До нашої травневої зустрічі у форматі редакційного проєкту «Літературна світлиця» я начувся багато добрих слів про цю всебічно обдаровану талантами особистість – учительку української мови та літератури Угринівського ліцею, краєзнавицю й письменницю Ірину Садулу (Боднар) із Тязева Ямницької громади. А після нашого знайомства з нею в Івано-Франківській обласній бібліотеці для юнацтва відчув потужну енергію її спілкування і зрозумів, що маю запросити її до розмови про українське слово і його вагу у часі війни як засобу виховання молоді на засадах українства…

– Насамперед я вчителька української мови та літератури Угринівського ліцею, відтак уже дослідниця-краєзнавиця та письменниця, – представилася читачам «Галичини» пані Ірина. – Навчалася в Івано-Франківському ліцеї №23, який тепер названо ім’ям Романа Гурика, та на філологічному факультеті Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича.

– Чому Ви все своє життя – і як учителька, і як літераторка – пов’язали зі служінням слову?

– Мабуть, любов до слова у мені вже була з ранніх років, хоча цього я тоді ще не могла зрозуміти. Українську мову та літературу й своїх учителів я любила ще у шкільні роки, але не захоплювалася словом, як у виші. Власне, найбільше моя залюбленість у слово проявилася під час навчання в університеті – ніби друге дихання відкрилося чи з’явилися крила. У виші я відвідувала літературну студію ім. С. Будного на філологічному факультеті, яку провадив викладач української літератури професор Богдан Мельничук. Під час студійних зустрічей познайомилася з багатьма творчими особистостями, тоді ще студентами, зокрема з Іванною Стеф’юк. Це також дало мені поштовх до письменства. Саме в університеті й почала писати.

– З чого починали?

– То передовсім були різнотематичні й дещо банальні вірші. Також поштовхом до творчості стала дружба з одногрупниками Галиною Вінтонів з Прикарпаття та Миколою Гуцуляком з Буковини, з якими ми заснували для себе «малий літературний процес» чи літературну забавку – своєрідний гурток, де ділилися творчими набутками. Я й досі зберегла ті аркуші, на яких ми писали одне одному відгуки. Микола був дуже строгий і ми його називали літературним критиком. Пригадую, він казав мені, мовляв, як буду працювати над собою і самовдосконалюватися, то щось з мене вийде путнє. А ще деякі викладачі мали на мене дуже великий і позитивний вплив. Ми з друзями багато читали й ділилися враженнями. Також саме місто Чернівці справляло на мене яскраве враження й додавало натхнення. Я могла мандрувати вулицями, а в голові роїлися рими й народжувалися рядки поезій. Звісно, й виступи на сцені рідного Тязева у шкільні роки відіграли відчутну роль у тому, що я присвятила себе служінню слову. Важко сказати, що в мені переважає – художнє служіння чи дослідницьке. Але одне захоплення періодично змінюється іншим. Був час, коли я, вже працюючи в школі, ледь не щомісяця писала нову дослідницьку статтю. А тепер, від вересня, наприклад, ще не зробила жодної. Просто немає можливості. Хоча дуже люблю таку роботу. А почала працювати над такими матеріалами з 2020 року…

– Наскільки пригадую, саме 2020-го побачила світ Ваша перша краєзнавча книжка?

– Все почалося з першої книжки про рідне село «Тязів. Пам’ять серця», яку ми написали разом з тязівчанкою – журналісткою й керівницею театру-студії «Жива історія» Тетяною Зарецькою. За сім місяців ми зробили видання на понад 500 сторінок. Під час презентації був аншлаг, а неймовірні емоції мене переповнювали і враженням не було меж. Скажу образно: ми писали книжку, а вона – нас. То був унікальний і цікавий досвід, хоча праця важка й відповідальна.

– Ірино Володимирівно, свого часу Ви відвідували творчу студію в університеті у Чернівцях, а відтак і самі в Угринівському ліцеї очолили спільноту обдарованих школярів… Чи потрібні, на Вашу думку, нині – у часі війни – такі літературні згромадження?

