Лише 16 січня 2020 року на широкі екрани українських кінотеатрів вийде комедія «Мої думки тихі». Та іванофранківці вже мали змогу побачити стрічку, одними з перших в Україні, – на допрем’єрному показі. Захід відбувся у кінотеатрі «Космос» за участі режисера Антоніо Лукіча та виконавиці головної ролі Ірми Вітовської. Журналістка «Галичини» також переглянула картину і навіть визначила сім причин, чому варто подивитися цю непросту комедію.

Причина перша – сюжет. Він універсальний для всіх, адже ретранслює вічну тему стосунків дітей і батьків. Звукорежисер Вадим Ротт отримує омріяний шанс виїхати на роботу до Канади, для цього йому потрібно записати звуки різних тварин і серед них – пісню рідкісного рахівського крижня. Щоб виконати це замовлення, хлопець подорожує Закарпаттям у пошуках голосів тамтешньої фауни. У цих мандрах його супроводжує мама. Це якщо коротко переповісти сюжет стрічки.

Втім, до цього хочеться додати, що головний герой стрічки неймовірно високий, його зріст 2 метри 7 сантиметрів, і саме через фізичні дані режисер фільму Антоніо Лукіч хотів підкреслити властивість героя не поміщатися в жодні рамки ані соціальні, ані моральні, ані у рамки купе і бути незручним для світу. Як на мене, йому це вдалося. Цей, здавалося б, незначний штрих доповнює основну сюжетну лінію, робить її цікавішою, правдивішою та об’ємнішою. Крім того, одночасно стає однією із ознак стрічки, адже недарма Антоніо Лукіч жартує, що це перший український фільм про високого хлопця.

Дивлячись картину, складалося враження, що десь ти це вже бачив, але не у фільмах чи в театрі, а у житті. І не дивно, адже розказана історія є неймовірно життєвою та правдивою. Крім того, в основі фільму – реальні події.

– Це історія про мого друга, який після закінчення вишу, працював фрілансером, – розповідає А. Лукіч. – Одного разу він отримав незвичне замовлення – записати голоси тварин української фауни. Він взяв свого батька, і вони з тією метою подалися на Черкащину… Я подумав, що це чудовий сюжет, щоб розповісти історію про батьків та дітей. Згодом батько у мене трансформувався у матір, адже мені здається, що справжнім героєм сучасної України є жінка, і жінок у кіно можна зробити більш правдивими, аніж чоловіків...

Причина друга – Ірма Вітовська, актриса з івано-франківським корінням, яка зіграла одну з головних ролей. Її гра у цій трагікомедії дивовижна. Впродовж усього фільму вражає, наскільки вона поріднилася зі своїм персонажем і навіть розчинилась у ньому. Дивлячись на її героїню, впізнаєш себе, свою маму, маму подруги чи свою бабусю… Це неймовірно, і є ознакою титанічної праці актриси над цим образом. Її гра настільки блискуча, що, повторюю, саме заради неї можна сміливо йти на цю стрічку. Майстерність виконання високо оцінили і кінокритики: актриса отримала «Золотого Дюка» за найкращу акторську роботу на Одеському міжнародному кінофестивалі і стала лауреаткою премії «Кіноколо» у номінації «краща акторка». Але не потрібно бути кінокритиком, щоб зрозуміти, наскільки блискуче Ірма Вітовська впоралася з цією роллю.

Екранний син Ірми – Андрій Лідаговський – також достойно зіграв свою роль. На тлі майстерної гри досвідченої акторки його персонаж виглядав на рівні. Обом виконавцям вдалося створити тандем і переконати глядачів, що перед ними справжні мама і син.

Причина третя – режисерський дебют. Після перегляду комедії, можу сміливо стверджувати, що в Україні народжується нове покоління режисерів. Дебютні фільми «Додому» Нарімана Алієва і «Мої думки тихі» Антоніо Лукіча – це підтверджують. Варто зазначити, що А. Лукічу, якому лише 27 років, а на момент початку роботи над фільмом було 24, вдалося своїм першим повнометражним фільмом дуже голосно про себе заявити. Про те, що дебютна робота Лукіча вийшла успішною, свідчать професійні відзнаки, котрі вона здобула: спеціальна нагорода на Міжнародному кінофестивалі у Карлових Варах, приз глядацьких симпатій на Одеському міжнародному кінофестивалі, премія міжнародної федерації кінопреси за найкращий український фільм. Крім того, Антоніо здобув відзнаку національної премії кінокритиків «Кіноколо» у категорії «Відкриття року». Старт, як на мене, вражаючий.

