Під завісу 2020-го сербські митники перешкодили контрабанді на територію їхньої держави з України великої партії антикваріату з різних історичних епох: бронзового віку, візантійського періоду, Середньовіччя, предметів давніх слов’ян та кельтів. Незаконний вантаж виявили в автомобілі з румунськими номерами, яким кермував 46-річний громадянин Сербії. Як повідомив місцевим поліціянтам водій, він навіть не знав, що саме погодився перевезти за невеличку платню в тих кількох пакунках, які йому передали на українському боці і які мали забрати в Белграді їхні адресати…

Всього митники нарахували понад 2100 переважно дрібних артефактів, серед яких – цілі колекції натільних хрестів, персні, інструменти, браслети, наконечники для списів, стріл, ложки, різці, ключі, шпори, пряжки ременів, ґудзики, монети, а також кілька топірців і навіть дві булави.

За інформацією Радіо "Свобода", вилучені раритети передали на експертизу. Адже, як заявили в міністерстві фінансів Сербії, визначити їхню сукупну вартість без експертної оцінки неможливо, хоча, вочевидь, вона має велику культурну цінність. Посольство України в Белграді звернулося до сербського МЗС з проханням надати офіційні дані про вилучену митниками археологічну колекцію. А речник нашого зовнішньополітичного відомства Олег Ніколенко додав, що вітчизняні дипломати також перебувають у прямому контакті із сербськими правоохоронними органами.

Тож є сподівання, що після належного в таких випадках розслідування антикваріат повернуть українській стороні. Тим паче, що всередині грудня Балкани вже фігурували у майже аналогічній історії, правда, з негативним відтінком, яка викликала неабиякий міжнародний резонанс. Мова – про тодішній візит міністра закордонних справ Росії Сергія Лаврова до Боснії і Герцеговини (БіГ). Під час урочистого прийому високого гостя в Сараєві головуючий президії (аналог інституту президентства у складі трьох осіб) цієї країни Мілорад Додік вручив Лаврову невеличку українську позолочену ікону святого Миколая, наголосивши, що цей раритет 300-річної давності знайдено в Луганську.

Звичайно, такий жест мав яскраве політичне підґрунтя. Під час таких зустрічей дипломатам часто дарують речі, пов’язані з їхньою країною, і цим нібито символічно допомагають їм повернути історичну та культурну спадщину на свою батьківщину. А Додік як один із найбільш проросійських політиків Балкан, який походить із Республіки Сербської (РС) – однієї зі складових БіГ – і багато років поспіль просуває зближення регіону з РФ (його політика після 2014 року набула яскравого антиукраїнського забарвлення, аж до заяв про «російський Крим»), скористався таким дипломатичним протоколом, аби ще раз підкреслити свою промосковську позицію.

Але такий подарунок був би доречним, якби Додік дарував російську ікону. Проте свідомий наголос на її походженні з Луганська надіслав цілком інший сигнал: що, мовляв, для одного з лідерів Боснії і Герцеговини Донбас є територією Росії. А чільник МЗС РФ прийняв подарунок і цим мовби «легітимізував» послання свого боснійського соратника. Антиукраїнський наголос подарунка, очевидно, був приємним Лаврову. Втім, у підсумку це призвело до протилежних наслідків.

Після тої церемонії інформаційна агенція SRNA оприлюднила фотографію ікони, зробивши акцент на сургучевій печатці на ній, яка підтверджує автентичність артефакту. Але саме це зіграло проти Додіка–Лаврова, бо на тій печатці видно чіткий напис: «У.Р.С.Р. Нар. Ком. Освіти Укрнауки Одеська Краєва комісія охорони пам’яток матеріяльної культури». Елементарний лінгвістичний аналіз цього напису доводить, що у 20-30-х роках минулого століття ікона перебувала у державній власності Української РСР. А оскільки ні радянське, ані сучасне українське законодавство не передбачали й не передбачають передачу музейного фонду в приватні руки, то ікона мала й далі залишатися у власності держави Україна.

Це викликало оперативну реакцію наших дипломатів, які припустили, що ікону було викрадено з одного з музеїв на окупованій РФ частині Донбасу. Українське посольство подало ноту до боснійського МЗС із вимогою терміново надати інформацію про подаровану Лаврову ікону, а також сприяти її негайному поверненню на батьківщину.

Скандальну тему «ікона для Лаврова» взялися розкручувати місцеві ЗМІ. За їхніми припущеннями, той артефакт могли подарувати Додіку або боснійські серби, які воювали на боці сепаратистів на Донбасі, або російський олігарх Костянтин Малофєєв, тісно пов’язаний із ОРДЛО, або путінські байкери «Нічні вовки». Але на ці «гадання» відразу зреагував колишній чільник Асоціації ветеранів армії РС БіГ Драган Савич. За його словами, як передає «Балканський оглядач», 29 травня 2018 року в Баня-Луці (фактична столиця РС) Додіку подарував цю ікону Душко Вукотич, нинішній голова згаданої асоціації. А Вукотич нібито привіз ікону з Донбасу. Їздив він туди ще 2018-го для участі в засіданні об’єднання «Спадкоємці перемоги». І там представники окупаційної «влади» Луганська й Донецька передали йому ікону святого Миколая, яку він потім і перевіз у Боснію, повертаючись додому через територію Росії.