– Такі речі дуже потрібні, а в часі війни їхня місія безцінна. Бо дуже важливо гуртувати молодь, обмінюватися думками й творити. Вважаю, що не потрібно чекати когось чи на щось, а можна самому починати й робити. Творча робота з обдарованими дітьми дає мені силу, колосальну енергію і добру надію, натхнення й мотивацію рухатися вперед.

Звісно, я розумію, що зуміла багатьом дітям подарувати крила творчості чи віру у себе, але як учителька усвідомлюю, що це нереально зробити одночасно для всіх, бо неможливо всім сподобатися чи до всіх відразу достукатися й кожного навчити. На мій погляд, навчиться той, хто хоче цього й рухається назустріч учителеві. Якщо є такий зв’язок, то все можливо.

Загалом достукатися до нашої молоді можна, хоча, звісно, не до кожного. Я це роблю передовсім особистим прикладом і заохоченням до читання українських книжок. Ніколи не дозволяю собі гостро критикувати твори обдарованих школярів. Роблю це делікатно й толерантно. Бо критика – тонка межа. Але вважаю доречною літературну критику. Не можна тішити себе й заколисувати, що ти все можеш і знаєш. На мою думку, треба рівнятися на ту літературу, з якої ти зростав і до якої доростаєш. Але є автори, щоб дорости до яких і життя не стане. Серед таких – Василь Стус, Ліна Костенко, Ірина Жиленко, Микола Вінграновський… А із сучасних прикарпатських авторів мені подобається добірна, вишукана й філігранна поезія Лесі Геник, цікаві й неординарні твори Богдана Гасюка, люблю читати прозові й поетичні твори Іванни Стеф’юк та ін.

– Що для Вас важить слово?

– Для мене слово, напевно, – як безмежний океан, берегів якого не видно, нема ні кінця ні краю, тільки прозирає ота неозора голубінь, яка надихає, дивує і спонукає рухатися вперед. Я дуже часто наповнююся словом багатьох митців, а передовсім Миколи Вінграновського. Якось його запитали, чого найбільше боїться у житті, а поет відповів, що слова. Мовляв, людина, яка постійно живе під владою слова, ніколи не може бути спокійною. Слово як вулкан чи потужна енергія нуртує у ній та не відступить, допоки вона не викладе її на папір. Я ці слова не забуваю, і наводила їх навіть у передмові до збірки творів учнів Угринівського ліцею. Чи я пані або раба слова? Можливо, я посестра слова.

– Яку роль, на Ваш погляд, відіграє творче слово у часі війни?

– Звісно, що й під час війни має бути письменницька творчість. І не обов’язково про війну можуть писати тільки ті, хто відчув її більше чи бачив зблизька. Творити слід кожному, кого війна наповнила емоціями, переживаннями й відчуттями. Якщо пишеться. Звернім увагу, що саме у війну відбувається неймовірний вибух книгодрукування в Україні. Одна за одною відкривають книгарні й видавництва. Для мене це феномен. А популярність української книжки і зацікавленість видавничою продукцією зростають. Я з цього дуже тішуся і постійно наголошую про це дітям у школі. Хочу учням довести, що мова – це зброя. Не голосні слова, а правда, за яку нині віддають свої життя наші захисники.

– Чи є у Вашій цьогорічній художній книжці «Світи і холоди» твори воєнної тематики?

– Безперечно, є. І не лише поезії, а й інші твори, написані від 2012 до 2025-го: вірші, есеї, відгуки, інтерв’ю та образки. Кожен розділ я означила словом «силуети»: «Силуети часу», «Силуети роздумів», «Силуети болю», «Силуети особистостей» і «Силуети вражень». Така концепція книжки чи моя творча забаганка – зробити все продумано й водночас цікаво. А у дизайні я використала світлини моєї двоюрідної сестри Наталії Савки.

– А доти Ви свої художні твори публікували?

