Наступного року, дай Боже, жительці придністровського села Раківця Парасці ЛЕВЧУК сповниться 85. І діти є, і внуків Господь дарував, та вже чотири роки живе сама – з того часу, як поховала чоловіка. Її обійстя у «центрі» села, як ще називають цей куток, пишне, багате, а головно – єдине на весь Раковець, а може, й на все Прикарпаття. А неповторність ґаздівства баби Файної, як ще змалечку охрестили Параску односельці, в різнобарв’ї кольорової гами, того сонячного світу радості, який кілька років тому створила разом зі своїм світлої пам’яті чоловіком. Прикрасили стіни, двері і навіть підмурівок хати, стодолу, стайню, господарські прибудови, а також невеличкий дворик і перетворили обійстя на справжнісіньку покутську вишиванку.
…Стукаємо у дзвінкі металеві ворота і, не очікуючи запрошення, без поспіху й остраху заходимо у дворик. Галаслива, невеличка і непосидюча собачка (згодом ми довідалися, що звати її Муха) зустрічає гостей гамірно – з радості чи з боязні то вилітаючи, то ховаючись у своїй будці. А баба Файна, уздрівши нас здалеку, притьмом шмигає до хатчини. І за якусь хвильку виходить сива усміхнена красива жінка у покутському вишиваному строї – шаліновій хустці, сорочці на квіти, димці-спідниці, сардаку з панбархату, розцяцькованому блискітками, та цупкій запасці. Сідаємо на сонечку на вимальовані стільчики-ослінці і провадимо розмову.
– У мої роки вже нема веселості, – оповідає Параска Левчук. – Замолоду було інакше: молоде – то молоде. Можна десь собі війти чи на роботу піти. А старість мусит сидіти дома і на подвір’ї дивитисі. Скучно. Діти пішли шукати ліпшого хліба по світах. А я сама на ґаздівстві. Маю свині, кури, песика Муху і кота. Була й корова – продала. Коло неї треба ходити, а я вже не годна. Нога мене сильно болит. І дуже сумно. Щось троха на городі роблю чи по дрова ходжу, а як приходит неділі чи свята, то стає, як то співається у пісні, «сумно мені, сумно, ще й до того дивно…»
– То через це Ви вирішили все у господі розмалювати?
– Може, й так. Я сама маляр, і мій чоловік був малярем. Ми людьом хати малювали, по селах – клуби, ресторани, робили у колгоспі, навіть ферми розфарбовували. За життя ми з ним все робили разом – і хату збудували, і дітей виходили, і все у ґаздівстві розмалювали веселими орнаментами.
– А як сталося, що торік Ви враз, як то жартують, прокинулися відомими на весь світ?
– То все (усміхається) через мого сусіда Ігоря, який часто приїжджає в село до своєї родини. Якось він увидів мою хату і повернув на подвір’я. Привітався. Сказав, що дуже гарно. Ми поговорили. А через тиждень він знову надійшов і привів гостей – голову сільської ради Юлію Тимків, журналістів… Так я довідалася, що Ігор вже мене розрекламував в інтернеті, повикладавши багато фотографій. А згодом ще почали приходити журналісти для розмови. Тепер ворота, дякувати Богу, не зачиняються…
– Пані Параско, зізнайтеся, чому Вас прозвали і досі величають Файною?
– Так кликали колись ще мою маму Василину. Бо дуже у всьому любила порєдок. І не тільки в хаті. Мама любили файно одягатисі, як ходили до церкви чи дівкою – до клубу на танці. Та, напевно, найголовніше, що сама файно віглідала. То люди в селі казали: «Ади, вже Файна пішла…» А з роками і я стала Файною, а тепер – баба Файна. Маю четверо дітий і п’єтеро внуків. І діти мої, і внуки – всі файні. За своє життя ми з чоловіком наїздилися по роботах. А тепер кручусі коло хати. Дивлюсі на сонце, чи вже вполудне. І так день мені минає. Як була молода, то і співати любила, і вишивала. А нині ще би’м хотіла щос робити. Але вже сили нема. Та я тішусі, що такі роки прожила. Не раз увечері співаю, як нема що робити. Ниньки, як хто прийде, то на жарт питає, на кого я ту всю намальовану красу лишу. А я собі жартую, що з собов заберу, бо живу близько коло цвинтарі. Так і жию. Не раз собі думаю, як то пройшли мої роки.
…Хоч Параска Левчук і не чекає вже нічого у житті, та серце її з роками не збайдужіло – щиро вболіває за долю України, яка сьогодні воює з новим нашестям – російським. Та у палітрі дивовижного життєвого світу баби Файної нема темних чи холодних кольорів – ніби сонячні небесні барви спеленали теплим покровом її родинну писану колиску.
