Коли був СССР, то, окрім національних, в усіх союзних республіках були ще «російські» за статусом театри, які своїм репертуаром русифікували населення тих республік. Такої країни, як СССР, уже немає 25 років, а в Івано-Франківську є театр, який досі офіційно називається «Івано-Франківським академічним обласним українським музично- драматичним театром ім. Івана Франка». Немає більше в обласному центрі ні російського, ні китайського, ні єврейського, ні новозеландського театрів. Навіщо тоді казати, що він – УКРАЇНСЬКИЙ? Чи називають у якомусь польському місті театр «польським», а в німецькому – «німецьким»? Вочевидь, що ні. До речі, є така прикмета: як корабель назвеш – так він і попливе!
У репертуарі Івано-Франківського театру є вистава «ШЛЮХА». Цікаво, що ще у 2009 році ця вистава режисера Ростислава Держипільського називалася «НАТУСЬ» – саме так Володимир Винниченко назвав свою п’єсу, яка лягла в основу вистави (назвав на честь хлопчика Натуся, навколо якого розгортається ця соціально-психологічна драма). До речі, ця п’єса належить до кращих взірців нашої національної культурної спадщини.
Щодо слова «шлюха». Український лексикон містить чимало найменувань легковажної жінки; серед них є і стилістично нейтральні – «повія», «розпусниця», «блудниця», і навіть поетичні – «літавиця», «пересниця», «перелюбниця», «люблянка». А є й лайливі та вульгарні (не будемо їх тут усі називати з естетичних міркувань), і серед них – «шлюха». На відміну від попередніх власне українських слів, останнє прийшло в нашу мову з мови російської: автор авторитетного в наукових колах «Зтимологического словаря русского язьїка» Макс Фасмер фіксує його поширення в Карелії, на околицях Костроми і Вологди і виводить від дієслова «шляться».
Думаю, читачам буде цікаво знати, що будь-яке приниження жінки, в тому числі й лайливими та вульгарними словами, – не в українських традиціях. Микола Костомаров щодо цього зауважив: «Жінка в українській поезії до того духовно прекрасна, що і в самому падінні поетично висловлює свою чисту натуру і соромиться свого приниження».
Чому ж п’єсу «Натусь» перейменували таким лайливим і вульгарним, неукраїнським за своєю природою словом? Чи не до вподоби режисерові стала симпатична Винниченкова назва?
На сайті обласного театру ми знайшли анонс драми «Шлюха», де сказано: вона про те, що в життя головного персонажа – батька Натуся – «як винагорода за роки страждань у шлюбі з нестерпною жінкою, нарешті прийшло СПРАВЖНЄ КОХАННЯ». Погодьтеся, що слова «кохання» і «шлюха», вжиті в одному контексті, явно дисонують. Маю надію, що пан Держипільський не заперечуватиме, що тема батьківства в його виставі домінує над темою фізіології, бо й сама п’єса Винниченка – не так про перелюб, як про відповідальність батьків за виховання своїх дітей.
Цілком очевидно, що в гонитві за глядачами театр хотів зіграти на їхніх тваринних інстинктах, уживши для номінації вистави лайливе і вульгарне слово, що принижує жінку. В результаті ж маємо українські (за статусом) театри в Україні та штучні переклади питомих назв українських п’єс на російську нецензурну лексику. Що це, якщо не прояв меншовартісного постколоніального синдрому в нашій культурі.
