Наприкінці 2023-го у селі Гошів Долинської територіальної громади о. Дам’ян Кастран освятив музей бойківського побуту, який у столітній хаті світлої пам’яті Параскевії Федорко створили по-родинному разом Ольга й Михайло Мельниковичі та Ірина й Артур Дмитришини.

Символічно, що хата-музей розташована біля підніжжя василіянського Спасо-Преображенського храму УГКЦ на Ясній Горі і на вулиці імені о. Ярослава Лесіва, члена Української Гельсінської групи, учасника національно-патріотичного й релігійного руху, якому торік сповнилося б 80 і який за життя не раз мандрував вулицею тепер уже свого імені. Цікаво, що хату-музей, образно кажучи, можна назвати ровесницею Незалежності України. Адже попри те, що її лише недавно офіційно відкрили, перші кроки до заснування музею сягають ще 1991 року й пов’язані вони з особистістю і життєвими уподобаннями педагога Ольги Мельникович. Власне, в родині педагогів Михайла та Ольги живої енергії для творення не бракує. Наприклад, чого лише варті їхні сини Василь та Михайло – відомі музичні виконавці, котрі виступають під такими сценічними іменами, як Гуцул-Хуліган та Місько-Батяр!..

Обійстя Мельниковичів у Гошеві схоже на інтерактивну музейну експозицію – помітно, що ґазди не просто захоплюються бойківською автентикою й шанують її, а й докладають чимало праці, щоб у ній жити і рукотворною красою щиро ділитися з охочими. А найстарший Мельникович – відомий педагог і запальний музика, відчуваючи наше захоплення від побаченого, тішиться, що то все, мовляв, ініціатива і творчість їхнього молодшого сина Михайла. Але ж ми свідомі, що терен груш не родить...

– Наша родина велика – троє дітей, семеро внуків та правнук. Я свого часу 22 роки очолювала сільську школу і за мого керівництва заклад у Гошеві став загальноосвітнім, – пригадує Ольга Мельникович. – Якось ми з племінником Артуром Дмитришиним зговорилися, що було б добре у старій хаті, яка тепер належить йому, а колись була власністю його бабусі й моєї тітки – рідної сестри мого батька – та хресної матері Параскевії Федорко, створити музей бойківського побуту.

– Знаю, пані Ольго, що підвалини музею закладали віддавна.

– Так, коли 1991 року я очолила педколектив у Гошівській школі, то у нас працювала чудова вчителька історії Людмила Яремко. І якось в її кабінеті історії на полицях побачила деякі старожитності – давні глечики, праску та інші предмети давнього побуту й т. ін. А оскільки я дуже шаную бойківську минувшину, то ті перші експонати перемістила у новостворений невеличкий шкільний краєзнавчий музей. Ми його цікаво поповнювали. Замість помпезного святкування Нового року я започаткувала конкурс «Княжна-гошівчанка». І ми його проводили впродовж десяти років. Серед численних умов, щоби взяти участь у конкурсі, була й така: приносити для поповнення музею предмети минувшини.

Якийсь час відповідальною за музей була вчителька українознавства Тетяна Марецька. Вона ходила селом, спілкувалася з людьми й збирала у односельців давні предмети побуту. Так ми накопичили чимало експонатів. Побували у школі й відомі відвідувачі – світлої пам’яті Василь Гук, Василь Олійник, Михайло Борис та інші. Вони цікавилися нашою роботою, тішилися зробленим і ділилися своїми враженнями. У школі музей проіснував до 2013-го – того року я написала заяву про перехід на посаду вчительки. І всі експонати ми притулили на власному домашньому обійсті. Місця бракувало, тому багато років старожитності просто пролежали без руху. Аж до народження нашого спільного з А. Дмитришиним задуму. Він із сім’єю вклав чималі кошти у проведення внутрішніх опоряджувальних робіт у приміщенні. Далі ще робитиме зовнішній ремонт...

Хату-музей бойківського побуту відкрили в рамках проєкту мого сина Михайла «Я – бойко», який зібрав для музею дуже багато експонатів…

Отже, музей бойківського побуту розмістився у невеличкій давній сільській хатчині, збудованій понад сто років тому у звичному на той час архітектурному плануванні, характерному для небагатих родин.

– Хата приземкувата, дерев’яна, з двома вікнами й дверима до гостинця, побудована у 20-х роках минулого століття, – уточнює О. Мельникович. – Знаю це точно, бо найстарша донька Параскевії Федорко в цій хаті народилася 1925-го. Тітка повдовіла у тридцять один рік. Мала четверо дітей, але наймолодший син Василь помер. Більше заміж не виходила. Всім трьом донькам дала вищу освіту. Жила дуже гірко: важко працювала й бідувала.

Бойківські хати були різні. Та, в якій розмістився музей, є взірцем житлової архітектури бідної верстви бойків. Одна кімната із сіньми, без поду, й маленька комірчина. До хати ж була притулена стайня – це, щоб мати більше землі для ґаздівства. Але ця оселя завжди була духовно багатою – тітка багато читала, мала енциклопедичні знання. Любила квіти, особливо матіоли, і спів солов’їв, яких називала соловіями. Її найстарша донька Юлія Федорко – гошівчанка, світлої пам’яті мама Артура – була зв’язковою разом з моєю мамою, уродженкою Тяпчого, і свого часу зазнала величезних тортур від рук енкаведистів, перебуваючи сім місяців у в’язниці в Івано-Франківську. Свідчила, як щоночі у вантажівку скидали задерев’янілі людські тіла і вивозили, як згодом з’ясувалось, у Дем’янів Лаз. А мій тато був у селі станичним, осібно бачив і чув розмови Степана Бандери із сільською молоддю у Тяпчому. Тож у тій хаті, як бачите, зростали українці за духом, незламні патріоти своєї землі.

– Чим персонально Ви як співзасновниця музею бойківського побуту наповнили його?

– У музеї ми за роки зібрали чимало речей давнього бойківського побуту, якими передовсім користувалася наша родина у різні часи, а також жителі Гошева та навколишніх сіл. Наприклад, родина Степана Кулинина із села Липа подарувала для музею колиску 1933 року та багато інших експонатів, привозили предмети давнього побуту і з села Тисова на Болехівщині, о. Дам’ян Кастран, колишній ігумен чоловічого василіянського Спасо-Преображенського монастиря, привіз і подарував нам макет Ясної Гори. Є в нашому музеї дуже давні й намолені ікони. Багато побутового начиння надала для музею родина Федора Кориневича із Сеничева, а Богдан Шусманець із цього села привіз до нас старий музичний інструмент, який горяни називають «басулею», схожий на віолончель.

Хоча ми почали створювати музей ще 1991-го, він і далі перебуває у процесі творення. Кожен експонат – як живий свідок нашої минувшини. Але я ще маю намір зібрати документальні свідчення про життя гошівчан у різні часи і їхній внесок у національно-визвольну боротьбу за волю України. Для нас з чоловіком Михайлом, який також доклав і докладає багато праці у розвиток музею, а передусім підтримує мене, нещодавнє відкриття хати-музею є даниною пам’яті предкам, нашому бойківському роду.

…Неабияке значення має й те, що хата-музей розташована при дорозі, яка веде на гору Яворину, де щороку відбуваються патріотичні акції, і може, на мій погляд, не просто поповнити музейну статистику Прикарпаття, а стати однією із цікавих, живих і відвідуваних туристичних локацій – спільною для Долинської та Витвицької територіальних громад.