13 листопада виповнилося 105 років з часу проголошення Західно-Української Народної Республіки. Тобто вона постала у Львові не одночасно з Листопадовим чином, а через 12 днів опісля, хоча багато наших сучасників чомусь ототожнюють ці дві події.
Знаковій річниці створення на землях Галичини, Буковини й Закарпаття Української держави письменник і краєзнавець Василь Бабій присвятив свій новий художньо-документальний роман-есе «Столиця Станіславів». Адже місто у межиріччі двох Бистриць починаючи з 1 січня 1919 року було столицею ЗУНР аж до окупації краю польськими військами.
Дух подій більш як столітньої давності в Станіславові – нинішньому Івано-Франківську, здавалося, витав у залі відділу краєзнавчої літератури ОУНБ ім. І. Франка, в якій відбувалося представлення роману. Бо ж приміщення з цією залою в часи ЗУНР було надано товариству «Молода Просвіта» і саме тут на проведених наприкінці 1918 р. зборах представників української громадськості міста вперше публічно оголосили ухвалене рішення на підтримку Акту злуки Західно-Української Народної Республіки з Українською Народною Республікою. Як нагадали присутнім Василь Бабій і заступниця директора бібліотеки з наукової роботи Галина Горбань, у цьому ж будинку мешкав у 1920–1930 роках Лев Бачинський (1872–1930), тут містилась його адвокатська контора.
Левко (так його називали рідні і друзі) Бачинський, який у часи ЗУНР був комісаром Станіславівського повіту, а відтак віцепрезидентом Народної Республіки, – центральна фігура серед дійових осіб роману. І це не випадково як з погляду його важливої ролі в діяльності ЗУНР, так і з огляду на спільність походження Л. Бачинського і В. Бабія – родом вони із села Серафинці на Городенківщині. Крім того, їх пов’язують через десятиліття родинні узи: сестра Василевої мами була дружиною Теодора Бачинського – небожа віцепрезидента ЗУНР і хрещеного батька письменника.
А 1 листопада 1918 р. Лев Бачинський з нетерпінням чекав звістки зі Львова. Ранковий телефонний дзвінок від очільника Української Національної Ради Євгена Петрушевича влив радість у душу – майбутній президент ЗУНР повідомив: «Львів наш!». Передав наказ Костя Левицького, голови створеного у Львові українського уряду, щоб і в Станіславові «розставити на всі головні інституції наших людей», зорганізувати місцевий уряд. І на міській ратуші того ж дня встановили синьо-жовтий прапор. На другий день Лев Бачинський завершив формування – певна річ, з українців – міської влади, яка перебрала справи від австрійського бургомістра Артура Німгіна. Українська Національна Рада вже мала підготовлених для цього людей. Історію станіславівського періоду існування республіки автор книжки відтворює через портрети й інших її діячів, січових стрільців, вояків УГА – активних учасників встановлення в Галичині української влади, мужніх захисників ЗУНР від ворога, що переважав кількісно та збройно. Їхніми іменами названо окремі розділи роману, – це Микола Євшан (Федюшка), Ярослав Окуневський, Теодор Мартинець, Андрій Чайковський, Теодор Чернявський, Роман Велигорський. Саме у Станіславові члени уряду ЗУНР на своєму засіданні 3 січня 1919 р. одностайно проголосували за зачитану президентом ЗУНР Євгеном Петрушевичем Ухвалу Української Національної Ради про Злуку ЗУНР з УНР. Невдовзі до Києва виїхала урядова делегація ЗУНР, очолювана Левом Бачинським, який виступив 22 січня перед велелюддям на Софійській площі і вручив відповідну грамоту голові Директорії УНР Володимирові Винниченку. Після того член уряду УНР Федір Швець зачитав Універсал Директорії УНР, у якому були такі слова: «Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України – ЗУНР і Наддніпрянська Велика Україна». Власне, населені переважно українцями території Галичини, Буковини й Закарпаття відтоді почали іменувати і Західною областю Української Народної Республіки (ЗО УНР).
Уряд ЗУНР у Станіславові ухвалив та ввів у дію закони про державні і приватні школи, про державну мову (нею, звісно, проголосили українську, та разом з тим національні меншини мали право користуватися своїми мовами – польською, німецькою, єврейською), про запровадження на всіх промислових підприємствах 8-годинного робочого дня.
Західно-Українська Народна Республіка після того, як Станіславів став третьою числом її столицею, проіснувала менш як п’ять місяців, але спогади про цей період української державності переходять від покоління до покоління галичан. Із тогочасних історичних подій нам усім належить зробити серйозні уроки нині, коли вже понад півтора року триває розв’язана московією повномасштабна війна на знищення Української держави й національної ідентичності українського народу.
