Рішення запросити волонтера з міста Бурштина – чільника організації «Благодійний Фонд Ігоря Харіва «Разом до перемоги» та депутата Бурштинської міської ради Ігоря Харіва до розмови в рамках редакційного проєкту «Людина у війні» прийшло після того, як під час нашого знайомства відчув відкритість і сміливість його думок і тверджень. Коли я йому сказав, що хотів би поговорити з ним про сучасний стан волонтерства на Прикарпатті і загалом в Україні – його специфіку і динаміку, адже, як мені видається, волонтерський рух, на жаль, частково пробуксовує, то він відповів: «Пробуксовує? Ні, волонтерський рух занепадає..».
І. Харів – за фахом інженер-енергетик, працює заступником головного інженера комунального підприємства з експлуатації майна Івано-Франківської обласної ради. Навчався у Бурштинській ЗОШ №3, відтак у Бурштинській гімназії, у філіалі Івано-Франківського Національного університету нафти і газу у місті Бурштині і Національному університеті «Львівська політехніка».
– Думаю, що на моє формування як громадянина і патріота однозначно вплинули не тільки батьки – домогосподарка Дарія Євстахіївна і зварювальник Бурштинської ТЕС Роман Леонтійович, а й гени вояка УПА діда Стаха та баби Оксани, зв’язкової Провідника ОУН Степана Бандери, – зазначив пан Ігор. – Дід і баба пройшли сибірські катівні – мій батько народився у московитській неволі. Я переконаний, що вони і є моїм корінням як націоналіста.
– Ігоре Романовичу, як Ви стали членом Всеукраїнського об’єднання «Свобода»?
– Ще десять років тому, під час Революції гідності. Саме з представниками «Свободи», після того, як сатрапи режиму Януковича побили студентів і починався Євромайдан, я вперше поїхав до Києва. А 2015-го вперше став депутатом Бурштинської міської ради і досі є чинним обранцем бурштинської громади в окрузі, до якого входять села Старий Мартинів, Різдвяни і дві багатоповерхівки у Бурштині. Серед моїх депутатських ініціатив останнього часу – пропозиції про збільшення відрахувань з екологічних коштів на Збройні Сили України до 15–20 мільйонів щороку і відзначення посмертно званням «Почесний громадянин міста Бурштина» всіх військових громади, які полягли на війні з російськими загарбниками. До речі, нещодавно 65 наших загиблих воїнів стали Почесними громадянами Бурштина. Таким чином, і в часі війни як депутат продовжую виконувати свої повноваження, втілюючи в життя волю своїх виборців.
– З чого почалась Ваша волонтерська дорога?
– Якщо говорити про військове волонтерство, то вже минуло десять років, як я присвятив себе цій справі. Але дорога до волонтерства, зокрема його соціальний напрямок, почалася ще до війни з російськими загарбниками – відтоді, як ми з друзями одного дня зібрались і вирішили допомагати дітям-сиротам і людям похилого віку. Разом ми відвідували сиротинці і будинки для самотніх стареньких людей. Я навіть не знаю, звідки у мені це проснулося – допомагати людям. Ми з друзями бували в Медині, Більшівцях. На наших очах ці соціальні заклади відчутно змінювалися на краще, а завдяки людській благодійності і небайдужості проблем ставало менше. Пригадую, що вперше ми навідались у Мединю до Центру соціально-психологічної реабілітації дітей з подарунками до святого Миколая ще наприкінці 2013 року. А волонтерити для ЗСУ я почав з 2015-го. Спочатку просто збирали допомогу і відправляли бійцям АТО.
– А де Ви зустріли війну?
– У роддомі – у нас 22 лютого 2022 року, тобто за два дні до повномасштабної війни, народилася донечка, яку ми назвали Мелісою. Навколо була паніка. Ніхто не знав, що нас чекає. Переді мною постало питання – воювати і залишити дружину на самоті з малесенькою дитиною чи волонтерити? Я вже мав навички волонтерства, тож вирішив продовжити цю працю. Думав собі, якщо не піде волонтерство – піду воювати. Написав пост в Інтернеті – відгукнулися військові з потребами, і почалися мої перші кроки волонтерства у війні. Згодом у центрі Бурштина – в ліцеї №2 – я відкрив волонтерський штаб. І все закрутилося.
– Які потреби наших воїнів були тоді невідкладними чи першочерговими?
– Спочатку бракувало всього – від продуктів і до взуття, від побутової хімії і до предметів гігієни тощо. Амуніції і медикаментів чи турнікетів також не було. Навіть важко було в Україні купити – ми все притягували з-за кордону. Також були потрібні тепловізори. Їх ми також закуповували в Німеччині – передавали з водіями рейсових бусів.
За перший рік війни ми придбали для наших воїнів понад вісімдесят тепловізорів. Ми про все звітували і звітуємо у фейсбуці – це моє святе правило як волонтера. За півтора року ми отримали допомогу з п’ятнадцяти країн Європи. Хочу з вдячністю згадати наших друзів з Німеччини – зокрема Лесю Чагор, сестру керуючого справами обласної ради, «свободівця» Михайла Королика. Вони нам допомагали дуже активно. Було багато потреб, бо з’явилися тисячі внутрішньо переміщених осіб. Я особисто у нашій області у перші місяці війни знайшов житло майже для пів тисячі біженців.