Причина четверта – комедія без вульгарних жартів, якими грішать більшість українських фільмів такого жанру. Гумор у ній дуже тонкий і багатогранний, він дивним чином викликає не лише сміх, а й сльози. Адже жанр стрічки складніший, аніж просто комедія – це радше трагікомедія. Жарти у картині не просто жарти – це інструмент, який допомагає глядачеві краще зрозуміти розказану історію і побачити щось більше, ніж просто смішні ситуації з дотепними репліками. А найголовніше те, що ці жарти не вивітрюються одразу після фільму, а залишаються в думках ще довго після його завершення.

«Це дещо інша комедія, ніж ми звикли бачити у нашому інформаційному просторі, – зауважує І. Вітовська. – Дуже рада, що українці побачать інший рівень комедії. Знаю, що вона викличе у глядачів і сміх, і сльози. Справжнє мистецтво є трагікомічним, коли дуже багато смішного йде разом з відвертою і трепетною драмою».

Сам А. Лукіч називає свій дебютний повнометражний фільм «комедією з серйозним обличчям». І це справді так, адже герої стрічки не творять гумор, не кривляються чи розповідають анекдоти на камеру, вони долають обставини, і те, як вони це роблять, не може не викликати бодай щиру усмішку.

Причина п’ята – природа. Стрічка – немов великий рекламний ролик тривалістю 1 годину 44 хвилини, що пропагує самобутню природу Закарпаття, де відбувається більша частина дії фільму. Якщо ви поціновувачі флори і фауни, то «Мої думки тихі» не можуть вам не сподобатися.

І справді стрічка, окрім того, що є смішною та філософською, вийшла ще й неймовірно красивою. Закарпатські пейзажі манять впродовж усього фільму. Після його перегляду так і хочеться взяти квиток на потяг і поїхати у цей чудовий і колоритний край. Тож у плані туристичної промоції Закарпаття стрічка також працює, як на мене, доволі успішно.

Причина шоста – колорит закарпатського діалекту. Фільм дуже самобутній, зокрема через закарпатську говірку, якою щедро пересипане мовне тло стрічки. Насправді в Україні не так багато фільмів, де можна почути живий діалект. І хоча не всі зрозуміють, про що говорять ті чи інші персонажі стрічки, але точно отримають задоволення від колоритних діалогів.

Причина сьома – підтримка вітчизняного кінематографу. Українське кіно перебуває на початку свого великого шляху, воно лише почало розвиватися, набувати своїх характерних рис та ознак. Не може не тішити те, що чи не щотижня відбуваються прем’єри українських фільмів. Але щоб цей процес не зупинився, українському глядачеві потрібно активніше відвідував сеанси вітчизняних кінопрем’єр. Важливо зрозуміти, що підтримуючи українське кіно гривнею і своєю присутністю на сеансах, ми даємо йому можливість розвиватися та створювати конкурентоспроможний кінематограф.

Замість епілогу. «Мої думки тихі» – комедія з глибоким наповненням змісту про протиріччя поколінь, про пошуки щастя, і зрештою, про батьків та дітей. Ця стрічка дозволяє побачити збоку стосунки з батьками, незалежно від свого віку і соціального статусу. Це – фільм, під час якого буде смішно і водночас сумно. Впевнена, що чи не кожен глядач зможе знайти у ньому щось своє, те, що складно буде забути, вийшовши з кінотеатру. Мені подобається, що фільм у легкій комедійній формі доносить до глядачів складні теми і важливі меседжі. Ми звикли до прямолінійних комедій, котрі забуваєш одразу після фінальних титрів. «Мої думки тихі» не належить до таких. Це «комедія з серйозним обличчям», після перегляду якої у вашій голові буде багато думок, – як тихих, так і голосних. Звичайно, стрічка не є ідеальною, має свої слабкі та сильні сторони, втім переваг у неї більше, аніж недоліків, тому моя оцінка – 7 за 10-ти бальною шкалою, з приміткою «авторська і глибока комедія».