Отака історія. Правда, сам Вукотич не підтвердив і не спростував звинувачення на свою адресу, заявивши, що розслідування такої справи – в компетенції Інтерполу. Показово, що у Додіка так і не змогли пояснити походження артефакту, лише заявивши, що подарунок «належить до домашніх освячених ікон» і, мовляв, в останні 15 років належав «одній родині з Баня-Луки», тож «не є нічиєю національною спадщиною». Питання про те, що тоді на ній «робить» державна печатка, коментувати не стали. Однак наведені вище свідчення Д. Савича спростували пояснення представників Додіка про походження ікони як цілковито брехливі.

Звинувачення у використанні крадених культурних цінностей – серйозне. Тим більше для політиків найвищого рівня. Першим спробував відмежуватися від цієї історії С. Лавров. У російському МЗС заявили, що повертають подарунок у Боснію для перевірки…

Звісно, цей міжнародний скандал і досі свіжий. Офіційний Київ, кажуть експерти, ще має довести у відповідному правовому полі, що «знайдена в Луганську «ікона для Лаврова» – то релігійно-історична пам’ятка з нашої національної спадщини. Проте, як з’ясувалося, в Україні й досі немає єдиного національного реєстру музейного фонду. Тож у разі, якщо її взяли чи вкрали з музею з непідконтрольної території, довести це буде непросто. Втім, полегшує таке завдання для українських дипломатів та юристів печатка і брак у Додіка будь-яких достовірних пояснень походження цієї ікони…

Втім, хоч як, а це викликає асоціації з деякими іншими іконами, як і іншими сакральними цінностями з української минувшини, вивезеними свого часу за кордон, що їх в окремих сусідніх країнах на державному рівні привласнили так цупко, що й не доведеш тепер нічого. Насамперед спадає на гадку «Вишгородська Богородиця» – чудодійна православна ікона. Згідно з літописними переказами, 1131 року Константинопольський патріарх подарував київському князеві Мстиславові Великому списки уславлених у столиці Візантійської імперії святинь. Серед них – ікону Божої Матері, яку пізніше князь Юрій Долгорукий передав на зберігання до дівочого Богородичного монастиря у Вишгороді, через що вона й отримала свою назву. Правда, окремі мистецтвознавці вважають, що цю ікону не привозили з Візантії, що її, можливо, написав у Києві преподобний Аліпій-іконописець.

Але так чи інакше, а 1155-го син Юрія Долгорукого Володимиро-Суздальський князь Андрій Боголюбський зруйнував частину Вишгорода та вивіз ікону спочатку до своєї резиденції в селі Боголюбовому, а пізніше – до Володимира-на-Клязьмі, де вона стала головною святинею збудованого ним Успенського собору. Відтоді її почали називати «Володимирська». А також іменують «Державницею». Вважають, що завдяки їй Вищі сили кілька разів рятували Москву під час золотоординських нашесть у різні роки. Існують навіть церковні празники з нагоди тих дивовижних спасінь. А найбільш радикальні інсайдери доводять, що саме ікона Вишгородської Богоматері спасла столицю СРСР і 1941-го від захоплення фашистами: у найважчий момент битви під Москвою літак з чудодійним образом на борту кілька разів облетів довкола червонокам’яної, здійснивши цим відомий споконвіку на слов’янських землях магічний обряд оберегу від зловорожих сил… Нині ікону зберігають у Третьяковській галереї й нікому з її відвідувачів навіть не розповідають, звідки 900 років тому її викрали й куди вивезли.

Також мало хто у світі й у самій Україні знає й майже аналогічну історію іншої дивотворної ікони – Ченстоховської, або ж Белзької ікони Божої Матері, написаної, за переказами, євангелістом Лукою в Єрусалимі на кришці стола Святого Сімейства в Сіонській світлиці (правда, сучасні вчені іконографи це заперечують).

Через темний відтінок обличчя Богородиці на образі вона також відома як «Чорна Мадонна». Нині це одна з найбільш шанованих святинь Польщі й Центральної Європи. Проте якось ніде не заведено згадувати, що її у другій половині ХІІІ століття привіз із Константинополя на наші землі король Русі Лев Данилович (1228–1301), син короля Данила Галицького. Тоді святиню з великою почестю помістили у Белзький замок під опіку православного духовенства. І лише 1377-го (за іншими даними — 1382-го), коли галицька династія Рюриковичів занепала, а рештки Руського королівства посіли згідно з династичним правом успадкування споріднені з ними польські Пясти, сілезький князь Владислав Опольський, який тоді управляв Галичиною, перевіз ікону з Белза спочатку до Львова, а потім до заснованого ним 1352 р. Ясногорського кляштору отців паулінів у Ченстохові.

