Вже вісім років триває хресна дорога України – через тьму страстей і воєнні жахи Голготи у війні з російськими загарбниками – до перемоги світлого Воскресіння. І не так важливо, скільки на Прикарпатті сьогодні нараховується церковних парохій і чи взагалі вони належать до УГКЦ чи ПЦУ, а найголовніше, щоб були вони українськими. Тому що кожна з таких церковних громад на своєму місці – в селах чи містах, греко-католицька чи православна, невеличка чи чисельна – у часі війни несе свій хрест і стала не тільки потужним духовним, а й гуманітарним форпостом боротьби нашої країни.

Покутське село Старі Кривотули, що входить до Тисменицької територіальної громади, розташоване за двадцять вісім кілометрів від обласного центру Івано-Франківська уздовж автошляху «Стрий – Коломия – Чернівці». Духовним рушієм життя сільської громади, а у часі вже восьмирічної війни – і надійним редутом тилу, є церковна греко-католицька громада Святого Архистратига Михаїла УГКЦ, де вже три десятки років провадить душпастирську працю отець-парох Михайло МЕЛЬНИК:

– У нашому селі є тільки одна церква – греко-католицька. Якщо говорити, яка наша церковна громада – велика чи маленька, то скажу, що у часі Різдва свої пожертви за коляду склали до 520 дворів. – Я переконаний, отче Михайле, що сьогодні – у часі війни – на Прикарпатті немає жодної української церковної громади, яка була б осторонь допомоги українському війську чи внутрішньо переміщеним особам із зони активних бойових дій…

– Без сумніву, що так і є. І наша парохія – також серед таких небайдужих. Але я не думаю, що у своїй допомозі нашій армії чи тим, хто тікає від війни, ми вирізняємося чимось більшим чи вивищуємося правильнішим з-поміж інших церковних громад нашого краю. А навпаки, ми схожі з іншими у найважливішому – бажанні зробити свій внесок у спільну перемогу України над російськими окупантами, а різнимося хіба що ініціаторами такої благодійності. Тож дуже приємно, коли прихожани нашої церкви у селі самі мене запитують: "Отче, а ми будемо чимось допомагати українському війську?". "Дай вам Боже здоров’я! – з радістю відповідаю і нагадую, що недарма українська народна мудрість навчає: той хто у біді дає – два рази дає".

Тож допомагаємо нашим незламним захисникам всім, чим можемо, – у громаді і вареники ліплять, і голубці варять, зносять люди різні продукти харчування і закрутки тощо. Звісно, за вісім років вже всі втомилися війною – і бійці на фронті, і волонтери та добродії в тилу. Але втома – то не розчарування, а просто знак добре виконаної роботи. Тож у нашій громаді майже немає нарікань. Хіба що – на самих себе, якщо хтось відчуває скруту. У такому разі я кажу, що щира від серця молитва – то найбільша допомога. Особливо важливіша від тієї пожертви, що може бути даною з гонору чи вивищення над іншими. Бо і через праведність можна впасти у гординю. Та що там говорити – згадаймо відому біблійну притчу про митаря і фарисея. І війна також відкриває для нас дві дороги – в добро чи у зло.

– Та попри все, і добро і зло, а особливо у часі війни, мають свої прізвища, імена та по-батькові?

– Так, але Богові, будьте певні, відомо все і вся. А у нашій парохії ми вже давно побороли таке вивищення. Хоч імена жертводавців я ще без прізвищ інколи називаю, бо декого, на жаль, часто найбільше цікавить, чи «попало на церкву або не попало». Тож про благодійників ми констатуємо факти і дякуємо Господу, що є такі щирі і милосердні люди у нашому селі. Головне, щоб їх посильна лепта допомоги була з вірою і від серця. Пригадуєте, як навчав апостол Павло, що можна віддати навіть своє тіло на спалення, але й це буде нічим, якщо не буде любові. Не можу собі за 30 років душпастирства у селі навіть уявити, що серед моїх парохіян можуть бути такі, що мають з чого допомогти, але не хочуть. Немає таких. У нашому селі маємо дуже гідного, активного і авторитетного старосту Володимира Назарука, який був головою сільської ради не один рік і віддавна, а не тільки з часу повномасштабного вторгнення російських загарбників, докладав значних керівних зусиль для допомоги фронту. І не тільки продуктами харчування чи одягом… А ще допомогою війську займається у Старих Кривотулах і наше церковне братство та сестринство на чолі з Володимиром Богаком. Та найголовніше, що всі у громаді працюємо разом. Розумієте, у часі війни, на моє переконання, навіть у церковній громаді не може бути важливішої праці і старань, ніж на благо нашої перемоги. Все інше у сільському чи церковному господарстві довершимо і полагодимо після війни. На таке у часі кровопролитних боїв, на моє переконання, не годиться навіть витрачати час і не морально бодай думати про щось інше, ніж про допомогу Збройним Силам України.

– Як Ви думаєте, яку ще, образно кажучи, Голготу потрібно перетерпіти Україні, щоб прийшло очікуване і вистраждане воскресіння?

– У своїй статті колись я писав, що українська Голгота почалася ще з Княжої доби. Але я знаю, що вона обов’язково матиме завершення. Я стверджую, що ми йдемо правильною дорогою, хоч і з болями та стражданнями. І зло обов’язково буде поборене на Голготі. Ми боремося на своїй землі і захищаємо свою Батьківщину, свої домівки, своїх батьків, матерів, дітей, майбутнє своє та інших народів. Чимало наших чоловіків із села повернулися з-за кордону, щоб стати до лав захисників України. Розумієте, душа кожного, хто віддає своє життя за ближнього, відразу потрапляє до раю. Я сьогодні, розважаючи про війну, не можу бодай коротко не торкнутися гріха. Бо ця тема не має перерви чи павзи. А гріх, на жаль, існує й надалі. Не було б гріха – не було б війни.

…Отець Михайло Мельник – не тільки священник, а й член Національної спілки журналістів України і автор книжки поезій. Тож насамкінець хочу запропонувати шанувальникам «Галичини» його вірш «Добро і зло», написаний у часі першого місяця війни:

…Під час спілкування зі священником я спостеріг перед ним на столі аркуш паперу, на якому акуратним розбірливим почерком було написано чимало імен, розподілених групками і означених заголовками – «воїни», «хворі», «немічні», «потребуючі»..

– Ці люди, отче, то Ваші парохіяни? – звернув я увагу священника на розлогий перелік імен.

– Не тільки. Там, наприклад, є імена усіх воїнів, які сьогодні захищають на фронті нашу Україну, а також імена людей і з сусідніх сіл, котрі потребують молитов і за яких я молюся постійно.