З директоркою Вигодського будинку культури Іванною ШЕРШЕНЬ – поетесою й музиканткою, пластункою і волонтеркою, родом із Пшеничників, ми познайомилися під час святкування 20-річчя літературної студії «Слово» у Долинській центральній публічній бібліотеці (матеріал про це ювілейне дійство – у «Галичині» за 19 березня). Ми запросили цю цікаву й талановиту жінку до «Літературної світлиці», адже нас привабила її душевна відкритість та органічне несприйняття кон’юнктури і підлабузництва, боягузтва та пристосуванства – як у житті, так і у творчості. Слова авторки поезій не розходяться з її ділами. «Мрійте і дійте!» – закликає вона своєю позицією усіх митців слова – і письменницького, і співаного, і сценічного…

– Я однаково усім серцем залюблена і у слово, і у музику, які упродовж усього життя завжди були і є поряд та нероздільні у моєму серці, – каже Іванна Шершень. – Зізнаюся, що навіть мої перші літературні спроби починалися саме із захоплення музикою. Ще змалку спочатку слухала мелодію, пробувала сама її наспівувати, а відтак придумувала слова і згодом співала свої твори. А у три роки вже намагалася співати з мікрофоном перед дзеркалом, адже знала слова більшості популярних тоді пісень із численних татових магнітофонних касет.

Батько дуже любив музику. Думаю, що моя любов до музики саме звідси бере початок. Дев’ятирічною пішла навчатися гри на гітарі до Вигодської музичної школи. А першими моїми учителями, про яких з вдячністю згадую, були Леся Голубінка та Галина Костів. Також я співала у фольклорному гуртку.

– Коли Ви вперше написали поетичні рядки?

– Це було ще під час навчання у Новошинській школі – у восьмому класі мій вірш вперше почув ще хтось, окрім мене. Також я дуже любила уроки української мови і літератури, які викладала світлої пам’яті Світлана Беляк. Очевидно, вона побачила у мені якийсь талант, тому що постійно спонукала писати різні творчі роботи. На конкурс імені Петра Яцика, пригадую, крім твору, написала і вірш на патріотичну тему та посіла в Івано-Франківську призове місце. Після цього ще активніше взялася віршувати, але нікому не показувала твори, а накопичувала їх.

Ще 2010 року під час навчання у Долинській гімназії-інтернаті познайомилася з відомим поетом Василем Олійником, який керував літературною студією «Сонячна криниця» при тодішній районній газеті, а в нашій школі вів гурток «Жайворонкова струна». Я тоді вже часто співала свої пісні, акомпануючи собі на гітарі. Якось на літературно-мистецькому вечорі, присвяченому поетесі Ліні Костенко, виконала свій музичний твір на її слова. І Василь Васильович, почувши мій спів, підійшов до мене й запитав, чи я, бува, не віршую.

Як згодом зрозуміла, він мав особливе чуття до талановитої молоді і хист живого спілкування. Пізніше В. Олійник запросив мене прийти на заняття до літстудії. Коли прийшла, він прочитав мої рядки і сказав, що написано добре, й подав кілька порад. Я й досі навіть зберегла свій зошит з правками пана Василя. Так почалася наша творча співпраця і дружба. Саме він відтак запропонував мені відвідувати літстудію «Слово» при Долинській бібліотеці.

Тими роками роки я була надзвичайно активною. Усюди ходила Долиною з гітарою за плечима – відвідувала усі культурно-мистецькі заходи, захоплено писала наукові роботи до Малої академії наук, часто бувала у Краєзнавчому музеї «Бойківщина» Тетяни і Омеляна Антоновичів. А ще були конкурси, змагання, вечори, концерти. Василь Олійник запрошував авторів-початківців брати участь у різних культурних і літературних заходах. Я не раз читала свої твори біля пам’ятника Тарасові Шевченку в Долині чи виконувала свої поезії під гітару.

Коли міським головою був світлої пам’яті Володимир Гаразд, то ми дуже відчували підтримку. Для творчих людей це надзвичайно важливо. Завдяки цьому у мене завжди було неймовірне натхнення. А ще на заходи мене дуже часто запрошувала відома модераторка та сценаристка культурних заходів у Долині Мирослава Ружевич. Я навчалася в університеті і грала в оркестрі народних інструментів. То було дуже круто. Щоб тебе взяли в оркестр, якщо ти не закінчив свого часу музучилище!? Це були рідкісні випадки. А також я активно писала статті, нариси, інтерв’ю до місцевих часописів «Свіча» чи «Добра справа», бо активно готувалася до вступу у Львівський державний університет ім. І. Франка на факультет журналістики.

При газеті «Свіча», коли її редакторкою була Оксана Ровенчак, я закінчила школу журналістики. Чи не в кожному долинському часописі були мої поетичні твори. Натхнення у мені бурлило аж через край і виливалося у творчість. Тоді Оксана Ровенчак і запропонувала мені творчий псевдонім «Іванна Пшенична».

Правда, коли навчалася на факультеті музичного мистецтва у Прикарпатському національному університеті ім. В. Стефаника, то з поетичною творчістю на ті роки зав’язала – навантаження під час навчання було дуже велике, а вільного часу хронічно бракувало. Оскільки здобувала вищу освіту за кошти з держбюджету, то мусила начуватись: конкуренція між «державниками» й «контрактниками» була тоді велика. Часу на поезію не було. Зате виш я закінчила на відмінно – і бакалаврат, і магістратуру.

