Про секрети успіху однієї з найдавніших демократичних газет Прикарпаття – «Народної Волі», якій 7 червня виповнилося 30 років, її становлення, утиски від партійної номенклатури, чудернацькі випадки з життя, здобутки і перспективи читайте в інтерв’ю з її директором, головним редактором, заслуженим журналістом України, членом секретаріату Івано-Франківської обласної організації НСЖУ, секретарем Надвірнянської первинної організації НСЖУ Іваном ГРИДЖУКОМ.
– Пане Іване, газеті «Народна Воля» 30 років. Як кажуть у народі, молода, досвідчена і перспективна. Розкажіть, з чого усе розпочиналося.
– Задум про народну, демократичну газету виник під час і після Пнівського велелюдного віча 24 вересня 1989-го року. А доти я бував на заборонених тодішньою владою мітингах в Івано-Франківську, на одному з яких виступав В'ячеслав Чорновіл. Тоді розповсюджували нелегальні друковані українські видання, виготовлені і доставлені з Прибалтики, переважно з Литви. Їх зміст – розповіді про історичні приховані від народу події, видатні постаті України, аналіз ситуації в Україні і заклик до зміни державного устрою, до демократичних, національно-державницьких змін, оновлення влади, відродження релігійного життя, зокрема УГКЦ.
Працюючи заввідділом промисловості тодішньої райгазети «Радянська Верховина», окрім економічних питань, я прагнув оживити висвітлення суспільно-політичного життя, котре практично на очах творилося – зароджувалося на вулицях, у скверах, у довірливих розмовах. Та з тодішнім керівництво газети часто виникали непорозуміння, штучні «стримування». Громадськості теж не байдужою була справа творення як нових відносин, так і газети.
Ситуація не стояла на місці, бо відбулися перші демократичні вибори місцевих рад, більшість в яких взяли демократи, активісти новітніх організацій, зокрема, в нашій районній раді, яку очолив учитель, голова райорганізації Товариства української мови світлої пам’яті Дмитро Романишин. Із виходом 13 травня 1990-го обласної газети «Галичина» надії і сподівання про створення нашої газети окреслилися чіткіше. І вже після виходу місцевих демократичних у Коломиї і Калуші (відповідно «Коломийський вісник» і «Дзвони Підгір’я») у четвер, 7 червня 1990-го світ побачив «Вісник Надвірнянщини», який із 1 січня 1991-го за рішенням сесії районної ради почав виходити під назвою «Народна Воля». З першого числа і дотепер долею судилося провадити мені це видання.
– Як відомо, пів року «Народна Воля», засновником якої була Надвірнянська районна рада, виходила почергово з газетою «Радянська Верховина» – органом Надвірнянського райкому партії. Як жилося тоді паростку вільної преси? Чи не зазнавали утисків від партійної номенклатури?
– Наше «дитя» почергово виходило з доти чинною районною, компартійною газетою. Звичайно, що попри емоційну ауру, патріотизм, по днях зростаюче зацікавлення сотнями краян нововиданням, зливою нової суто до нас редакційної пошти, усних звернень і пропозицій, загального національного піднесення не повну заповненість кадрами ми відчували і явний, і прихований чи напівприхований тиск – небажання існуючої компартійної влади, ряду керівників певних трудових колективів з тим, щоб не дати можливостей розвинутися на старті нашому виданню. Додавалися проблеми з гострою нестачею газетного паперу. Якось довелося вимінювати російський такий папір (власного українського і досі не виробляють!), випадково надибаний мною в одному з колгоспів, де ним збиралися обмотувати... труби сільського газопроводу. Іншим разом за сприяння світлої пам’яті тодішнього голови райвиконкому Дмитра Одокія я поїхав і з ваговозом – КамАЗом, наповненим добірною надвірнянською ламінованою плитою у Жидачівський паперовий комбінат, який став пересильною базою російського газетного паперу. А той привезений газетний папір у рулонах ми у Надвірній розрізали на пополам самотужки бензопилою, бо друкарська машина приймала лише удвічі менший розмір. То була ціла комедія…
Якось ще не закінчивши верстку газетного номера, дзвонить мені автор матеріалу про розкопки жертв комуністичного терору в Яремчі, мовляв, що то діється, що його добряче «притискають» певні особи зі спецорганів за те навіщо він таке пише у газеті. Виявляється, газетну сторінку-полосу без мого відома тишком-нишком «довірена особа» передала «спецорганам», а ті помчалися в Яремчу лад комуністичний рятувати, шантажуючи автора допису... Таких дивних і дивацьких випадків-фактів тоді траплялося немало. Треба було і газету пильнувати, і газетний папір, і кадри підбирати, і про тематику й про редакційний портфель-запас матеріалів у номер дбати, і чути й орієнтуватися у голосах і вулиці, і суспільної ситуації, розбиратися у покривджених комуністичним режимом людських долях, і читацькій пошті лад давати. Нібито усе прозаїчно, буденно й архаїчно, але час виявився надто спресованим і на довгі роздуми його багато не залишалося...
