На перехресті вулиць Незалежності й Шашкевича в Івано-Франківську вже давно працює непоказна крамничка сувенірів. А недавно якось непомітно обабіч входу до неї з’явились у заглибинах стіни дві пари цікавих керамічних фаянсових фігурок заввишки до 20 см – українець й українка в національних строях. Саме вони й привели мене в підсумку до «Школи кераміки» – у рукотворну казку, де зустрівся з її керівником дивовижним майстром-самоуком Володимиром РОЖНОВИМ, котрого, без перебільшення, можна означити філософом кераміки.
У часі війни талановитий митець зосередився у своїй праці на двох основних і неподільних у його життєбаченні напрямах – як директор «Школи…» і чільник благодійного фонду «Франківський опір» – відповідно на кераміці й волонтерстві. Причому В. Рожнов ніколи спеціально не навчався гончарства, зокрема кераміки. Просто якось ще в молодому віці глина змінила його життя назавжди…
– У «Школі кераміки» ми навчаємо дітей і дорослих не лише основ майстерності керамістів, а й принципів життя в іншому – мистецькому світі, – розповідає пан Володимир. – А ситуація з моїм захопленням керамікою видається казковою. Бо з першого разу, взявши до рук глину майже чверть століття тому, я зрозумів: це моє. Тоді я був учасником однієї театральної групи, й одного дня ми всі поїхали в Гуту, де жили в будиночках та імпровізували короткі постановки, тобто бавилися в театр.
То був активний відпочинок. Кожен взяв з собою у поїздку те, що йому подобається. І одна жінка привезла гончарну глину. Коли я взяв її шматок у руки, то виникло дивне відчуття, ніби я все про неї знаю: де загладжувати, де намочувати... Попри те, що я вперше в житті торкнувся до такого матеріалу. Той доторк змінив усе моє життя. Точніше, для мене мовби змінився світ.
Отож після другого курсу я покинув навчання у Прикарпатському національному університеті ім. В. Стефаника і почав займатися керамікою. А самовпевненості мені не бракувало. А може, то й не самовпевненість була, бо щось тоді ніби відкрилося переді мною і з тієї миті й досі я черпаю звідти натхнення до творчості. Навіть два чи три роки по тому я часто переконувався, що правильно розумів той чи інший епізод. Наша школа кераміки – головно як експериментальна майстерня. Десь півтора року я працював сам і відтак зіткнувся з багатьма проблемами, які не знав, як розв’язувати – як закріплювати великі форми, орієнтуватися у температурних режимах, розуміти глазурі і барвники й т. ін. Було дуже складно, бо все доводилося пізнавати через експерименти. Я не вчився з книжок. Просто ставив для себе завдання і виконував. Ще й сьогодні себе удосконалюю, а мій шлях до майстерності, мабуть, закінчиться з останнім подихом.
– Як виникла «Школа кераміки»?
– Спочатку ми займалися суто реабілітацією наших вояків. А доти провадили різну волонтерську роботу – возили медикаменти чи продукти на фронт. Але згодом побачили велику проблему з пораненими бійцями. Почали їм допомагати, а вже наступним кроком стала їх реабілітація й через заняття з ліплення… Я зіткнувся з тим, що людям часто важливе те, що для мене має другорядне значення. Наприклад, через роботу з глиною я зрозумів у житті дуже багато. Мене цікавить, щоб учні моєї школи навчилися не лише виліплювати з глини, а й головно – розв’язувати життєві питання.
Пілотний варіант школи ми реалізували ще 2016 року, а з 2017-го працюємо постійно. Спершу ми з дружиною Оленою, повторюю, займалися дорослими – військовими. А згодом вирішили, що потрібно докласти багато зусиль для формування у дітей цінностей, щоб жити у нормальному світі, де люди аналізують свої дії, можуть планувати своє майбутнє тощо. Адже наш мозок прописує нам наше майбутнє, але ми того не усвідомлюємо.
