, а я хочу відкрити для себе й осягнути бодай окрайчик його земного світу.

– Вважаю себе людиною громадською, – каже пан Геннадій. – Я художник, графік і монументаліст, космолог – дослідник історії астрономії і сучасної астрономії. А колекціонування українських старожитностей – то, так би мовити, для душі. Дуже люблю народне мистецтво, спираюся на нього у своїй творчості і всі свої художні роботи намагаюся наповнити українським простором і національним змістом.

– Звідкіля у Вас отой національний дух?

– Я народився в Запоріжжі – у козацькому краї. Під час Другої світової війни три роки жив у селі Олексіївці Новомиколаївського району в будинку тітки. Сьогодні це село не окуповане. Думаю, що моє українство пішло саме із села. Наше село було дуже співоче, звучала українська мова, а природа зачаровувала своєю красою. Запоріжжя – це щонайперше вільний дух козацтва. Вищу освіту я здобув як будівельник у російському Ростові-на-Дону, бо тоді в СРСР архітектурні факультети закривали. Там уперше пізнав, що таке росіяни, і зрозумів, що в основі їхньої ментальності – бездуховність і пияцтво, зверхність і нетерпимість до інших народів.

П’ять років після завершення вишу працював інженером-конструктором на металургійних заводах Запоріжжя, Дніпропетровщини, Донбасу... Але з дитинства малював, відвідував художню студію. Думаю, що малярство – то мій природний дар. З часом мене прийняли у Спілку художників. Я часто експонував свої роботи, а згодом перейнявся темою козацтва й почав творити на козацьку тематику як художник-монументаліст у Запоріжжі.

Якось, пригадую, для мосту, що веде на Хортицю, мені замовили зробити два герби – міста і козацький. Я їх виготовив. Ті роботи на якийсь час розташували там, де вони мали бути, а мене відправили ніби на курорт. А поки мене не було, зняли герби. А ще на Хортиці свого часу я оформив ресторан козацькими гербами всіх паланок. За те «пришили» мені український буржуазний націоналізм і почали тягати інстанціями.

Згодом кияни запросили мене до Донецька для колективного оформлення великої школи. Там працювали відомі художники Віктор Зарецький, Алла Горська, Іван Кулик та Олександр Коровай, до речі, з Івано-Франківська, з якими я й запізнався. Відтак познайомився і з відомою львівською художницею Софією Карафою-Корбут, яка також творила на козацьку тематику, приїжджав на пленери в Дземброню на Прикарпаття. То вже я перейнявся Карпатами і вирішив 1980 року переїхати до Івано-Франківська на постійне проживання. Ось чому в моїй художній творчості яскраво присутні козацька і карпатська тематики. Я творив і творю в реалістичному стилі…

Космологічні висновки Г. Гриценка такі неочікувані, що в деяких сучасних науковців викликають подив, в інших – заперечення чи несприйняття. Я ж про себе з повагою величаю його космологічним диваком.

– Якось я почав цікавитися такими пам’ятками нашої давнини, як кам’яні баби, – скульптурні зображення жінок, і їхньою мистецькою цінністю,– розповів пан Геннадій. – Навіть написав статтю у журнал «Народне мистецтво та етнографія». А коли прийшов до знаного місцевого археолога Олександра Бодянського, то він мене ознайомив з мегалітичними спорудами Запоріжжя. Я й захопився. Й дослідив, що мегаліти являють собою фіксації астрономічних періодів ще доби бронзи – чотири тисячі років до нашого часу.

Відтак почав цікавитися давньою астрономією, яка починається з Єгипту. Астрономія мені давалася легко, тому що я належно знав математику. Свого часу працював у Київському політехнічному університеті. Там був музей авіації та космонавтики. При кафедрі філософії я очолював Науково-дослідний центр астрономії, космології й космонавтики. Основні мої наукові результати присвячені дослідженню сучасного космосу. А також я досліджував давню космологію Карпат. Біля Вижниці на Буковині є гора, вкрита астрономічними символами, така сама є й біля Хотина. Ніхто не знав, що то за символіка. Були різні версії. Я ж дослідив, що ті символи – то система знаків, розташованих групами, які при перемноженні дають астрономічні періоди. А самі скельні обсерваторії – дакійські.

Те все свідчить про розвинуту астрономію І століття нашої ери, часів війн даків і римлян. Такі висновки дуже важливі для означення рівня цивілізованості давнього українського суспільства. Вони означають, що наше давнє українське суспільство ще до прийняття християнства за рівнем розвитку наукових знань було в центрі давньої європейської цивілізації. Ніхто з науковців до появи мого наукового дослідження не міг цього довести. Наприклад, професор Микола Когутяк, який усе своє наукове життя присвятив дослідженню Карпат, у книжці «Старожитності Гуцульщини» пише, що ті наскельні знаки, про які я розповів, то якісь чаклунські, язичницькі чи релігійні символи тощо. Але аж ніяк ні. Ті символи – знаки розвинених наукових знань давніх українців, які сягали ще єгипетських часів. Але професор цього не визнав. Та від нього і не можна іншого вимагати, бо в астрономії історик може й нічого не розуміти.

