У відомого прикарпатського журналіста і самобутнього письменника жителя Калуша Петра Шевчука є цікава мистецька звичка чи постанова – шукати і віднаходити своє творче слово у поступі, в дорозі, в мандрах, а головно – у спілкуванні з людьми. А паростки такого авторського словошукання проросли ще в його рідному волелюбному і патріотичному селі Голині – поряд із Калушем, де минуло Петрове дитинство і де йому прищепили стійкий ген невиправного романтика. А згодом на факультеті журналістики укріпилися крила творчості журналіста і письменника, яка стала сенсом життя гідного громадянина і невичерпного життєлюба. Сьогодні, на наш погляд, головно означені потужні і невидимі рушії водять творчим пером гостя нашої «Літературної світлиці» П. Шевчука. Навіть попри те, що ми мали за честь поспілкуватися з митцем досхочу, та все ж такі міркування – це лише наш осібний погляд збоку. Бо у словошукачів чи словотворців такого штибу, як мій співрозмовник Петро Шевчук, є свої, особливі творчі потаємності і самобутні дороги.

– Петре Трохимовичу, як свідчать творчі набутки, Ваше журналістське слово таки виразно домінує над письменницьким. Зрештою, Ви член Національної спілки журналістів України, і, очевидно, наш добрий колега по «Галичині» і друг світлої пам’яті Василь Мельник свого часу не дуже й перебільшував, коли десятками умовних томів вимірював Вашу мистецьку скриню як журналіста.

– Я пройшов шлях, як свого часу писав Василь Ганущак, «від журналістики до красного письменства». А слово, без перебільшення, мене приваблювало ще зі шкільної парти у Голинській середній школі. Не хочу себе розхвалювати, але твори я писав добре, а вчителька часто казала хороші слова, зачитуючи перед класом цитати з моїх роздумів. Хоча це було дуже давно, але так було. Проте я – пацан, у якого батьки не грамотні, – дуже мріяв стати артистом. Кажуть, невеличкий хист я справді мав… Навіть ще підлітком подався було до Києва, щоби вступити до якогось мистецького вишу. Але не вступив – бракувало років, тож коли витратив у столиці сякі-такі гроші, які мав, мене як малолітнього додому припровадила міліція.

Згодом якось мої односельці та хлопці із сусіднього села Кадобни збиралися на навчання в ПТУ на Донбас і заодно «рубати» там вугілля. Тож ми вступили у гірничо-промислову школу в Білозерську на Донеччині, яку відтак перейменували на ПТУ. Пригадую, що ГПШ тоді розшифровували як «голодна партія шакалів». Я вчився на машиніста підземного електровоза і на електрослюсаря. А згодом уже після служби у війську повернувся додому – в село Кропивник на рудник «Голинь», де у шахті під землею пропрацював кілька років. Загалом маю шість років підземного стажу.

Та водночас я дуже полюбляв дописувати до газети. А тоді, самі розумієте, такі «робітничо-селянські кореспонденти» були «очєнь нужни». Тоді у Калуші була газета «Червона Зірка», в якій і друкували мої дописи. Тож щонайперше у моєму творчому житті однозначно була журналістика. Правда, часто мої витвори друкували і в «Перці», бо я дуже полюбляв гумор. Не раз, бувало, пошлю їм свою якусь усмішку, а вже через два-три дні, як дурень, лечу купувати журнал з надією, що її надрукували.

Я любив писати і досі люблю. І вже працюючи у трудових колективах, пробував писати про людей праці. Спочатку – на Донбасі, згодом – у війську, а після повернення додому – у калуській районній газеті «Зоря Прикарпаття» і багатотиражці «Калуський хімік». Якось у «Калуському хіміку» написав дуже патетичний репортаж про шахтарів. І тодішній редактор Микола Криворучко запросив мене до себе і сказав, що я маю потяг до слова. Запропонував працювати в редакції. Я віднікувався, мовляв, не маю спеціальної освіти і т. ін. Але редактор переконував, що я підійшов би колективу редакції. І я, дурний, погодився. Коли вже виходив, то редактор мені нагадав, щоб на роботу приходив уже не у фуфайці, як досі, а належно одягнений...