Наш штаб працював. Приходили всі, у кого були потреби, а ми все роздавали людям. Разом з Михайлом Короликом ми розподіляли всю допомогу. Ліки передавали не тільки у бурштинські медзаклади, а й у лікарні та соціальні реабілітаційні установи для дітей і людей похилого віку області і прифронтових територій. З часом ми почали волонтерити по всій Україні.
– Представники волонтерського руху згадують, що у першими днями–тижнями війни допомога надходила звідусіль і в таких обсягах, що не завжди було розуміння, куди чи кому її відправляти насамперед?
– У мене і моїх друзів-волонтерів було і є таке правило, що допомога, яка надходить для ЗСУ, не має затримуватися на складі більше тижня. І медикаменти, і військова амуніція, і побутові предмети та продукти харчування розходилися дуже оперативно. Ми і в соцмережах пропонували різну допомогу – приїжджали хлопці і забирали на фронт…
– Ситуація сьогодні, наскільки мені відомо, кардинально змінилася – волонтери вже не пропонують допомогу різним військовим підрозділам, а закривають їхні найневідкладніші потреби?
– Волонтерський рух у перші півтора року війни я б назвав гуманітарним. Надходило багато гуманітарної допомоги і волонтери її розподіляли. Інколи ми з друзями збирали кошти для тих чи інших потреб. І тепер приїжджають буси, але дуже зрідка. Тепер почалася інша волонтерка – переважно збирають кошти для потреб передовсім ЗСУ. Від початку повномасштабної війни я свою кредитну картку зробив волонтерською – мої особисті кошти туди не надходили. А відтак зареєструвався як фізична особа волонтер. І щороку звітую податківцям, щоб кошти волонтерські не обкладали податком.
Сьогодні і потреби ЗСУ змінилися, адже до забезпечення війська всім необхідним долучилася й держава, і на фронті вже немає проблем з амуніцією, продуктами харчування, предметами особистої гігієни. Тепер акценти – на дронах і авто, інколи – на генераторах чи інших побутових предметах.
2023-го наважився відрити Благодійну організацію «Благодійний фонд Ігоря Харіва «Разом до перемоги». Чому така назва? Щоб люди не плутались, адже увесь час я збирав кошти на волонтерську картку Ігоря Харіва і моє прізвище багатьом відоме. 180 тисяч гривень – це найбільший донат, який за добу мені вдалося зібрати з охочих людей на авто. Я підрахував, що загалом ми закупили і передали ЗСУ, крім 80-ти тепловізорів, ще 60 автомобілів, 35 дронів, з яких 25 дуже дорогих, півтори тисячі турнікетів і три сотні укомплектованих військових аптечок, а ще десятки генераторів, старлінків, зарядних станцій, прицілів тощо.
Нещодавно наш благодійний фонд отримав від Долинської територіальної громади 14 дорогих «мавіків». Я дуже вдячний голові міської ради Івану Диріву і всім, хто долучився до такої допомоги. Ми спільно визначили підрозділи, в яких є потреби, і поїдемо до наших захисників. У нашій волонтерській роботі нема поняття «свій» або «чужий». Якщо надходить запит від будь-якої військової частини, то закриваємо його за чергою, а не тільки допомагаємо нашим однопартійцям. Ніхто не ображається.
Сьогодні партія «Свобода» призупинила діяльність, адже всі пішли на війну. Все її керівництво, зокрема і наш лідер Олег Тягнибок, або воюють, або волонтерять. А ті, що обіймають посади, активно допомагають волонтерському руху. Намагаємося залучати до цієї роботи перевірених людей, а не випадкових…
Війна змінила своє обличчя. І волонтерство змінилося. Дуже переживаю, щоб не повторилася ситуація 2015-го, коли багато українців думали, що «війна десь там». Ще майже два роки тому, наприклад, спортивні зали були залюднені добровольцями, які плели маскувальні сітки, а сьогодні – лише по кілька охочих до тої справи можна зустріти, та й то не на кожному кроці. Люди приносили все необхідне. А тепер такого нема. На мою думку, українці у відносно тилових областях, зокрема і нашій, звикли до війни. І лише, на жаль, російські ракети чи дрони-вбивці, які прилітають зі сходу, нагадують багатьом, що ми всі – у війні.
До того ж на офіційному рівні нам не говорять правду про війну. І вже напівправдою інформаційно заколисали українців. А ще серед причин волонтерського занепаду – людська втома, захмарність цін на продукти харчування і ліки, соціальне зубожіння та моральне звикання до війни. Тим часом люди мають усвідомити, що ворог може вже завтра постати на наших порогах. Я б дуже не хотів, щоб українці платили життям за усвідомлення, що ніхто сьогодні не має права на звикання, втому і комфорт.
– Що для Вас означає волонтерство?
– Передовсім це спосіб допомогти своїй країні, людям і своїм рідним будувати мирне майбутнє. На початку війни, коли волонтерів було дуже багато, то було волонтерство за покликом душі. Але поступово через різні причини охочих волонтерити відчутно поменшало. Залишилися найстійкіші, які не потребують особливої мотивації. Тож волонтерство сьогодні я навіть і «волонтерством» не назвав би – це подвижницька, щоденна, важка і рутинна праця. На мою думку, волонтер повинен любити людей і бути добрим та чесним. Так, нам буває страшно – ми ж люди, і це нормально. Просто страхи у кожного свої. Я вірю в Бога і активно співпрацюю з місцевим духовенством та керівництвом територіальної громади. Мрію про перемогу, хочу, щоб моя донечка і діти всіх українців росли у вільній і незалежній Україні і будували своє майбуття.
