Моє знайомство з творчістю самобутнього прикарпатського художника з Вигоди почалося з відвідин весняної виставки його малярських полотен «Місцями моїх мрій», організованої у Навчально-методичному центрі культури і туризму Прикарпаття. Коли за рекомендацією калуської культурологині Оксани Максим’як я навідався до виставкової зали, то і здивуванню моєму не було меж, і сумніви мене враз обсіли. А розвіялися вони тільки тоді, коли я підійшов упритул до представлених творів і переконався, що переді мною полотна живопису, а не художні фотографії карпатського, альпійського чи піренейського гірського довкілля.

Втім, не тематична палітра безлюдних гірських пейзажів, а самобутність техніки авторського живопису – унікальна і цікава, характерна для іконопису, – спонукала мене до знайомства з художником та його творчістю.

А свої перші малярські проби Ю. Ващенко – інженер-механік за фахом, випускник ІФНТУНГ і художник за покликанням – зробив ще під час навчання у Вигодській ЗОШ.

– Ще у молодших класах відчув бажання малювати, – каже пан Юрій. – Відбувалися різні виставки до свят і потрібно було випускати стіннівки. Мене навіть обирали в оргкомітет з оформлення, і я часто писав шрифтами. Дуже любив спостерігати, як малює художник. У мене був сусід Володимир П’янков, який оформляв усі тематичні кабінети у школі. Він сидів у приміщенні котельні і працював. Але до своєї роботи підходив творчо і з любов’ю. Коли я просив щось помалювати, то він казав: «Ну чого ти просиш? Бери й малюй, не бійся». Саме він підштовхнув мене до усвідомлення, що не потрібно сумніватися у собі, а слід починати й робити. Так крок за кроком я почав малювати. Хоч не відвідував жодної художньої студії чи школи. Навпаки, батьки мене віддали у музичну школу: «Як навчишся грати на акордеоні, то будеш по весіллях щось заробляти…». Я не хотів ходити в музичну школу, хоч музику дуже люблю і навіть на гітарі самотужки навчився грати. Після закінчення музичної школи я приніс мамі папірчик про навчання і сказав, що інструмент тепер можна продати. І більше до занять музикою я не повертався. Проте брав участь у шкільному ансамблі – грав на шестиструнній гітарі.

– То Ви були захоплені і музикою, і малярством?

– Так, але з тією різницею, що малярством я хотів займатися самотужки, а не з батьківського примусу. А ще я займався різьбою і випалюванням по дереву. Але після вступу в Івано-Франківський інститут нафти і газу все, що було мріями, закінчилося. Я став інженером-механіком. Працював спочатку в НГВУ «Долинанафтогаз», а відтак у Вигодському лісокомбінаті. Про малярство тими роками навіть не йшлося.

Але пізніше, 2000-го, коли вже працював в Іспанії, потрапив у дорожньо-транспортну пригоду. Водій-іспанець не встиг пригальмувати… Мене доправили до лікарні в Мадриді. Зазнав важких травм і переніс не одну операцію. Коли ж оговтався, то знову, після багаторічної перерви, взяв до рук пензля й почав реалізовувати своє захоплення як місію.

Саме ДТП, очевидно, «розбудила» в мені давнє захоплення малярством. Бо доти я в Іспанії не малював, а лише заробляв гроші. Опісля ж ноги вже були покалічені – було не до заробітків, але руки лікарі врятували. Я дуже їм вдячний, адже перебував у країні нелегально.

Відтоді в Іспанії мав багато персональних виставок своїх робіт у різних містах, інколи по три-чотири щомісяця. Працювати фізично не міг, тож малював. До речі, іспанці, образно кажучи, «діагностували» моє малювання як наслідок нещасного випадку. Мовляв, ДТП стала поштовхом до розкриття таланту…

– З чим Ви прийшли до поціновувачів малярства під час недавньої персональної виставки в Івано-Франківську?

– Це вже була моя друга у житті виставка у Навчально-методичному центрі культури і туризму Прикарпаття, бо перша відбулася рівно десять років тому. Вперше мене після повернення з Іспанії припровадив до Івано-Франківська 2014 чи 2015 року колишній завідувач відділу культури Долинської РДА Володимир Гібчинський. Він помітив мої роботи на виставці у приміщенні Долинської «Просвіти» і був приємно здивований.