– Так, трішки. А перша моя публікація, зокрема вірші, була в додатку до газети філологічного факультету Чернівецького університету, який називався «Сонячні кларнети». Редагував твори мій наставник професор Богдан Мельничук. Відтак моя невеличка добірка малої прози з передмовою Іванни Стеф’юк побачила світ у журналі «Ластівка». А після повернення на Івано-Франківщину до Тязева мої твори часто публікували у газеті «Вперед», яку очолював світлої пам’яті Володимир Заник. Я йому вдячна за те, що у часописі завжди було місце не лише для моїх дописів, а й для учнівських творів. Саме тут 2015 року побачила світ моя велика публікація. Хочу прочитати вірш, який написала, дізнавшись про смерть на війні 2024-го поета Максима Кривцова. До речі, ці рядки увійшли до збірки «Світи і холоди»:

На війні помирають поети,

Ця війна – не життя, не життя,

Любі, рідні слова роздерті,

На небі ті, що безмежні – Імена. І-МЕ-НА.

На війні помирають ікони,

І серця, чуєте, серця!

Згорають дотла сенкани

Про митця і любов, про слова.

На війні поезія терпне,

Бо несила стримати гнів.

Світе, Боже, допоки болем

Помиратиме кожен, хто цвів?

Я не знаю слів. Забула.

На війні розстріляли любов.

Та слова намагалися встояти,

Їм би жити заново й знов,

Їм би добріти, але до краю

Вже наповнилась неба синь,

Боже, у своїм раю

Помолись і змилосердись.

Боже, на війні без любові – пекло,

Пекло там, де любови нема.

Всі сенкани нині спалили,

Всі оселі та імена.

На війні помирають ПОЕТИ.

Ця війна – Не життя. Не життя.

Можливо, хто з читачів не знає, але двічі згадане в тексті слово «сенкан» означає п’ятирядкову поетичну форму, яку використовують як інструмент для розвитку креативного мислення, узагальнення інформації та вираження емоцій. Це не лише вірш, а й один із найвідоміших та найбільш дієвих навчальних засобів, який дуже подобається учням...

Ці рядки я присвятила не лише всім полеглим поетам і прозаїкам, а й кожному, хто віддав своє життя за Україну у війні з російськими загарбниками. Нині у процесі виховання молоді нам дуже бракує розуміння національного егоїзму, усвідомлення, що Україна – понад усе. Але ця справа надзвичайно важка. І торувати таку дорогу потрібно не день чи рік. А під час війни це треба робити ще активніше. Гірко, що в такий важкий час у нашому суспільстві часто бракує елементарного розуміння того. Ми часто розкидаємося патріотичними гаслами, але не завжди їх розуміємо. Звісно, свої сили й енергію для такої роботи я черпаю передовсім з історій життя видатних українських постатей минулого й сьогодення, з великої підтримки чоловіка Івана та сина Остапа, від людей, які поруч у буднях і святах, а найбільше з живої і невичерпної скарбниці України – зі слова.

P.S. Напередодні у селі Тязеві в садибі «Старий яблуневий сад» та читальній залі абонементу ЦБ Івано-Франківської МЦБС відбулися презентації нововиданої поетичної книжки Ірини Садули «Світи і холоди».

З творчої метрики

Ірина Садула – авторка й таких краєзнавчих книжок, як «Тязівське весілля» (2021), «Знайомі /Незнані» (2023), книжки «НеЗвичайні слова» (2024). Вона здобувала перше місце на Всеукраїнському літературному конкурсі ТОПІЖ ім. І. Франка до Дня української мови та писемності «Раби – це нація, яка не має свого Слова» (2023), на Всеукраїнському конкурсі есеїв «Мій Франко» до 167-ї річниці від його дня народження (2023) та на IV Міжнародному конкурсі для вчителів, друге місце – на III Міжнародному конкурсі з українознавства для вчителів та Івано-Франківському обласному конкурсі «Поезія єднає» (2020). Лауреатка перших премій на Міжнародному конкурсі «Ти у серці моїм, Україно» (2023), Міжнародному мистецькому різдвяно-новорічному фестивалі-конкурсі «FORMIDABLE» (2024) та VI Івано-Франківському міському конкурсі до дня народження Ліни Костенко (2025).