– З першого числа і до нині Ви є редактором «Народної Волі». Як вдалося газеті залишитися на плаву, бути рейтинговою і популярною на фоні згасання районних газет?
– Вважаю, що тверда й послідовна лінія газети на курс оновлення і національного відродження, сприяння журналістською справою і позицією на розбудову підмурівку державницького характеру, розуміння і підтримка людей – читачів передплатників, доброчинців, вибудовування у непростих умовах довірливих і взаємопартнерських зв’язків із численними рекламодавцями, довірлива робота з читацьким й авторським активом дозволили нашій газеті набиратися сил аж до 30-ліття на фоні того, що, на жаль, перестали виходити місцеві газети-первенці у Коломиї, Калуші, недавно в Яремчі.
Важливим є загальний настрій газетного колективу, що мусимо так працювати, аби бачити і реально відчувати завтрашній день. Розчаруванню, зневірі ні на мить тут нема місця! Реформи друкованих ЗМІ явно запізнілі, до кінця не вмотивовані, але й підприємницька жилка і живець має пульсувати у кожного газетяра. Не лише написати – цікаво, щоб «вхопило» за душу, але й пройматися тим, як тебе сприймуть, прочитають, чи шукатимуть твого імені у наступному випуску, вести своєрідний постійний моніторинг просування своєї творчості до читача, мати з ним чи не щоденний зворотний зв’язок.
На нині побачило світ майже 3500 номерів «Народної Волі». Тепер тижневик виходить по п’ятницях. Уже другий рік газета має статус обласної сфери розповсюдження. Працює у нас всього шестеро працівників – троє журналістів, серед яких я, відповідальний секретар Леся Дутчак, заввідділом законності і з питань культури Орися Співак, технічний редактор Назарій Гриджук, головний бухгалтер Валентина Тисячна і коректор Ілона Павлюк. Раніше творили «Народну Волю» Василь Байляк, Микола Питлюк, Степан Писуляк, Роман Глодан, Василь Угринчук.
– При редакції «Народної Волі» понад три десятки років діяла літстудія «Бистрінь», яка здобула популярність на Прикарпатті, зокрема й виданням цікавих книг. Розкажіть про неї докладніше.
