Поштовхом для запрошення до «Літературної світлиці» Івана Івановича Матіїва, старшого наукового співробітника Долинського краєзнавчого музею «Бойківщина» Тетяни й Омеляна Антоновичів й великого трударя слова, котрого знаю більш як два десятиліття, стала цікава й повчальна подія, що відбулася в одному з відомих вишів Прикарпаття. В університеті тривала виїзна академія «Слідами фестивалю повстанської пісні «Чорна вишиванка» у Кулєбах». Були на заході аж два ректори – колишній і чинний, гості зі Львівщини й Тернопілля. Та зала була напівпорожня. Хіба що з десяток студентів сиділи у ній. Якби не співочі колективи з Тишківців на Рогатинщині та з Івано-Франківська, то не було б кому й слухати виступи дослідників.
На мій погляд, нині головна проблема виховання української молоді не брак гідних провідників чи наставників у царині національного духу, а брак у них умінь і навичок передавати національні й духовні цінності нащадкам – дітям, онукам, школярам, студентській молоді, зацікавлювати їх такими наративами. Щоб шанувати своє, потрібно його знати – не раз акцентував мій співрозмовник Іван Матіїв під час розмови у «Літературній світлиці», бо історія рідного народу починається з історії батьківського порога.
Після спілкування у конференц-залі Долинської публічної бібліотеки за організаційного сприяння її директорки Надії Кушнірчук ми з паном Іваном неквапом прямуємо до величного пам’ятника Борцям за волю України в місті, щоб відтак роз’їхатися по домівках. А дорогою помічаю, як мій співрозмовник, знявши кашкета, осіняє себе хресним знаменням спочатку біля церкви, відтак на початку Алеї слави полеглих героїв України, а також неподалік фігури Матері Божої… І я починаю розуміти, чому, представляючись читачам «Галичини», І. Матіїв насамперед означив себе християнином і вже потім – краєзнавцем, науковцем і трішки художником…
– Народився і живу у селі Тяпче, – розповідає пан Іван. – А працюю у краєзнавчому музеї «Бойківщина» Тетяни та Омеляна Антоновичів уже понад двадцять років. Після навчання у місцевій восьмирічці та Болехівській середній школі ще кілька років студіював малярство у Долинській художній школі. До речі, перший запис у моїй трудовій книжці – художник. А вищу освіту здобув у радянські часи у Московському авіаційному інституті, де навчався за спеціальністю «ракетно-космічна техніка». Але після його закінчення влаштуватися на роботу за спеціальністю не вдалося. Мене не взяли на відповідну посаду, навіть попри те, що мав скерування за розподілом випускників до НВО «Енергія» КБ Корольова, бо народився у Західній Україні і не був членом КПРС. Я листовно звертався і в інститут, і в ЗМІ, і міністерство, і навіть ЦК КПРС… Звідусіль відповідали, що питання вирішено позитивно. Але насправді це було брехня. Бо заступник начальника кадрів «Енергії» просвітив мене відкритою російщиною: мовляв, чому ти, бандерівець безпартійний, надумав у нас працювати, може, ти американський шпигун? А після моїх листів пообіцяв мені загалом нелегке життя надалі. До речі, у тому виші на останньому курсі мені тричі пропонували вступити до КПРС, та я щоразу відмовлявся…
– А що Вас, сільського юнака, спонукало до навчання в авіаційному ВНЗ?
– Якось у третьому класі через хворобу я пропустив тему про космос. І моя перша вчителька Оксана Василівна Чепіль пообіцяла поставити двійку, якщо не вивчу самостійно пропущені теми. Тож я пішов у сільську бібліотеку, щоб простудіювати потрібну інформацію. А ще мені дуже подобалися стенди у шкільному коридорі на космічну тематику – директор школи Дмитро Васильович Чепіль особисто дуже цікавився космічними досягненнями.
Після моєї відмінної відповіді на уроці вчителька сказала, що я точно стану космонавтом. Ці слова й стали для мене поштовхом для навчання після закінчення школи. Я ще мріяв вступити у Чугуївське льотне училище на Чернігівщині, але мама не дозволила. Тож після закінчення Московського авіаційного інституту влаштувався працювати інженером на Болехівський лісокомбінат.
– Якою була дорога до краєзнавства?
– Часто бував у Болехові, де вчився свого часу у старших класах. А там жив патріарх краєзнавства Долинщини Роман Теодорович Скворій. Я можу його назвати хресним батьком свого краєзнавства. Він був потужною особистістю і вважав краєзнавство основою з основ у розвитку духовності людини. До речі, йому у совітські роки також жилося непросто, адже був безпартійним.
