Переді мною невеликого розміру і обсягу книжка, що якимось дивезним магнітним притягом вкладається у моє міждолоння, – і я буквально через хвилю читання поетичних строф забуваюся у своїй бутності, наче розпливаюся в часопросторі, бо книжка з білих аркушиків, помережаних сердечною одкровенністю авторки, її стривоженим образним пізнанням долі як земної і водночас ірреальної субстанції, – ворушиться, немов щось живе, постає білою птахою – і злітає з-перед очей до недосяжної високості, робить попід стелею моєї кімнати якісь чаклункі кола, понизується д’мені і знову, пригасивши мій позір, зноситься якимось божественним птахом до світла вікна… То дивне запрошення до прочитання й збагнення таїни творчості, до бачення, як царює думка у слові, як тонко й гармонійно передає фізичні і морально-психологічний стан того, кому спослано надзавдання: творити новітнє Слово…

Про визначного, ба’, геніального архітекта думного слова Василя Стефаника уже написано чимало – різного, але переважна більшість подивляла, споглядаючи на тексти письменника як на предмет літературознавчого аналізу, дошукуючись у змісті новел соціального проникнення у пласти життя, а то й щупового майстровитого моделювання типів і їх охудожнення, та й панування у формотворенні, фіксуючи цим новаторські з’яви в літературі. Літераторка Оксана Тебешевська ощасливила читачів драматичною поемою – йдеться про її книжку «Ой, не коси, бузьку, сіна…», що побачила світ торік в Івано-Франківську у видавництві Місто НВ», – яка, певен, дарує унікальне поповнення з поля стефаникознавства

Відаю, як поетеса вчитана у творчість новеліста, як через дослідницьке проникнення в історичні первні його життєпису «вросла» у той соціально-етнологічний грунт, що і тримав самого письменника Стефаника, у ті морально-етичні константи, які все життя творили власне його неподібність, оригінальність. Будучи генною українкою, з утвердженими принципами служіння нації, поетеса уміло розшифрувала суть народнопісенної традиції і, таким чином, поставила дієз у кожному розділі драми: тут мотив пісні «Ой, не коси, бузьку, сіна…» переводить читацьку уяву на філософський планшет, стає ключем вибору тональності того а чи іншого розділу твору.

Не раз читано-перечитано, що Василь Стефаник був жінколюбом, причаровував дам своєю поставою й розумом, зривав пелюстки троянд щастя. Літераторка в поемі розгорнула цілком новий сюжет, у якому Стефаника упродовж життя арканують такі «жіночі постаті», як: Доля, Дорога, Весна, Любов, Мука, Правда мужицька, Правда панська, Радість, Самотність, Слава.

Затакт загальної життєвої драми творчого життя вигорює Самотність. У ній, наче в невидимому душевному сховку, усі реалії побуту, що до болю припинали Стефаникове тіло і душу, втішали його розум, пестили, як дитину, і водночас шматували якоюсь незбагненною незнаністю і непояснимістю. Немовби усе, що оточує, мало би тішити, розвеснювати (бо є хата – «палацик», ставок, мамина вічність, що відгомонюється-рефренує ангельські слова співанки «Ой, не коси, бузьку, сіна…», сонячна яснінь, що гладить довкружні поля й пагорби – краса ж безкінечна!...), – та ні, замріяність і сумовитість, навіть зриме відчуття доторку маминих спрацьованих рук, «оксамитовий погляд» – ніщо не упокоряє силу Самотності.

І коли на арену полілогу (грец. polys – багато, logos – слово) – форма мовлення, яка характеризується зміною висловлювань декількох мовців і безпосереднім зв'язком висловлювань з ситуацією, – ред.) виходить Доля, йому, Стефаникові, не легше, бо хоч «в народну ношу вбраний», не може здолати жорстокість «гнилої серцевини» суспільного «чорного світу», хоча денно і нощно моцується «покривдженим служити», їхній біль перебрати на нуту (діал. «нута» – це «нота», «мелодія», – ред.) власного сумління, «перетопити на слова» – і розсіяти, мов яр-зерно, поусюдно – аби дало здоровий схід. Стефаник не мав іншої ради, він пише, переплавляючи людський сум і горе на віск, а з нього, надіється, постануть свічі й рознесеться од них світло, що убиватиме «нестерпну всюдисущу муку».

