30 років тому – у лютому 1992-го – Микола Симчич із дружиною Уляною із Нижнього Березова стояли на межі життя і смерті. Та Бог дарував подружжю друге народження, а чоловік відчув бажання служити Йому своїм обдаруванням. Через десяток років нова гіркота – набуте важке захворювання, і знову втрутилося Боже милосердя, а хвороба щезла...

Хтось може вважати це містикою чи просто випадковістю, а я – дивом Господнім. Очевидно, що Всевишній знав про земне призначення М. Симчича – своїм талантом служити Богові і людям, щоб, як свого часу йому побажав колишній настоятель Погінського василіянського монастиря о. Никодим Гуралюк, у пам’яті нащадків залишити спогад трохи більший, ніж звичний напис на могильному хресті. Адже саме 1992-го у Погоні почалося відновлення чоловічого василіянського монастиря Успіння Матері Божої.

Храм Успіння Матері Божої УГКЦ – осердя монастирського василіянського комплексу в с. Погоні на Тисмениччині, духовне обійстя Цариці Покуття і рукотворна краса майстрів сакральної архітектури. Хто хоч раз побував у Погоні, той, без сумніву, ніколи не знехтує бажанням туди повертатися. Адже Мати Божа не перестає нас дивувати, вимолюючи у Господа ласки і благодаті для своїх грішних земних дітей.

Та мало хто знає, що у центральному двоярусному дерев’яному храмі Успіння Матері Божої є не два, а три іконостаси – і не лише на кожному ярусі, а й при вході з колонами і піддашшям. Більше того – годі й здогадатися, що ікони в дерев’яному різаному іконостасі на другому ярусі храму, хоругви, обруси на престолі і тетраподі – вишивані, а їхній художник – М. Симчич. Так-так, саме художник голки і нитки, бо майстер не вважає себе вишивальником, а щонайперше – живописцем.

У кожного своя дорога до Бога. Тож пан Микола відкрив нам і деякі свої незабутні життєві історії на цьому шляху. Ми сиділи при вході до храму і розмовляли під покровом Богородиці, зачаровані красою її увінчаних хрестом золотавих бань.

– Так, я березун, – наголосив М. Симчич, – народився і живу у Нижньому Березові на Косівщині. То для мене найвагоміша, образно кажучи, мистецька чи творча спілка. Бо колись я був членом Національної спілки майстрів народної творчості України, але вийшов з неї з власного бажання і сьогодні не маю будь-якої прихильності до схожих згромаджень.

– Пане Миколо, з чого почалася Ваша дорога до Погоні?

– За освітою я архітектор, навчався у Львові. Мав в інституті дуже хороших вчителів, серед яких Станіслав Соколов, Олег Боднар та ін. Та я займався багатьма справами. Наприклад, 1990 року заснував у Богородчанах одне з перших приватних підприємств на Івано-Франківщині – швейну фабрику. Працювало на виробництві 400 кравчинь. Але на початку 90-х років за прем’єрства Фокіна так знищили всю економіку України, що й наше підприємство поховали. Річ у тім, що ми мали виготовляти одяг для Туркменії, яка постачала Україні газ, тож було підписано контракти на рівні Кабміну. Ми набрали кредитів, щоб виконати свою частину угоди, але держава протягом 90-х нас кинула гірше, ніж рекетири чи бандити. Та 2017-го знову доля привела мене в Богородчани. Довелося через 20 років повернутися туди, звідки я прийшов. Там хлопці під керівництвом Романа Кіндратіва тоді фактично вже закінчували роботу над дерев’яним іконостасом для храму Успіння Матері Божої в Погінському монастирі, і вже потрібно було розставляти ікони. Вони просто викупили один із бараків, де колись була наша фабрика, і там зробили шикарну майстерню, виготовляють унікальні речі.

Ще 20 грудня 2011 року – пам’ятаю, як сьогодні, – настоятель монастиря отець Никодим завітав до мене і сказав, що йому для верхньої церкви новозбудованого храму Успіння Матері Божої потрібен іконостас. Нічого не запитував і багато не говорив. Коли я приїхав, храм ще зводили, – все було у риштуваннях і вели будівельні роботи. Ми починали свою працю над іконостасом разом з Володимиром Сірком з Івано-Франківська. Він художник, чудово малює. Володя створював ескізи ікон, а за ними я вже розробляв схеми під їхнє вишивання.

У цьому іконастасі – 34 образи. Іконостас ще цікавий і тим, що він двобічний. З престольного боку – мальовані ікони, а з другого – вишивані. Щонайперше я вишив шість ікон з верхнього – пророчого – ряду. Мої вишиті ікони не є копіями мальованих, а відтворюють осібні бачення і думки, зрештою – смаки і світогляд. Звісно, в роботі я передовсім дотримуюся канонів іконопису. Проте у Греко-Католицькій церкві традиції досить ліберальні порівняно з іншими церквами. Та є, звісно, сакральні речі, непорушні.

Коли потрібно було залучити до роботи над іконостасом ще когось із майстрів, то я познайомився з дуже відомим і надзвичайно популярним, а головно – українським до останньої клітини живописцем Олександром Охапкіним із міста Олександрії на Кіровоградщині. Вважаю його «українським Рафаелем». Але він малює ікони в унікальному і по-домашньому своєрідному стилі. Самобутній, неповторний художник. А лики святих на іконах у його виконанні – справжні дивовижі. Він намалював празничний ряд іконостасу, ікону «Тайна вечеря», ікони на Царських воротах, образ Бога-Отця.