Навколо Романа Теодоровича гуртувалися відомі постаті, які цікавилися краєзнавством та українською історією. Обговорювали цікаві новинки літератури та документи українських і закордонних архівів. Якось він, коли дізнався, що маю вищу технічну освіту, порадив і мені щось робити у краєзнавстві. Він показав шкільну хроніку села, яку свого часу знайшов і віддав до музею згаданий Д. Чепіль, і спонукав мене написати про історію села Тяпча. Тож ми часто спілкувалися.
Завдяки сприянню інженера Степана Барабаша я мав можливість на кілька днів позичити для копіювання у Р. Скворія згадану хроніку на 39 сторінок. Цей матеріал вже фактично підготовлено для окремої книжки. Я на роботі мав комп’ютер, тож міг допомагати Романові Теодоровичу з набором матеріалів для видруку на матричному принтері деяких краєзнавчих брошур. Цьому сприяв директор лісокомбінату Олексій Висотюк. Так ми зробили до трьох десятків книжечок.
Також я набирав матеріали і для краєзнавця із села Гошева Ігоря Сеньківа. На мій погляд, першою за вагомістю краєзнавчою книжкою про Долинщину стало видання Романа Скворія «На болехівських видноколах» 1991 року, а вже 1992-го Ольга Витвицька видала книжку «Історія села Витвиці». Кореспонденцію Романа Теодоровича про книжки опублікували у районній «Червоній Долині». Мала вийти друком і моя книжка про Тяпче. Я звернувся по допомогу до тодішнього керівництва школи в селі, але підтримки не дочекався. Згодом деякі мої краєзнавчі матеріали про шкільництво використав Михайло Борис у книжці про Тяпче. Статті підписано моїм прізвищем як члена редколегії.
Словом, моє краєзнавство починалося з рідного села. А першою роботою була стаття про Ольгу Дучимінську, підготовлена за сприяння Р. Скворія. Та її до друку у «Червоній Долині» не взяли: мовляв, хто вона така, щоб про неї писати… Роман Теодорович проклав мені дорогу до львівських архівів, познайомивши з директором Львівського державного центрального історичного архіву Орестом Мацюком. Так для мене відкрилася «зелена вулиця» для краєзнавчої роботи. Часто їздив до Львова, Києва, де працював в архівах. Дякую Богу, що свого часу познайомився і з Михайлом Паньківим – тодішнім директором Івано-Франківського краєзнавчого музею. Він, до речі, був одним із перших у середовищі тих місцевих інтелігентів, які виношували плани заснування в Івано-Франківську товариства краєзнавців імені Івана Франка. Правда, через створення обласного осередку Національної спілки краєзнавців України потреба у тому відпала. А у Львові в бібліотеці ім. В. Стефаника працювала директоркою Лариса Крушельницька, яка мені передала матеріали від внука Ольги Дучимінської про його бабусю. А батько Лариси Іван Крушельницький бував у Тяпчі і був знайомий з О. Дучимінською.
Коли свого часу Омелян Антонович радився з Л. Крушельницькою про те, кого запросити б до музею, збудованого за його кошти, на посаду фахівця, який би працював як науковець в архівах, то вона назвала Романа Скворія та Івана Матіїва. Антонович сказав про це міському голові Долини Василеві Романюку, а той – директорові Художньо-краєзнавчого музею Олексію Фрищину…
Пан Олексій особисто приїжджав до мене на роботу в Болехів і запрошував. Попервах я відмовлявся, але погодився тільки тому, що обіцяли видрукувати всі мої книжки. Тож я почав працювати у «Бойківщині», який очолила Тетяна Сенів, ще за життя Омеляна Антоновича. Але за роки, що минули відтоді, жодну мою книжку так і не надрукували.
– Як виник задум створення Долинського клубу краєзнавців?
– Це сталося після проведення у травні 2008 року у «Бойківщині» наукової конференції за програмою, розробленою Т. Сенів, яка тоді звільнилася з музею, а я почав виконувати обов’язки його директора. Треба було подумати про фінансову підтримку заходу – чекали багатьох поважних гостей-науковців, тож я звернувся по допомогу до міського голови Долини Володимира Гаразда й заодно розповів йому про наміри створити такий клуб. Він попросив для ознайомлення підготовлені до друку матеріали конференції, сказав, що ще Р. Скворій мріяв про створення клубу інтелігенції за краєзнавчими інтересами і загалом підтримав мою ініціативу.