Але Мука торочить своє одвічне й незгладиме: а як ти, писцю людського буття й бажаного душевного озаріння, хочеш жити й без мене щось вартісне позоставити по собі? Ні-ні, матимеш і двигатимеш розумом і почуттям не свята, зачічковані хвальбою, а, наче важезний каменище-брилу, нестимеш межируччям. Знай, творче, без мене, Муки не зможеш ти «щось створити».

О, саме оте «щось» таки з’являтиметься з-під руки новеліста, коли якось мовчанно-невидимо підступить Радість. Вона розтопить «чорну ніч», второчить переконання, що таки «був щасливий у праці, у любові». Але радість, як і щастя, має свої параметри, допустимі кордони. І якби у письменницькому розумінні «не плакало мужицьке небо», то й «згас би той біль, що, наче гадина, пече…».

Осердям долі є правда, ще глибше – істина. Поетеса прикликає до Стефаника Правду панську і Правду мужицьку. Пощо це, в якій потребі? Аби почути переконане Стефаникове твердження: «не ходить панська правда по камінню, глині», вона зраджує намовами, тоді, як Правда мужицька, хоч і колка на слово, зате «найвища для людей», бо «долає підступи, гоніння, пастки зваб». Стефаник за авторською візією, стає на прю з правдою чорною, що намовляє зректися мужицького життя, покинути назавше, «темний світ, глухе село» і возрадуватися дарами правди панської. І тут поетеса твердо стає на україноцентричний поріг, вкладаючи в уста новеліста виявне кредо його ж особистісної сутності, єства: а таки буде він з правдою мужицькою до останнього схлипу, бо саме вона, ця правда, тримає його кріпко на прабатьківській землі, бо таки тільки на ній він – «сам з собою», а не з тими, що «без хребта», і власне тут він годен і здатен «шліфувати» такі слова, що стають бальзамним ліком селянській зболеній, згорьованій душі.

Але це все осягається, здобувається у натрудженій дорозі, що починається у творця вузькими стежечками поміж хрестами людських доль на русівських пагорбах. І ось пані Оксана виводить нашу уяву-сприйняття на дорогу Стефаника. Яка вона, ця Дорога? Вона і веде його за руку, і зустрічає-благословляє, і освячує натхненням. Вона, Дорога, як рідна мати, висипає із своїх долонь силінь чоловіцьку, чіпляє за плечима крила ходи, упомагає переступати перешкоди і веде його до слави – важливого повороту на земних людських роздоріжжях.

Якраз Слава виступає змістовою константою, яка вбирає у себе все, що зміг усвідомлено віддати знедоленим «правдивий речник»: «душу, любов і силу дум».

І аж десь наприкінці твору до Стефаникового підсумкового філософування небезпідставно навідується Любов, що «була коханням першим». Авторка драми наче переводить письменника у різні вікові стани, коли він розумів словесні чари її, Любові, слів, коли на його вустах осенів сумовитістю спогад, і він жалісливо усвідомлював трагічність її оксамиту-співу.

Проживаю ще один розділ книжки – і зримо торкаю той стіл, на якому живі аркуші Стефаникового болю. Де вони зараз, яка їх доля?.. І от свічка. Пропливають білі хмарини, обузькуються кроки веснодерев. Десь поміж тими «персонами» через мінористику зриду навідуються куплети пісень «Світи, місяць, нічку…», «Ой, за гаєм, гаєм…», і жаліслива мамина «Ой, не коси, бузьку, сіна…». І тут же схлипування часу, доби, мого розболеного прощання із письменниковим відходом…

Закільцьовує свою поетичну драмність Оксана Тебешевська новелістичною оповідкою, яка з етнографічною точністю передає стан родинно-сімейного вчитування у Стефаникові твори.