Свого часу ми працювали з ним у НГВУ «Долинанафтогаз» і брали участь у художній самодіяльності. Тож організувати мою першу персональну виставку в Івано-Франківську запропонував тоді саме Володимир. Цьогорічна ж експозиція з понад чотирьох десятків моїх творів називалася «Місцями моїх мрій» і не мала жодної прив’язки до якоїсь дати у моєму житті. Цікаво, що десять років тому експозиція моїх творів викликала небагато відгуків серед митців і шанувальників малярства. А тепер – я у здивуванні від резонансу. Не можу пояснити причин. Адже й роботи були ті самі, й відвідувачі виставки ті самі, лишень на десять років старші. На полотнах зображено місця, де я хотів би побувати, але не можу. Майже всі картини написав в Іспанії у невеличкому містечку біля Мадрида.

– Що для Вас важить малярство?

– Нині більшість художників, образно кажучи, голі-босі й не знають, як заробити на хліб. З малярської праці нині живуть одиниці. В Іспанії я усвідомив, що чи не всі митці в історії людства переважно творили й творять у вільний від основної роботи час. А для мене малярство – головне заняття в житті.

– Ви повернулися в Україну якраз перед початком війни з російськими загарбниками. Чи є у Ваших роботах відбиток війни?

– Я ніколи принципово не малюю ні людей, ні їхні портрети, а тим більше – картин релігійної тематики. Хоча, на думку іспанських та й українських фахівців, моя техніка гіперреалізму в живописі дуже близька до іконографії чи портретного малярства. Мої картини, образно кажучи, як світлини. Інші стилі мене не приваблюють, а відштовхують. Я відвідав у Європі безліч музеїв. І зрозумів, що не потрібно сумніватись у своїх можливостях, а треба просто працювати.

Не малюю людей, бо не знаю їхніх душ. На всіх моїх роботах немає жодної живої істоти. А не беруся до іконопису, тому що ніколи не бачив тих, кого зазвичай зображають на іконах чи релігійних картинах. У сучасних реаліях однозначно не хочу писати твори на воєнну тематику, бо й без того важко відшукувати позитивні емоції. Я – дитя природи. У традиційних благодійних малярських аукціонах участі не беру – для допомоги ЗСУ використовую банкомати. Бо мої картини – як діти, тож не можу їх продавати у чужі руки.

– Привідкрийте, будь ласка, залаштунки своєї малярської кухні?

– Я працюю суто олією на полотні. Ніколи не пишу з уяви. А натурою мені слугують фотографії різних місць, які мене зачепили і запали в душу. А далі використовую класичну техніку сіткування олівцем. Відтак сідаю і малюю – три або чотири шари фарби лягають на полотно. Використовую звичайні, не фірмові пензлики, але відповідно підстрижені, і застосовую різні способи накладання найякісніших фарб. Техніка дає змогу писати тривимірні, тобто об’ємні роботи.

Насамперед малюю небо, бо там використовую найчистіші фарби. Щоби почати працювати, мені потрібен цілковитий спокій. Коли сідаю до мольберта, то вмикаю якусь приємну тихеньку музику і намагаюся не думати про війну. Праця допомагає позбутися негативних емоцій. Для мене моє захоплення – необхідність виконати життєву місію. Люди оцінили мою творчість і відзначили, що вона самобутня. Тож я зрозумів, що поки є сили, доти потрібно малювати. Мрію, щоб закінчилася війна й настали мир та стабільність, а родини з’єдналися. Хочу прославляти прикарпатський край, зокрема рідну Вигоду, тішити своїх земляків.

Насамперед, як уже казав, прагну по-своєму показати красу природи. А енергію для праці отримую завдяки відгукам людей. Може, своїми роботами допоможу комусь – надто скромному й нерішучому – розбудити в собі талант. У моїй творчості можна означити два періоди – іспанський та український. Але на рідній землі працюється значно краще й спокійніше. Там, на чужині, я перебував тимчасово, тож завжди мріяв повернутися додому. Я знаю, що ще до кінця не розкрив себе як художник. Якщо довший час не малюю, то відчуваю наче чорна смуга настала у моєму житті. Та щойно сідаю за мольберт, як оживаю.