А коли у роботі над іконостасом були вимушені паузи, то я вишивав церковні фани. Тож 2017 року – до 60-ліття отця Никодима – іконостас освятили. А чин освячення здійснив екзарх Харківський УГКЦ владика Василь Тучапець. Він висвячував отця Никодима на священника. Свого часу отець Никодим подавав вишитий іконостас на рекорд України як найбільший вишиваний сакральний проєкт в Україні і світі. Але організатори сказали, що за це потрібно заплатити тисячу доларів. Отець Никодим погоджувався, але я переговорив: сказав, що краще йому новий фелон вишию. Мені було гірко і неприємно сприймати такі речі. Ти зробив чудову річ, а ще мусиш заплатити такі гроші за документ, що ти її автор? Цинічно і без поваги. Тож навіщо щось робити, якщо можна просто заплатити?

– Наскільки я розумію, Ви ще не зробили свій останній стібок для Цариці Покуття?

– Якось отець Никодим підвів мене до бетонних колон при вході у нижню церкву дерев’яного храму Успіння Матері Божої і запитав, що би то зробити з тими бетонними колонами, які так страшно виглядають. Я відповів, що маю ідею і згодом її покажу. Мій задум був у тому, щоб отой увесь портал з колонами вишити. Але каменем, а не нитками, і в єдиній орнаментальній та колористичній концепції з внутрішнім оздобленням храму. Мій товариш з Коломиї виготовляв оту мозаїку зі звичайного скла. Спочатку скло ріжуть на маленькі пікселі площею 2х2 см, далі накладають спеціальну фарбу потрібних кольорів, а насамкінець запікають у спеціальній печі при температурі 800 градусів. Скло обтікає, робиться гладке і без кутів. Таким склом і викладають орнамент, ніби вишивають. Я таку роботу називаю вишивкою на камені. Звісно, такий матеріал дешевший, ніж мозаїка з каменя. Але образи на колонах вишиті саме справжньою, традиційною мозаїкою, а не скляною, тобто домашньою. Таким чином, на тих 14 колонах ми створили ніби мозаїчний іконостас. Отець Никодим хотів, щоб на ньому була вся родина Богородиці і всі ангельські чини. Ми так і зробили. Є Богородиця, Йосип Обручник, Анна, Йоаким, архангели, серафими, херувими...

До престолу веде вишитий на бетоні хідник. Отже, у храмі Матері Божої Неустанної Помочі є три, а не два іконостаси. Роботу ще не закінчено. Потрібно почистити портал, підшити і зробити належно вхід. А вже коли закінчимо роботу, то треба буде її подавати на офіційне визнання у державі. Схожих речей нема. І я дуже тішуся, що долучився до такої справи. Отець Никодим Гуралюк – людина надзвичайної енергії.

– А не страшно було свого часу Вам, фаховому архітектору з вищою освітою, братися за вишивку?

– Я десятки років мріяв про таку справу. Розумієте, те, що я роблю, не вишивка, а я не вишивальник. Свою працю називаю живописом, я художник, та малюю не фарбами і пензлем, а голкою і ниткою. Інколи мене навіть ображає, якщо про мене говорять чи пишуть як про вишивальника. Вишивка – народне ремесло, яким у наших селах володіла чи не кожна жінка або молодиця. А я художник, тому що нитками малюю картини. Щоб зрозуміти мої слова, потрібно побачити, як нитками творять ікони. Звісно, я використовую деякі народні техніки вишивки, але малюю образ, тож у кожній іконі застосовую десятки різних технік, серед яких – і до пів десятка моїх авторських. Для вишивок у храмі в Погоні ми використали не менше пів сотні різноманітних технік. В іконостасі є унікальні образи – ікони в іконах. Тож для виготовлення таких мініатюрних іконних вкраплень – а це тисяча шістдесят стібків в одному квадратному сантиметрі – я запрошую унікального косівського майстра Валерія Малиновського. Його роботи представлено на трьох іконах радісного ряду іконостасу. Є у храмі його мікровишивки і на процесійних атрибутах – хресті та патерицях, тетраподі тощо. Поєднуємо різьбу на дереві, малярство і вишивку.

– Що для Вас у житті важить вишивання?

– У жодному випадку не заробіток для прожиття. Якби це було так, то я вже давно став би злиднем. Деякі мої роботи я поофірував монастиреві – як пожертву від покійної моєї матері, як дар від себе чи пожертви від друзів і т. ін. Адже після іконостасу ще зробив для храму великодню плащаницю, а також богородичну. Для мене вишивання – як зміст життя. А захопився я конкретно цим після того, як з дружиною ми вижили у жахливій ДТП 30 років тому. Так, тоді ми вдруге народилися. Очевидно, що Богородиця вирішила, пригадую слова отця Никодима, що я маю зробити ще щось у цьому житті, щоб після мене було написано трішки більше, ніж на надгробному хресті.

...Нашу працю на славу Божу – написання матеріалу про Миколу Симчича, унікального художника Цариці Покуття, благословив і сприяв нам настоятель Погінського василіянського чоловічого монастиря отець Антоній Яремчук.