Те, що я роблю як дослідник, є метою мого життя. Ми у своїх наукових судженнях розійшлися і з Іваном Климишиним. Я його вважаю геніальною людиною. Він видав книжку «Історія астрономії», якій нема рівних у науковому світі. Але й він у дечому, образно кажучи, дав маху – зокрема приставши і пославшись на думку Нейгебауера, що до греків ніякої розвиненої астрономії не було. А чому не було? Бо не знайшли. Така у нього логіка та в інших видатних вчених, яку зробили чи не істиною.

Іван Климишин сам того не досліджував, а просто повірив і написав, зіславшись на висновки Нейгебауера. Всі йому повірили. А я – ні. Треба було науковцям не заперечувати, що до греків не було розвиненої астрономії, а просто відверто констатувати, що не знайшли доказів. Я ж знайшов – тобто реконструював єгипетський астрономічний і математичний довідник за фрагментиком таблиці «Прогресія музики сфер» Платона. Ту таблицю побудовано на основі математики обернених величин. Коли я прийшов з тією таблицею до Івана Климишина, то він сказав, щоб я таку дурницю йому не говорив, бо такого не може бути... Космологія попри все – це ще суцільна біла пляма.

– То що у Вас на першому місці: мистецтво чи наука?

– На перше місце у своєму житті я ставлю всесвіт, який потрібно було пізнати, тож я передусім космолог. А в історії астрономії я займаюся глобальними проблемами, але розумію, що й у сучасній астрономії є чимало невирішених питань. Тож після реконструкції тієї «єгипетської таблиці» вирішив, що маю право займатися і найбільшою сучасною проблемою астрономії – тяжінням та відштовхуванням у Сонячній системі. Адже навіть попри те, що формулу цього було відкрито давно, ще ніхто не пояснив механізм тяжіння, а процес відштовхування у макросвіті Сонячної системи вчені взагалі заперечують. Кажуть, що макросвіт і мікросвіт діють за двома різними законами. Але ж світ єдиний!

Я це питання дослідив, спираючись на відомий гідродинамічний закон Бернулі, застосувавши його до космосу, і виступив з доповіддю на міжнародній конференції, присвяченій динамічним системам, в Київському національному університеті ім. Т. Шевченка. Мені учасники форуму аплодували стоячи: «Мовляв, і ми так думали...». Це моє фундаментальне відкриття як науковця і більше, ніж мистецтво. Бо те, що я зробив в історії астрономії, то не відкриття, а дешифрування того, що зробили свого часу інші давні вчені. Тепер можу сказати, що свої дослідження як космолог я завершив. Тож далі можу присвятити себе суто мистецтву.

– Про що мрієте, Геннадію Юхимовичу, в такі славні ювілейні роки?

– Щонайперше – про перемогу України у війні з російськими окупантами. І дуже важливо, що морально ми вже це зробили. Думаю, що і мій внесок у тому є.

...Г. Гриценко – не лише знаний графік, а й автор книжки, присвяченої мистецтву графіки. Недавно художник презентував свої графічні портрети тероборонівців у Навчально-методичному центрі культури і туризму Прикарпаття. А до ювілею майстра в Івано-Франківському музеї мистецтв було відкрито підсумкову авторську виставку графіки митця – понад пів сотні творів різних років, виконаних тушшю, олівцем, аквареллю тощо. В авторських запасниках художника нині зберігається до пів сотні альбомів, у кожному з яких до ста графічних малюнків.

Своєю найбільшою проблемою нині пан Геннадій вважає пошук музейного місця для всіх отих народних скарбів, розміщених у його помешканні і які почав скуповувати на ярмарках чи ринках ще з часів перебування у Києві. Він, до речі, вважає, що гуцульська вишивка, зокрема її геометричні орнаменти, – то не просто глибока символіка чи національний код предків, а безпосередній зв’язок з астрономічними явищами:

– Такі знаки трапляються на предметах ще з епохи бронзи. Навіть орнаменти на давніх керамічних горщиках чи інших виробах не тільки були прикрасою, а й несли у собі відповідну інформацію.

– Але ж сучасні майстри чи майстрині використовують такі геометричні орнаменти підсвідомо, вкладаючи в них свою душу і давню символіку предків, можливо, і не знаючи, що ті візерунки є ще й носіями астрономічної інформації?

– Споглядаючи здавна ту орнаментальну красу, люди закарбовували її у своїй підсвідомості, на генетичному рівні, а відтак вона проступала в їхніх мистецьких роботах. Працювати майстрові, зокрема і художникові, без середовища неможливо – воно дуже впливає. А тим більше, якщо я добре знаю справжню цінність тих старожитностей. Колекція вишиваних рушників зі Східної України і Прикарпаття, яка у мене зберігається, також дуже цінна. А особливо тепер, коли через вторгнення російських загарбників майже всі народні скарби східних регіонів понищено. Колись із нині покійною моєю дружиною художницею Валентиною Власенко ми багато часу присвятили колекціонуванню. Ми виставляли давні народні картини зі своєї колекції і в Івано-Франківську. Те, що зібрано мною за роки, має служити людям.

...Геннадій Гриценко зі своїм світобаченням життя та його орієнтирами художника й науковця навіть після нашої ювілейної зустрічі і спілкування залишається для мене, образно кажучи, якоюсь невідкритою і загадковою космічною планетою або білою плямою космології. Хтозна, може, так має бути.