Я дуже шкодував, що пішов працювати в редакцію. Бо у шахті відпрацював собі зміну – і роби далі, що хочеш. А там треба було писати – і не тільки про людей. А ще треба було збирати різну інформацію. Жанр нелегкий. Після «Калуського хіміка» мене запросили у редакцію калуської міської газети «Зоря Прикарпаття», правонаступницею якої стали згодом «Дзвони Підгір’я». Про той колектив, до речі, у мене залишилися дуже світлі спомини. Прикро, але з моїх колишніх колег вже нікого не залишилося. Зрештою, і «Дзвонам Підгір’я», образно кажучи, вже «амінь». Я почав дописувати у «Прикарпатську правду», творив нариси для обласного радіо. А якось мене зустрів старший редактор обласного радіо Роман Андріяшко й запросив на роботу. Було так, що я вже пройшов всі відбори – і КДБ перевірило, і дикцію схвалили, і в обкомі партії не заперечували... Але останньої миті я передумав. Пригадую, що голова телерадіокомітету Семен Пудло з Романом Андріяшком аж у Голинь на берег річки, де ми з дружиною відпочивали, по мене приїжджали – за два тижні обіцяли квартиру. Моя дружина дуже хотіла в Івано-Франківську жити, тож інколи жартую, що вона й досі не може мені пробачити мою відмову. Але радіо мене не приваблювало. Так я залишився й далі в «Зорі Прикарпаття». А через кілька місяців до мене приїхали вже відомі журналісти й керівники медіа Андрій Зацерковний і Богдан Галюк та запросили на роботу в редакцію «Прикарпатської правди» власкором у Калуському, Рожнятівському і Долинському районах.

Маю найкращі спогади про ту роботу. Про ті села, де побував, про дороги, якими мандрував, а щонайперше – про людей, з якими зустрічався і про яких писав. Я виконував передовсім редакційні завдання, але завжди віднаходив для читачів і якусь свою цікаву тему, наближену до художнього слова. Почав себе помалу перевіряти – написав то одну новелку, то другу...

Це почалося орієнтовно зсередини 70-х років минулого століття. Я вже тоді навчався заочно на факультеті журналістики. Цікаво було. Адже мої науки пов’язані з доброю згадкою про журналістів Ореста Олексишина, Степана Дем’янчука, Миколу Трача, Богдана Білецького... Ми навчалися в одній групі. Часто купували путівки і за 14 карбованців місяць жили й харчувалися у будинку відпочинку «Львів» у Брюховичах.

Під час захисту дипломної роботи обрав творчу тему на основі своїх нарисів, свого часу надрукованих у «Прикарпатській правді». Були добрі відгуки керівника дипломної роботи і оцінка «відмінно». Я був вражений. Бо ж самі розумієте, як я, заочник, вчився: «задов.», «задов.», «задов.»... У «Прикарпатській правді» пропрацював 15 років і ще стільки ж – у «Галичині», де був власкором у Галицькому, Рогатинському і Калуському районах. У «Галичині» я мав сторінки «Роде наш красний» і «Бувальщини»... Готував цікаві добірки.

– То ким Ви себе головно усвідомлюєте – словотворцем чи словошукачем? Від чого маєте найбільше замилування – від пошуків чи від знахідок слів, тем, образів, сюжетів?

– Найдужче «кайфую», коли бачу своє творіння на шпальтах газети чи у книжці. Це найбільша радість. До речі, всі матеріали, які ввійшли у мої чотири прозові книжки, апробовані на сторінках газет. Я щонайперше – словошукач і дуже люблю свої мандрівки. Маю вже 92 записники з дорожніми нотатками під час подорожей поза Калушем. Кожен такий похід обов’язково завершується у моєму рідному Голині. Чи то йду через ліс з Калуша до Голиня через Брошнів-Осаду, чи з Кропивника – на Кадобну і на Голинь, або за маршрутом: станція «Кропивник» – станція «Рожнятів» у селі Креховичах, а то дорогою Пійло – Довге Калуське – Тужилів – Голинь чи Калуш – Сваричів і т. ін.

Я не знаю, звідки це в мене взялося. Адже люблю мандрувати кожної пори року. Іду і щось собі занотовую. Дуже у такі миттєвості хочеться з кимось поділитися враженнями. Тож відтак мої реальні враження, – і щонайперше не лише від побаченого, а й від спілкування з людьми, – втілюються в художні етюди, оповідання і т. ін.