Тож разом з дружиною і донькою Юліанною почали працювати з кількома дитячими групами. До війни у нас в школі були три вікові категорії: від 4-х до 7 років, від 7-ми до 14-ти і від 14-ти до 83-х. Мої пріоритетні вподобання орієнтуються не на вікові категорії, а на особистісні фактори. Є діти, з якими я обожнюю працювати, і є дорослі, які почали творити шикарні роботи. Головне, щоб людина була включена у процес і була ним зацікавлена.
Заняття у школі триває дві години. А починаємо з того, що найперше «запускаємо» руки – у перші два чи три заняття даємо якісь завдання і ліпимо конкретні предмети. Як тільки бачимо, що дитина зрозуміла матеріал і відчула, як ним користуватися, то ми відпускаємо її у «вільне плавання» – самотужки придумувати і реалізовувати ідеї. А ми тільки допомагаємо. Якщо у дитини відчувається творча чи тематична криза, то ми працюємо разом. Так само працюємо і з дорослими. Є такі, що відразу приходять з конкретними ідеями. У школі запроваджено два типи занять: на регулярній основі, наприклад, двічі на тиждень у конкретні дні, та індивідуальні.
– Що Вас найбільше приваблює у кераміці?
– Колись мені дуже подобалася різьба на глині. Я собі такий вид творчості придумав і вирізав різноманітні барельєфи, скульптури чи фігури. Наприклад, той будинок, який був моєю курсовою роботою, має три фасади, які я вирізував місяцями. А ще мене дуже цікавить робота з нестандартними формами. Дуже хочу пояснити людям, що кераміка – то не тільки горнята і тарілки, а все, що є на світі. Розумієте, я можу зробити з глини все, що мені потрібно. Все, що хочу, зі світу ідей перетягую у світ матеріальний і ліплю. Одна з моїх найбільших робіт – дипломна – так і називається «Світ ідей». У ній я передав частину свого світогляду. Той «Світ…» – це місце, де народжуються наші бажання й думки. Точніше, я переконаний, що ми не виробляємо думки, а тільки їх сприймаємо залежно від стану, в якому перебуваємо. Водночас робота є інсталяцією казки, яку я придумав. Я ж вважаю себе ні художником, ні керамістом, ні гончарем, а казкарем у кераміці. У моїй роботі-казці є дві королеви – Біла і Червона. Перша допомагає в реалізації людських бажань, а друга припиняє їх здійснення. Немає сенсу називати одну доброю, а другу поганою, тому що світ – не чорно-білий.
У казковий світ можна потрапити різними способами. Один із них – через любов, а Біла Королева навіть для цього відкрила своє посольство. Інший спосіб – сходами, але там живе Блудило, і людина через нього може все життя блукати і не здійснити свою мрію. Вважаю, що кожен з нас до кінця свого життя зобов’язаний зберігати в собі часточку світу дитини. Бо це дарує пластичність мозкові, адекватність, творчість, відчуття необмеженості тощо. У «Світі ідей» є ще Дерево бажання і Посуд для мрій, Баранчики, Корови, Бики, Гноми, Башта Здвиг Вправо, Печера Викрадача Часу, Гейзер Правди, будиночки Світлика і Чашника та ін. В експозиції є дві відкриті рани – слід монголів та імперії совка. Вони не дають нам жити і розвиватися. Але коли переможно закінчимо війну, тоді й покінчимо з совком.
Мені дуже подобається розповідати цю казку не дітям, а саме дорослим. Робота рельєфна і виконана у різних техніках. Це дуже ускладнювало працю. Ми троє – з дружиною і донькою – цю керамічну експозицію творили півтора року. Це високий етап для мене, а звершенням описаної роботи я склав екзамен. Ще є друга робота, яку ми розробили з дружиною: «Парк асоціативних фігур». Така творчість дуже ефективна у сфері психології, і ми її частково використовуємо як метод реабілітації воїнів.