– До створення літстудії «Бистрінь» при редакції «Радянської Верховини» маю безпосередній стосунок, передусім, в організаційному плані. Перше її засідання відбулося 7 липня 1987-го з участю нині покійних Михайла Михальчука, Ольги Руденко, Нестора Чира, а також Романа Киселюка, Галини Христан. Засідання відбулося суто на добровільних засадах, без ніяких владних чи інших вказівок. З початку студію мали бажання літстудійці назвати «Берегиня», але після незгоди керівництва редакції вийшли на назву «Бистрінь». Усе це описано у моєму передньому слові альманаху «Купальська злива» до 10-річчя літстудії. Тому всілякі домисли якогось політичного змісту, боротьба за лідерство є безпідставними, про що засвідчують тематичні випуски «Бистріні» у «Радянській Верховині» до червня 1990 року, а з 7 червня того ж року – у «Народній Волі». За літературно-стилістичну підготовку добірок для опублікування від літстудії відповідав Нестор Чир на громадських засадах. У 2019 році літстудія створила однойменну громадську організацію і вже діє як самостійна структура, якій у публікації творів «Народна Воля» не відмовляє. Вважаю, що «Бистрінь» згуртувала і виховала кілька десятків авторів – літераторів, творчість яких, зокрема, їх власні книги, збірки, альманахи відомі у нашому краї і в Україні. Усього вийшло понад добрих шість десятків окремих їхніх книг. Звичайно, що на початковому етапі не обійшлося без певних тодішніх ідеологічних впливів у змісті творів. Варто у творчості «бистрінців» бачити творчі здобутки, знахідки і зародки творчого таланту.
– Якими бачите перспективи «Народної Волі»?
– Перспективи «Народної Волі» у намаганні порозумітися якнайдовірливіше зі споживачем своєї праці і творчості читачем, шанувальником, передплатником. Непросте це порозуміння у нинішню пору. Але ще не перевелися доброчинці, яким дороге українське слово, доля місцевих видань, зокрема. Мусимо так у нових умовах працювати на договірних засадах із владними, підприємницькими, соціальними і громадськими структурами. Уже кількарічна робота сайту газети, однойменної сторінки і групи у мережі Фейсбук переконує, що й тут потрібне енергійніше оновлення-осучаснення, вихід на Ютуб-канал, завоювання своєї ніші в інформаційному просторі.
– Чимало експертів стверджують, що сьогодні газети сходять на маргінес, крокують у минуле, натомість, перспектива – за інтернет-виданнями, соціальними мережами. Якими є Ваші міркування з цього приводу?
– Як представник традиційної «паперової» журналістики я, звичайно, так просто й легко не відступаю і не полишаю такий «кусок творчого хліба». Але сувора дійсність диктує, бере за горло своїм чи не безповоротним наступом «інтернет-спільноти». Мусимо чи не блискавично приймати і такі умови та стати його учасниками, а не лише безпорадними критиками.
У нашому місцевому вимірі певний «запас міцності» місцева преса має, бо ще маємо чимало традиційних споживачів – читачів. Але «на розкачку» часу обмаль... Хоча маємо визнати, що власне друковані місцеві видання найближче стоять до читача і відзначаються якісним, правильним українським змістом і мовою. Електронні засоби мовно не дотягують, а інтернет-видання, численні новоявлені сайти, сторінки ще й грішать недостовірністю, за яку в їхньому вимірі далеко до відповідальності за слово – точне, об’єктивне, якому можна з упевненістю довіряти.
– Побутує думка, що головний редактор має бути виконувачем обов’язків читача. Як з огляду на багатолітній редакторський досвід, оцінюєте рівень сучасної української журналістики?
– Як виконувач обов’язків читача маю чесний і немалий стаж. Бо ж керуючи і творчим, і виробничим процесом, мусиш дивитися на крок, два, три наперед чи цікавий пропонований продукт читачеві. І така нібито подвійна функція присутня під час кожного випуску газети. Гірко, що стрімко розмивається наша професія журналіста в своїй основі шляхом не завжди продуманих, скороспішних реформ, котрі не враховують специфіку, що ми лише будуємо державу, й не маємо розвиненого і міцного державного, економічного, суспільного і громадянського сектора, що лише відроджуємо свого зацікавленого вітчизняного власника, що маємо одвічного північного захланника, для боротьби з котрим треба мати надійну систему і важелі впливу. З огляду на це варто державі в особі урядових чинників забезпечити державну підтримку власне українським ЗМІ, зокрема, і пресі. Не йдеться про повернення назад до державного контролю над свободою слова, а про обов’язок держави забезпечити свою безпеку, зокрема в інформаційній сфері. Так чинить нинішній цивілізований світ. І це є аксіомою, якщо хочемо вберегти державу.