Отже, повернуся аж тепер до Вашого першого запитання, світлої пам’яті мій друг, а Ваш добрий приятель і колега по «Галичині» Василь Мельник справді не дуже й перебільшував, коли свого часу згадував про обсяги моїх домашніх архівів. Всі мої друзі і колеги – нині сущі і ті, що вже у засвітах – проходили школу різних літературних гуртків, об’єднань чи спілок. А я, на жаль, ні. Як журналіста і літератора мене виховувала тільки газета. Я дуже любив писати про людей. Свого часу світлої пам’яті Василь Ганущак дуже настійливо радив мені вступати до Національної спілки письменників України. Я вагався, бо це не було моєю метою. Василь Ганущак, Василь Олійник, Анатолій Онишко, Іван Павліха, Михайло Коломієць, Володимир Солобровенко, Марія Вайно... Це люди, з якими я постійно спілкувався і які були чи й досі є моїми добрими порадниками і критиками. Я бачив, як на моїх очах зростали поети і письменники. І молодим авторам чи початківцям я щонайперше раджу писати попри все. То велика втіха для письменника чи журналіста – чути відгуки про свої твори, а особливо добрі.

– Які, на Вашу думку, ризики нині найбільш загрозливі для українського слова в Україні?

– Одна із таких сучасних загроз – нищення і занепад друкованих газетних видань, які десятиліттями були форпостом українського слова. Саме вони завжди і чи не найактивніше популяризували українське слово, українське письменство, творчість молодих авторів. Уже немає, повторюю, ні «Дзвонів Підгір’я», ні «Вістей Калущини»... Отака вона політика роздержавлення. Газети зубожіли без фінансування, а відтак і канули у небуття.

Ще один із великих ризиків для українського слова – недолуга політика у бібліотечній справі. Так, мене тішить, що коломияни відстояли свою бібліотеку. Але чому так мало статися, що в Калуші тихесенько перестала існувати районна бібліотека? Першими захисниками книжкових скарбівень, на мій погляд, мали би бути місцева влада, керівники територіальних громад, вони мали б усіма силами підтримувати їх, а не кивати щоразу на безгрошів’я.

– Що, на Ваш погляд, дозволено журналістові, але зась – письменникові і навпаки?

– У своїх художніх творах я дуже мало відступаю від документальної реальності і подій. Герої моїх прозових творів і сюжети оповідань чи новел дуже впізнавані. Проте ніхто мені ще не дорікнув, що я збрехав. Я б сказав навіть, що мої твори більше документально-художні, ніж художньо-документальні. Я можу довго виношувати свої задуми, але ніколи про них не забуду, якщо припали до душі. Це вплив журналістики.

Проте, з другого боку, під час своїх традиційних мандрівок я з потічками, деревами, квітами, звірами чи птахами тощо спілкуюся, як із живими, чекаю зустрічей з ними. Це вже у мені пробиває письменництво. Я дуже люблю дарувати людям свої книжки. Уявляю подумки, як люди їх читають і висловлюють свої враження. Служінню українському слову віддав понад пів століття. Я ніколи не полишу те, чим займався все своє свідоме життя. І жодні земні цінності не переважать мою любов до слова. Слово для мене – спосіб самовиразитися і передати свої почуття. Тішуся, що Бог дарував мені таке довге творче життя.

З творчої метрики

Петро Трохимович Шевчук (творчі псевдоніми: Петро Воловинець, Зенко Куркулятор) – журналіст і письменник, член Національної спілки журналістів України. Закінчив Голинську середню школу, Білозерську ГПШ та Львівський державний університет ім. І. Франка. Автор чотирьох книжок прози – нарисів, оповідань, новел, бувальщин, оповідок, етюдів, образків, усмішок тощо: «Поклін віддаю» (2003), «Із криниці життя» (2008), «Біле диво» (2013), «День дятла у лузі» (2018). П. Шевчук працював в обласних газетах «Прикарпатська правда» і «Галичина», у галузевих калуських часописах «Калуський хімік», «Нафтохімік – Калуш» та ін. Публіцистичні і художні твори автора друкували і всеукраїнські, обласні й районні ЗМІ. 2015-го його відзначили галузевою премією обласної організації Національної спілки журналістів України «Золоте перо Прикарпаття».