Вихователька Івано-Франківського закладу дошкільної освіти (ЗДО) №37 «Джерельце» Христина Микуляк на цьогорічній національній премії «Global Teacher Prize Ukraine» перемогла у спеціальній номінації «Дошкілля». Це велике досягнення не лише для неї особисто, а й для всієї сфери дошкільного виховання в Україні. Адже сама номінація є важливим сигналом про те, що на вихователів почали звертати увагу та виокремлювати їх з поміж інших, бо саме вони є першими педагогами дітей, тими, хто закладає перші цеглинки у фундамент освіти. Х. Микуляк уже більше семи років працює у дошкіллі, впроваджуючи у своїй щоденній роботі з маленькими «чомусиками» нейропсихологічний підхід, сенсорно-рухливі ігри та методику Монтессорі. Також вона активно працює з інклюзивними групами, поєднуючи педагогіку з новітніми науковими методами. У розмові з журналісткою газети «Галичина» пані Христина розповіла про свій педагогічний шлях, важливість гри як інструменту розвитку та мрію створити сучасний освітній простір, де дитина і педагог зможуть повноцінно розкриватися й надихати одне одного.
Читайте також:
Педагоги для найменших, або Історії успіху найкращих виховательок за версією премії Global Teacher Prize«Це була на 100% приємна і хвилююча несподіванка»
– Що для Вас означає стати переможницею премії «Global Teacher Prize» у спеціальній номінації «Дошкілля»?
– Для мене велика честь представляти дошкілля України та робити важливі кроки для його розвитку. Педагоги дошкільної освіти так само важливі, як і будь-яка інша ланка освітньої системи. В єдності ми здатні разом зрощувати і зміцнювати українську освіту загалом. Ця премія дала велику цінність: сильне і мудре коло однодумців, таких же натхненних педагогів, які надихають і самі надихаються. Пишаюсь належати до такої неймовірної спільноти непересічних особистостей, яких згуртувала «Освіторія».
– Очікували перемогти чи це стало для Вас несподіванкою?
– Це була приємна та хвилююча несподіванка. Я працювала з дітьми, маючи одночасно надію на особистий і педагогічний розвиток. Як і в кожній діяльності ми плекаємо сподівання на успіх, на вдосконалення, визнання нашої праці, так і я вірила в результати своєї роботи Найпершою відчутною перемогою для мене став момент подання анкети на конкурс, бо тоді сильно хвилювалася. Зробити перший крок у невідомість – це справжня пригода й удача. А ще я бачу перемоги щодня: коли дитина, яка ще недавно через хвилювання не могла й висловитися, тепер розповідає цікаву історію перед усією групою. Це і є найважливішою перемогою.
– Як Ваші вихованці зустріли Вас після перемоги?
– Вони вболівали за мене разом із батьками, і цю підтримку та віру я відчувала і дуже ціную. Після оголошення результатів отримала багато відео й голосових повідомлень, у яких відчувалося тепло та щирі позитивні емоції. Діти радісно вітали мене, пишалися собою і нашим ЗДО №37 «Джерельце», тому почуття були неймовірними. Після повернення мене зустріли зі щирими обіймами, усмішками та квітами. А тепер, у шкільних буднях нагадують, що пишаються мною і теж хочуть виступати на подіумах, – це безцінно і щиро! Я рада, що своїм прикладом показала, що не слід боятися невдач і помилок, а треба розвиватися і йти вперед, попри хвилювання і труднощі.
– Яка Ваша освітня мрія, яку плануєте реалізувати як переможниця премії?
– Мрій, як і в кожного педагога, у мене багато. Наразі працюємо над ідеєю важливого й корисного проєкту, який допоможе зробити дошкілля більш сучасним і цікавим. Мрію створити простір, де поєднаються нейропедагогіка, сенсорна інтеграція та ігрове навчання – місце, де дитина розкриває свій потенціал у своєму комфортному темпі, а педагоги мають можливість розвиватися, ділитися досвідом і надихати одне одного. Для мене важливо, щоб дошкілля в нашому суспільстві звучало гучно, щоб про нього говорили з повагою і сприймали як фундамент усієї освіти. Саме над цим я прагну працювати й надалі.
«Якщо раніше інклюзія викликала багато запитань, то тепер чимраз більше спеціалістів і батьків розвиваються в цій сфері та розуміють, як організувати якісне середовище для дітей з особливими освітніми потребами»
– Яким був Ваш перший день у дитсадку в ролі виховательки?
– Я дуже добре пам’ятаю той хвилюючий день. Це був день знайомства. Панувала надзвичайно позитивна й дуже крута ігрова атмосфера, яка допомагала знижувати хвилювання як у дітей, так і в мене. І діти, і батьки відчули щирість та простоту, побачили добре організований освітній простір нашого закладу. Саме на такій позитивній ноті розпочалась наша освітня діяльність і партнерська співпраця з батьками – все задля комфорту і усмішок найцінніших – дошкільнят.
– Яким у Вашій уяві є ідеальний вихователь?
– Тут буду лаконічною: щирою людиною з відкритим серцем, тим, хто розвивається, вміє бачити дитину, чути її, бути поруч і розумом, і серцем.
– У своїй роботі поєднуєте нейропсихологічний підхід, методику Монтесорі і сенсорно-рухливі ігри. Розкажіть більше про ці методики. Як це виглядає на практиці? І чи справді вони працюють?
