Хата файна, бо баба Файна. Параска Левчук із Раківця на Городенківщині на схилі літ фарбами створила веселість свого життя

Наступного року, дай Боже, жительці придністровського села Раківця Парасці ЛЕВЧУК сповниться 85. І діти є, і внуків Господь дарував, та вже чотири роки живе сама – з того часу, як поховала чоловіка. Її обійстя у «центрі» села, як ще називають цей куток, пишне, багате, а головно – єдине на весь Раковець, а може, й на все Прикарпаття. А неповторність ґаздівства баби Файної, як ще змалечку охрестили Параску односельці, в різнобарв’ї кольорової гами, того сонячного світу радості, який кілька років тому створила разом зі своїм світлої пам’яті чоловіком. Прикрасили стіни, двері і навіть підмурівок хати, стодолу, стайню, господарські прибудови, а також невеличкий дворик і перетворили обійстя на справжнісіньку покутську вишиванку.

Баба Файна – Параска Левчук на рідному обійсті.

…Стукаємо у дзвінкі металеві ворота і, не очікуючи запрошення, без поспіху й остраху заходимо у дворик. Галаслива, невеличка і непосидюча собачка (згодом ми довідалися, що звати її Муха) зустрічає гостей гамірно – з радості чи з боязні то вилітаючи, то ховаючись у своїй будці. А баба Файна, уздрівши нас здалеку, притьмом шмигає до хатчини. І за якусь хвильку виходить сива усміхнена красива жінка у покутському вишиваному строї – шаліновій хустці, сорочці на квіти, димці-спідниці, сардаку з панбархату, розцяцькованому блискітками, та цупкій запасці. Сідаємо на сонечку на вимальовані стільчики-ослінці і провадимо розмову.

– У мої роки вже нема веселості, – оповідає Параска Левчук. – Замолоду було інакше: молоде – то молоде. Можна десь собі війти чи на роботу піти. А старість мусит сидіти дома і на подвір’ї дивитисі. Скучно. Діти пішли шукати ліпшого хліба по світах. А я сама на ґаздівстві. Маю свині, кури, песика Муху і кота. Була й корова – продала. Коло неї треба ходити, а я вже не годна. Нога мене сильно болит. І дуже сумно. Щось троха на городі роблю чи по дрова ходжу, а як приходит неділі чи свята, то стає, як то співається у пісні, «сумно мені, сумно, ще й до того дивно…»

– То через це Ви вирішили все у господі розмалювати?

– Може, й так. Я сама маляр, і мій чоловік був малярем. Ми людьом хати малювали, по селах – клуби, ресторани, робили у колгоспі, навіть ферми розфарбовували. За життя ми з ним все робили разом – і хату збудували, і дітей виходили, і все у ґаздівстві розмалювали веселими орнаментами.

– А як сталося, що торік Ви враз, як то жартують, прокинулися відомими на весь світ?

– То все (усміхається) через мого сусіда Ігоря, який часто приїжджає в село до своєї родини. Якось він увидів мою хату і повернув на подвір’я. Привітався. Сказав, що дуже гарно. Ми поговорили. А через тиждень він знову надійшов і привів гостей – голову сільської ради Юлію Тимків, журналістів… Так я довідалася, що Ігор вже мене розрекламував в інтернеті, повикладавши багато фотографій. А згодом ще почали приходити журналісти для розмови. Тепер ворота, дякувати Богу, не зачиняються…

– Пані Параско, зізнайтеся, чому Вас прозвали і досі величають Файною?

– Так кликали колись ще мою маму Василину. Бо дуже у всьому любила порєдок. І не тільки в хаті. Мама любили файно одягатисі, як ходили до церкви чи дівкою – до клубу на танці. Та, напевно, найголовніше, що сама файно віглідала. То люди в селі казали: «Ади, вже Файна пішла…» А з роками і я стала Файною, а тепер – баба Файна. Маю четверо дітий і п’єтеро внуків. І діти мої, і внуки – всі файні. За своє життя ми з чоловіком наїздилися по роботах. А тепер кручусі коло хати. Дивлюсі на сонце, чи вже вполудне. І так день мені минає. Як була молода, то і співати любила, і вишивала. А нині ще би’м хотіла щос робити. Але вже сили нема. Та я тішусі, що такі роки прожила. Не раз увечері співаю, як нема що робити. Ниньки, як хто прийде, то на жарт питає, на кого я ту всю намальовану красу лишу. А я собі жартую, що з собов заберу, бо живу близько коло цвинтарі. Так і жию. Не раз собі думаю, як то пройшли мої роки.

…Хоч Параска Левчук і не чекає вже нічого у житті, та серце її з роками не збайдужіло – щиро вболіває за долю України, яка сьогодні воює з новим нашестям – російським. Та у палітрі дивовижного життєвого світу баби Файної нема темних чи холодних кольорів – ніби сонячні небесні барви спеленали теплим покровом її родинну писану колиску.

Редактор відділу соціальних розслідувань та комунікацій з читачами