– Свою волонтерську роботу Ви активно почали ще 2015 року?
– Ще 2014-го ми збирали все, що було потрібно на війні нашим захисникам, і відправляли їм. А коли в Івано-Франківськ почали прибувати перші поранені бійці, то ми на пів року активно переключилися на цю ланку роботи. Шукали по світу й Україні ліки та кошти для операцій з відновлення вояків. Я побачив, що тим, хто повертався з фронту, потрібна була реабілітація. Дуже швидко відновлювалися ті, які мали перед собою чіткі цілі, чистоту у поглядах і розуміли ситуацію, а головно – віруючі. Я також знаю Бога, і Він – мій Батько.
– Чи можете підтвердити, що заняття керамікою допомагають пораненим? Не смію говорити про дива?
– Так і є, я можу свідчити, що заняття керамікою творять дива. Ми у часі заїздів з реабілітації постійно возимо з собою гончарні круги, глину і ліпимо. Обираємо місця і виїжджаємо на вісім днів на реабілітацію. Інколи зупиняємося в готелях, та переважно шукаємо тихі й відокремлені місця у реколекційних центрах, монастирях тощо. Наприклад, у Гошівському василіянському монастирі Преображення Господнього УГКЦ на Ясній Горі ми організували понад десять заїздів. Були випадки, коли дива відбувалися не через тиждень чи згодом, а на моїх очах – у людей, поранених у передпліччя, під час занять керамікою починали працювати руки, зокрема рухалися пальці.
Ми започаткували триденний вікенд для ЗСУ. У липні, серпні й вересні проводимо триденні виїзди на Скелі Довбуша у селі Бубнищі Болехівської територіальної громади. Провадимо похід, заняття зі скелелазіння, збір трав і ягід, роботу з психологом тощо, а живемо у наметах. А також збираємо і доправляємо волонтерам та на передову медикаменти й амуніцію, частково – продукти.
На першому місці у моєму житті тепер війна. Хочу, аби вона закінчилася такою нашою перемогою, щоб наступні покоління українців уже не поверталися до цієї проблеми. Як казав колись один із римських сенаторів, Карфаген має бути зруйнований – Росії як такої не повинно бути. Навіть назву треба у них забрати і заборонити використовувати. Ми інколи не усвідомлюємо величини тієї трагедії, яку нам принесла російська імперія, а особливо – совок, який упродовж трьох поколінь провадив особливу селекцію рабів. Тож сьогодні ми живемо у пострабському суспільстві. Є ймовірність, що тільки наші діти зможуть частково затягнути рани країни.
– Знаю, що як кераміст маєте благодійні задуми допомагати ЗСУ.
– Втілення у життя задумів трохи затягнулося. Хочу продавати фігури в автентичних українських національних строях, щоб продовжувати волонтерську діяльність. Цей проєкт ми почали ще десять років тому. Йдеться про фаянсові фігури висотою до двадцяти сантиметрів. Важко втримати згасання національних традицій. Бо тільки живе може бути збережене. Ми за давніми світлинами шукали той одяг, який був частиною життя прикарпатців, щоб перенести на скульптурки. Цю мистецьку програму з виготовлення фаянсових фігур назвали «Тіні не забутих предків». Ми навіть спеціально їздили селами, щоб віднайти й відтворити у кераміці в кольоровій гамі давні взірці автентичного одягу.
– Що для Вас важить волонтерство?
– Це спосіб вижити. Якщо нині люди не переймаються війною, не працюють кожен на своєму місці на перемогу, а лише декларують моральну втому від неї, то вони або ідіоти, або чекають «русскава міра». А я не хочу бути поживою для того совка, що п’є з українців кров уже не одне століття. А сучасна росія – то путінський постсовок. Мене дуже влаштував би такий стан речей, коли побачив би, як люди масово відривають свої сідниці від м’яких диванів і... починають щось робити для України.