– Так, працюють, і діти справді показують гарні результати. Це не просто «модні слова», а реальні інструменти, які допомагають їм краще засвоювати знання, розвивати мозок і самостійність. Ми враховуємо сенситивні періоди розвитку дитини, доповнюємо їх нейроіграми та нейровправами, і на практиці це виглядає як гра, простий рух чи дослідження. Водночас за цим стоїть чітке розуміння того, як функціонує мозок дошкільнят і як правильно й комфортно вибудовувати освітній процес для них.
– Знаю, що працюєте з інклюзивними групами. Чи бачите позитивні зміни у сприйнятті суспільства інклюзії та розуміння її необхідності?
– Так, позитивні зміни відчутні у щоденній та буденній роботі. Якщо раніше інклюзія викликала багато запитань, то тепер чимраз більше спеціалістів і батьків розвиваються в цій сфері та розуміють, як організувати якісне середовище для дітей з особливими освітніми потребами. Діти у групах швидко знаходять спільну мову, дружать і підтримують одне одного. Педагоги активно шукають нові методики, відвідують тренінги, а батьки чимраз частіше стають партнерами, цікавляться розвитком не тільки своєї дитини, а й загальної атмосфери у групі. Загалом у суспільстві зростає відкритість, емпатія та бажання зрозуміти і допомагати, а не просто оцінювати. Це, без перебільшення, велика перемога людяності.
«Щоб зростав престиж педагогів дошкілля, потрібно більше говорити про те, що саме вихователь формує перший досвід дитини»
– Як гадаєте, в чому полягає основний секрет у Вашій праці?
– Усе будується на любові до дітей, простоті та щирості. Діти відчувають чесність і внутрішній ресурс вихователя, а також його вміння приймати їхні різні емоції. Саме на цій основі формується відчуття безпеки та прив’язаності, і лише тоді в групі панує спокій і довіра. Для мене дуже важливо постійно розвиватися: я не зупиняюся, вчуся, проявляюся, шукаю нові підходи, цікавлюся нейропсихологією, щоб краще розуміти, як бути кориснішою для моїх дошкільнят і сприяти їхньому розвиткові та успіху в майбутньому. І я вже бачу позитивні результати своєї самоосвіти.
– Що потрібно для того, щоб престиж педагогів дошкілля зростав?
– Потрібно більше говорити про те, наскільки важлива наша праця, що саме вихователь формує перший досвід дитини, а це надзвичайно відповідальна місія. Варто показувати реальні результати й успіхи дітей, ділитися досвідом і надихати інших. Саме тому я та мої колеги ведемо активну діяльність, зокрема беремо участь у різних конкурсах, тренінгах та навчаннях, роблячи все можливе, щоб дошкілля було помітне. А на державному рівні, звісно, важливо створювати гідні умови праці, щоб ще більше мотивувати його розвиток. Ми маємо допитливих і надзвичайно розумних дітей, тож мусимо робити все для того, щоб їх супроводжували, вчили, розвивали вмотивовані і професійні педагоги.
– Які стереотипи та міфи про професію вихователя Ви б хотіли розвінчати?
– Колись я чула, що вихователь «просто грається з дітьми», і відчула несправедливість цього твердження. Так, наша робота відбувається в ігровій формі, але за цією грою стоїть велика праця, ретельне планування, знання психології, педагогіки та нейронауки. Разом з цим враховуємо настрій і вікові особливості дітей, часто коригуємо хід гри, щоб адаптувати її до ситуації та зацікавленості. Для нас гра – це не просто розвага, а найпотужніший інструмент розвитку дитини. Через неї ми спілкуємось з дітьми, формуємо їхні вищі психічні функції: мислення, увагу, мовлення, емоційну сферу, вчимо взаємодіяти та вирішувати проблеми. І щоб ця «гра» працювала на розвиток, вихователь має бути одночасно спостерігачем, психологом, сценаристом і мотиватором.
«Діти вчаться не зі слів, а з того, що бачать у щоденній рутині своєї сім’ї»
– Розкажіть більше про себе. Чим цікавитесь і захоплюєтесь, окрім педагогіки?
– Окрім роботи з дітьми, активно займаюся самоосвітою. Люблю читати не лише книги з дитячої психології та нейропедагогіки, а й мотиваційну літературу, яка допомагає мені розвиватися як особистість. Це розширює моє розуміння того, як мислить і відчуває людина, що надихає мене і в професійній діяльності, і в особистому житті. Також часто відвідую культурні заходи в Івано-Франківську, адже театр і музика для мене є окремим джерелом натхнення, які відновлюють сили і налаштовують на позитив і продуктивність у роботі. Загалом мені подобається все, що розвиває, надихає і дає відчуття руху вперед, особливо щире та мудре оточення поруч.
– Ви не лише вихователька, а й мама, який підхід до виховання власних дітей використовуєте? Що для Вас є фундаментом у цьому процесі?
– Так, я мама двох синів, і це, мабуть, моя найважливіша школа життя. У їхньому вихованні намагаюся поєднувати любов і розуміння з розвитком такої важливої навички, як відповідальність. Для мене важливо не тільки слухати, а й чути їх, а також давати можливість робити вибір і помилятися.
Переконана, що фундаментом виховання є повага, довіра і чесність у стосунках між батьками й дітьми. Я вірю, що саме через любов і прийняття дитина вчиться бути собою й росте впевненою. Щодня намагаюся бути прикладом: мої сини проходили зі мною всі етапи премії, знали, куди я їду, коли збиралася вирушати до столиці, і як готуюся до участі в конкурсі. Старший син шалено мене підтримував і навіть казав, що коли я й не здобуду перемогу, він все одно пишатиметься мною. Тоді я зрозуміла, що йду правильним шляхом, адже діти вчаться не зі слів, а з того, що бачать у щоденній рутині своєї сім’ї.
