Як ми інформували шанувальників слова, цього року «Галичина» започаткувала проєкт «Літературна вітальня», щоб зблизька – у відвертій розмові поспілкуватися з тими керівниками письменницьких об’єднань, спільнот, згромаджень, студій, платформ, поетклубів, які творять літературний простір Прикарпаття у всій його різнобарвності й самобутності. Сьогоднішня наша гостя – чільниця калуської літературної студії «КА-МА-ЛІ-Я» Ірина ЧЕРВІНСЬКА.
Творча метрика письменниці цікава, а її літературний світогляд унікальний.
Ірина народилася і живе в Калуші, вважає своє місто славним відомими постатями, зокрема й у літературі. Тут свого часу творили Іван Павліха і Василь Ганущак, Богдан Рубчак і Анатолій Онишко, нині працюють Ігор Гаврилюк та Юрій Іздрик. Ірина Червінська – авторка кількох книжок: збірки модерних філософських поезій «Приват» (2015, м. Івано-Франківськ), роману-трилера з елементами фантастики і сюрреалізму «Світи і лабіринти» (2017, м. Чернівці), концептуальної книжки поетичних творів «Територія звіра» (2018, м. Львів). 2015 року побачила світ колективна збірка поезій «Нас. Троє», яку автори означили «авантюрним проєктом» і до якої увійшли твори талановитих «камалійців» Олени Бараненко, Остапа Микитюка та Ірини Червінської. У 2016-му І. Червінська з поетичною добіркою «Монолог для ляльки», в основі якої – стосунки між чоловіком і жінкою, стала лавреатом конкурсу «Гранослов-2016» у номінації «поезія». Вже готовий до друку новий науково-фантастичний роман письменниці – іронічна антиутопія, а в роботі – психоделічний (на межі химерності й психозу) твір «Мережані кулі».
– Ірино, може, це й банально, але слово «камалія» у мене асоціюється з квіткою. Навіть не з польовою, а з якоюсь загадковою і шляхетною…
– Погоджуюся, звучить назва досить поетично. Та насправді все дуже просто: «КА» – калуська, «МА» – майстерня, «ЛІ» – літератури і, звісно ж, – «Я». Ми – Оленка Бараненко, Наталя Паньків, Світлана Яворська (Світлана ІВА), Остап Микитюк та Іра Мельничин – заснували свою літературну спільноту 2013 року, а все почалося з невеличкої групи однодумців у соціальній мережі.
– Що вас спонукало до творчого об’єднання?
– Калуш – місто хіміків, депресивне, а люди мало цікавляться літературою.
І головна причина заснування літстудії – відсутність схожих. Звісно, раніше діяли літературні студії, наприклад, при місцевій газеті, якими керували Іван Павліха, Ігор Гаврилюк та ін. А в 2013-му літературний Калуш жив і творив, образно кажучи, під гаслом «кожен сам по собі». Я начиталася про творчі об’єднання у Коломиї, Надвірній, Рожнятові ... Подумала: а хто заважає мені це зробити? І зробила.
– Чи не було якихось засторог сприйняття чи перешкод з боку творчої еліти?
– Мене ніхто не застерігав, а навпаки, підтримували. Зокрема редактор «Вікон» Оксана Гузинець-Мудрик. Але я розуміла, що калуські письменники старшого покоління можуть до нашої ідеї поставитися прохолодно. Нині ми майже не контактуємо. Та після того, як ми активізувалися, почали частіше з’являтися у засобах масової інформації з літературними оглядами та пожвавили літературне життя міста, старше покоління письменників теж зорганізувалося у свою мистецьку спільноту для підготовки, видання і презентацій книжок. Наша «КА-МА-ЛІ-Я» більше орієнтується на сучасні творчі віяння, вони – на класику. Різні смаки, та сварок нема. Бо ж рецензій ніхто не пише – літературна критика фактично відсутня. Я ж свої літературно-критичні статті пишу лише про ті твори, які мені подобаються. І їх автори – не лише калуські. Але інколи ми відчуваємо підтримку старших колег по перу. Зрештою, разом творимо літературний Калуш.
– Які проблеми, на Ваш погляд, він сьогодні переживає?
– На мою думку, найперша – брак підтримки читачів і шанувальників слова. Думаю про це постійно, а особливо гірко, коли на презентаціях у 60-тисячному місті бачу напівпорожні зали і жменьку одних і тих самих людей. Не знаю, в чому річ. Може, людям не потрібна книжка? Не читають? Не мають належної інформації? Думаю, що передусім їм нецікаво. Місто маленьке, а проблеми його – недитячі, зокрема екологічні, молодь виїжджає… Тож не до книжок. Зрештою, йдеться не лише про читацьку підтримку, а загалом – мистецьку й культурну зацікавленість. Якось чудовий калуський поет і фотохудожник Ігор Дацко ділився своїми враженнями, як у сусідній Чехії, зокрема в невеличких містечках і селах, дружно і багатолюдно підтримують своїх письменників чи артистів. А доморощених – і поготів. У нас цього нема, і це головна проблема.
– А чи потрібні нині різноманітні літературні згромадження?
– Однозначно потрібні. Бо такі спільноти дають можливість спілкуватися і є свого роду клубами за інтересами. Навіть якщо ми не зустрічаємося під час майстерень чи презентацій, все одно контактуємо, комунікація триває. Нині готуємо до видання ще одну колективну збірку – «Томик 3». До речі, відчуваємо більшу підтримку з-за меж Калуша і загалом Прикарпаття, зокрема й фінансову. У якому форматі об’єднання найкраще працювати? Думаю, це на розсуд спільноти. Люди самі собі оберуть найкомфортніший. Але, на мій погляд, в авторському зростанні головне не спільнота, точніше, не так спільнота, як головно – бажання людини. Якщо письменник має величезне бажання, то й без формального чи неформального членства у якійсь мистецькій спільноті він обов’язково себе реалізує. Готових інструкцій успіху чи стандартів зростання нема. Та ще раз наголошу на доцільності літературних об’єднань. Бо й підтримка потрібна, і належна літературна критика. Коли я починала свій шлях письменниці, то в Калуші не мала до кого звернутися по пораду. Очевидно, це також спонукало мене до заснування «КА-МА-ЛІ-Ї».
У нашій літстудії нема поділу на аматорів і професіоналів. Кожен перспективний настільки, наскільки цього хоче. Але всі ми орієнтуємося на експериментальне, найсучасніше, можливо, незвичне мистецтво слова. Сьогодні я почуваюся на такому щаблі психологічного розвитку – більше, ніж літературного, що мені, по суті, і нема вже потреби на когось опиратися. Те, що хочу, я просто роблю. І хто мені може завадити? Хіба що якісь домашні проблеми. А загалом не звертаю жодної уваги на те, що мені говорять, бо й без того добре усвідомлюю: мої поезія і проза для більшості читачів незрозумілі. Мене читають одиниці. Але свою творчість я нікому не нав’язую. Кому потрібно, той самотужки зрозуміє. А хто не розуміє, – його проблема. У літературному просторі Прикарпаття я більше одиначка. Тому що хронічно бракує часу на творче середовище.
– Які епітети Ви дібрали би для означення «КА-МА-ЛІ-Ї»?
– Нетрадиційна, філософська, лагідна і відкрито-закрита… Для нас творчість – то спосіб мислення.
– Тож нехай Бог і надалі провадить ваші творчі дороги до читачів.
Світлина Романа МАРИНЯКА