Тоді й заснували Долинський клуб краєзнавців. До речі, у мене збереглася подячна грамота як його засновникові від міського голови. Першими членами клубу були Михайло Борис, Роман Козій, Василь Олійник, Іван Ярич та інші. До року ми вже видали перший збірник. А з 2009-го клуб очолив світлої пам’яті Степан Янковський…
Правда, тепер я навіть не знаю, чи клуб існує і хто його очолює. В. Гаразд як міський голова свого часу добре усвідомлював значення краєзнавчих досліджень у розвитку громади й підтримував видавництво матеріалів, а Долинська міська рада фінансувала цю працю. Міський голова навіть на серпневій вчительській конференції закликав педагогів поповнювати клуб краєзнавців. Але, на жаль, серед учителів історії не знайшлося охочих.
Якраз тоді й почала виходити краєзнавча серія матеріалів «З історії Долини». Побачили світ дев’ять збірників. А загалом за керівництва пана Володимира за десять років у місті було видруковано не менше 30 краєзнавчих книжок. Літературним редактором багатьох наших краєзнавчих видань з історії Долини був світлої пам’яті Михайло Паньків.
– Чи вдається тепер продовжувати музейні краєзнавчі видавничі традиції?
– Важко, але думаю, що після війни буде продовження.
– Іване Івановичу, що для Вас у житті важить краєзнавче слово?
– Краєзнавство – це особлива історія. Адже свого часу ще глава УГКЦ патріарх Йосип Сліпий вчив, що тому, хто не знає своєї історії і не шанує її, змінюють географію. Ось чому сучасні воєнні події в Україні потрібно сприймати і як результат того, що впродовж багатьох років краєзнавчі дослідження у нашій державі були на досить низькому рівні. Краєзнавство для мене – як духовність. Людей, які не цікавляться краєзнавством, можна назвати бездуховними.
Звісно, війна чітко означила пріоритети життєдіяльності суспільства. Головне – забезпечення ЗСУ для здобуття перемоги над російськими агресорами. Та краєзнавчі матеріали обов’язково потрібно збирати, щоб видати їх після війни. Це важка, але дуже потрібна робота. Колись у моєму селі була чотирикласна школа: всього двоє вчителів і сто двадцять учнів. Та ці вчителі ще вели шкільну хроніку, яка нині як краєзнавчий матеріал безцінна. Нещодавно до нас у «Бойківщину» приїжджали фахівці й директори шкіл із Рогатинської громади на чолі з начальником відділу освіти міськради. Вони розповіли, що шкільні хроніки на Рогатинщині запровадили у всіх навчальних закладах. Тож було б добре започаткувати таке і в інших громадах Прикарпаття.
Підвалини духовності молодого покоління мають закладати в родинах, а відтак відповідний гарт дарувати юним душам школи. Колись навіть у кожному селі було по двоє найрозумніших людей – це священник і вчитель, які ревно опікувалися тією справою, а також діяли різні культурні, просвітянські й спортивні товариства…
Так спільно закладали-творили фундамент духовності молоді. Нині ту традицію здебільшого втрачено. Свого часу Омелян Антонович казав, що Україна має двох найбільших ворогів: по-перше, росію і Польщу відповідно – на сході й заході, а по-друге, таких місцевих керівників при владі, тобто «українських гнид», як називав їх колись Симон Петлюра, котрі мали б працювати, як належить, але не хочуть...
Нині головне не так видавати краєзнавчі матеріали, як їх збирати й накопичувати. Інакше інформація втратиться назавжди. Колись ще В. Гаразд і Т. Сенів планували видати книжку про долинське староство, але, на жаль, їм це не вдалося. Є цікаві матеріали й документи, але потрібно їх перекладати на українську. Така робота вимагає коштів.
– Знаю, що Ви вже маєте сигнальні примірники низки книжок, які могли б побачити світ за відповідного фінансування.
– Так, є понад десяток готових до друку, на мій погляд, ґрунтовних краєзнавчих творів, видання яких потребує фінансування, зокрема для здійснення літературного редагування текстів та самого друку. Але... Вони чекають свого часу.
З творчої метрики
Іван Матіїв – також співзасновник осередків ТУМ ім. Т. Шевченка «Просвіта» й Народного Руху України у с. Тяпче, автор книжок: «Становлення та розвиток українського шкільництва у Долині 1772–1939 рр.» (2016), «Скрижалі пам’яті» (2016), «Українські культурно-просвітницькі організації в Долині» (2017) та «Роки лихоліття й подій» (2018). Опублікував більш як 250 науково-публіцистичних і краєзнавчих статей у журналах і періодичній пресі, упорядник низки краєзнавчих альманахів і збірників.