Правда, є й інші версії появи ікони на Русі. За однією із них, її нібито привезли до Києва ще відомі просвітителі Кирило та Методій. За іншою, у Х столітті цією іконою благословили шлюб князя Володимира з візантійською царівною Анною, яка сама привезла її з собою до Києва. До Белза ж вона потрапила внаслідок шлюбів руських княгинь з князями галицько-волинськими та польськими. Але в будь-якому разі Богородиця Белзька стала Ченстоховською. З нею пов’язано теж кілька дивовиж як у житті самого монастиря (зокрема під час гуситських воєн), так і Польщі загалом. Зокрема під час «шведського потопу» 1655 року, коли король Карл Х Густав, узявши Варшаву та Краків, зазнав поразки під Ченстоховським монастирем на Ясній Горі, Ясногорський кляштор став символом опору Речі Посполитої проти шведської навали. У підсумку ця війна зі шведами в 1656-му закінчилася для поляків успішно. І король Ян II Казимир, повернувшись до Львова, оприлюднив маніфест, у якому доручав свою державу заступництву Божої Матері, називаючи Ченстоховський Її образ «Небесною Королевою Польщі». Тоді вперше прозвучала молитва «Regina Poloniae ora pro nobis» («Королево Польщі, молися за нас»), а культ Діви Марії піднісся до рівня національної релігії. Водночас, як пише луганський історик Ольга Борисова, то й іронія долі: як православна ікона стала одним із символів католицизму.

Ясна річ, що тепер уже ніхто не поверне Україні ні її минуле, ні її святині. Але знати історичну правду про себе і принагідно відстоювати її мусимо, якщо хочемо бути нацією, а не юрбою… Власне, як на автора цих рядків, нерідко, щоб довідатись істину в тому чи іншому моменті нашої багатої на драми історії, потрібно проводити цілі детективні розслідування. В тому числі й з означеної у підзаголовку до цієї статті теми. Але справа того варта. Бо руйнувати «український світ» почали якраз зі знищення чи привласнення його пам’яток історії, культури, релігії, тобто душі народу.

Візьмімо, наприклад, хоча б такий відомий «на скрижалях» українства артефакт, як «Дзвін Мазепи». Якщо, приміром, «Мазепину гармату», що після Полтавської битви «упокоїлась» у Москві, точніше в самому її серці, поблизу кремлівського арсеналу, можна вважати законним військовим трофеєм, який здобули московити під Полтавою, то безталання гетьманового дзвону – з того ж розряду, що й драми перелічених вище ікон. Його 1699 року вилив на честь Івана Мазепи відомий український майстер гарматного литва Карпо Балашевич. То був солідний дзвін із зображенням як самого гетьмана, так і його герба. Він дзвонив у гетьманській столиці Батурині, а в радянські роки зберігався в Чернігівському історичному музеї. Та після Другої світової війни дзвін з України зник, а віднайшовся несподівано аж 2015 року й аж в Оренбурзі (РФ), правда, був уже безмовний – без язика та з тріщиною…

Але чого тут дивуватись, якщо в часи Австро-Угорщини, як свідчать відповідні архівні джерела, з Галичини вивезли на захід близько 200 тонн дзвонів. Що з ними сталося, ще належить з’ясувати. Хоча здогадатися неважко… Принаймні відтоді жоден із тих дзвонів більше ніде не задзвонив.

Як доводить історія невеличкого артефакту, що засвітився в Сараєві (між іншим, якщо раніше вважали, що образ св. Миколая «для Лаврова» не має ринкової цінності, то тепер пишуть, що його вартість оцінено у 12,5 мільйона євро), процес дерибану українського сакралу, розпочатий ще у XII столітті, триває й досі… Можна лише припускати, скільки й чого могло спливти з України з початком російсько-української війни на сході нашої держави. Скажімо, одним із перших «культурних заходів» у ЛНР став дерибан бібліотеки в Українсько-канадському центрі «Відродження» в Луганську. А там зберігали й унікальні раритетні видання різних століть, зібрані з усього світу…

Поки матеріал готувався до друку, міждержавний скандал, пов’язаний із невеличким артефактом із України 300-річної давності, набув деякого розвитку. Росія офіційно повернула образ святого Миколая голові президії Боснії і Герцеговини Мілорадові Додіку, з рук котрого чільник російського зовнішньополітичного відомства Сергій Лавров його одержав. Спершу М. Додік заявляв, що поверне українську ікону, викрадену в Луганську, тим, від кого її одержав, – але не Україні. Пізніше він погодився віддати скандальну ікону Україні, якщо Київ зможе довести, що шукав її раніше. Проте в МЗС України, як заявив його речник Олег Ніколенко, не сприймають Додікових ультиматумів. «Те, що ікона з української території, – незаперечний факт. Генеральна прокуратура України відкрила кримінальне провадження у справі її незаконного вивезення за кордон. Ми очікуємо, що боснійсько-герцеговинська сторона не використовуватиме ікону у внутрішньополітичній боротьбі, а сприятиме в її якнайскорішому поверненні до України», – зазначив він. З другого боку, ще 23 грудня Кабінет глави Президії БіГ звернувся до Посольства України в Сараєво із вимогою надати всю документальну інформацію, яка б підтверджувала право власності України на ікону. Однак українське відомство цього й досі не зробило.