– А що відтак знову Вас окрилило для поетичної творчості?

– По навчанні начальник відділу культури Долинської РДА Володимир Гібчинський призначив мене за фахом диригентка оркестру і хору та викладачка гри на гітарі на посаду завідувачки клубного закладу в Мислівці (тепер село у Вигодській ТГ, – авт.). Тут навіть за короткий час я себе дуже добре зарекомендувала. А коли через кілька місяців звільнилося місце у Вигоді, то мені довірили посаду директорки Будинку культури. Тож із 2017-го живу і працюю у селищі.

Ці роки насичені і роботою, і моїм професійним зростанням. Саме тут знову з’явився простір для творчості. До декретної відпустки я і сама виступала, і навчала дітей співу, готувала молодь до конкурсів – мої учні та ансамблі часто посідали призові місця й перемагали. Тож прагнула показати землякам, що вмію не лише хвилюватися у залі чи за лаштунками як організаторка, а й здатна завдяки фаховій підготовці та власним навичкам активно творити сама. Адже для нормальної роботи культурного закладу були потрібні не запрошені мистецькі колективи й вихованці, а свої.

Тому знову повернулася до своєї співаної поезії. Розуміла, що навіть попри війну треба навести лад зі своїми віршами, яких тоді вже накопичилося чимало. Мій чоловік Мирослав почав спонукати мене видати збірку. Саме завдяки йому книжка поезій «Іншими очима» і побачила світ 2024 року. А ще дякую колишній багатолітній директорці Долинської бібліотеки і заслуженій працівниці культури України Людмилі Фреїв за вчасний поштовх до видання поетичної книжки.

Вона свого часу запровадила у бібліотеці проєкт «Витоки натхнення» для підтримки людей культури – художників, музикантів, літераторів та ін. Директорка запропонувала мені стати, образно кажучи, першою ластівкою цього мистецького задуму – підготувати творчий вечір власної співаної поезії під гітару. Я дуже ніяковіла, адже треба було відкрити людям усе те, що я роками приховувала від сторонніх вух і очей.

Це був неабиякий виклик і тому, що й часу для підготовки – три місяці – залишалося обмаль. А той захід, за моїм задумом, мав по-доброму вразити публіку. Я подумала, що вихід і презентація моєї книжки – це було б те, що треба. Тож самотужки і без жодної поради обрала для друку видавництво «Нова Зоря», адже свого часу у цьому відомому духовному часописі побачили світ мої поетичні твори… Надрукували книжку дуже швидко, а дизайн обкладинки я робила сама.

– А звідки така філософська назва збірки – «Іншими очима»?

– До книжки увійшли поезії з тієї пори, коли я ще навчалась у старших класах Долинської гімназії-інтернату і дивилася на світ іншими очима – наповненими мріями, світлом, легкістю почуттів і роздумами, які захоплюють і хвилюють, напевно, кожного хоч раз у житті. Але за своїми сенсами всі вірші у збірці не дитячі чи юнацькі, а глибоко дорослі і наповнені любов’ю до життя, до людей і світу. Бо моє життя насправді тоді таким і було – щасливим і наповненим добрими людьми, які мене підтримували, насичене позитивними враженнями.

Про те, що є й інше життя і що є інші люди, яким ти можеш не подобатися тільки тому, що не така, як вони, і що є люди, які у всьому тобі безпричинно заздрять, я вже дізналася згодом – у Вигоді, працюючи директоркою Будинку культури. А в той час, який знайшов свій відбиток у моїх ранніх творах, я дивилася на світ іншими очима. Правда, коли формувала книжку, в Україні вже десять років тривала війна з російськими загарбниками, і ця гіркота не могла не потрапити на її сторінки:

– Який сенс чи сенси творчого слова у Вашому житті?

– Моя поезія – це передусім розмова з читачем про правду, а також відображення внутрішнього світобачення у відповідному часовому вимірі. Що я бачу та відчуваю, те й відбивається в моєму поетичному слові. Слово – це моє світосприйняття – все те, що навколо мене і все, що якось торкалося і торкається мене: люди і краса бойківського довкілля, емоції і враження тощо. Слово – це краса. Я завжди уміла бачити в людях прекрасне й неповторне, цікаве й незабутнє. Зі мною у Вигоді часто іронізували, що я всім роблю компліменти, а насправді я просто говорила правду.

– Чи потрібна, на Вашу думку, поезія у час війни?

– Ще коли готувала свою дебютну книжку до друку і думала про сценарій свого творчого вечора, мені через воєнні реалії було важко працювати над творчою концепцією заходу. Добре усвідомлюю, що війна в той чи інший спосіб торкається всіх. І не омине нікого з українців – чи в Україні, чи за її межами. Як і в перші воєнні роки, так і тепер, я активно займаюся волонтерською працею та розвоєм пластунського руху у Вигодській громаді. Як автору поезія допомагає мені узагальнити почуття й переживання, а відтак перенести їх на папір і в такий спосіб полегшити власний тягар. А для читачів – і в Україні, і за її межами, – поезія може стати можливістю відчути ту правду, яка з різних причин досі залишалася для них недосяжною.

Людська пам’ять припорошується з плином життя – такі реалії буття. Але кожне написане слово, зокрема й поетичне, як форма передачі думок, почуттів, вражень і подій, залишиться назавжди для нас і тих, хто прийде після нас…