Якщо місцева влада не хоче чи не вміє вибудувати свої пріоритети у часі війни, а ще не дай Боже через пиху не може наступити на горло власним амбіціям, то вона стає небезпечним гальмом волонтерського руху. Потужна волонтерська спільнота у селищі Брошневі-Осаді, осердям якої є ГО «Знахідка», провадить свою працю без будь-якого сприяння влади. У рамках редакційного проєкту «Людина у війні» ми зустрілися зі співзасновницею і головою цієї громадської організації та багатолітньою волонтеркою Наталією Олексюк – уродженкою й жителькою села Кадобна на Калущині. Серед співзасновників ГО «Знахідка» також брошнівчани Назарій та Роман Іваніви, власники однойменної приватної фірми, яка стала постійною базою для волонтерської праці.
Потужність волонтерства «Знахідки» очевидна з перших кроків оглядин її господарства, де територія навколо складів запаркована різними автомобілями, серед яких і волонтерський бус з лафетом, і в піксельному камуфляжі побиті фронтові пікапи, які вже побували на передовій та ще потребують ремонту, і вже відрихтовані місцевими майстрами-волонтерами та готові до відправлення у зону бойових дій. А у приміщеннях складів зберігають усілякі предмети й обладнання для підрозділів ЗСУ.
– Пишаюся тим, що народилася, виросла й живу у бандерівській Кадобні, – каже пані Наталія. – Навчалась у Самбірському технікумі інформатики та обчислювальної техніки та Київському торговельно-економічному університеті. Була підприємницею та депутаткою районної ради багатьох скликань, зокрема й чинної Калуської райради. Працювала й заступницею голови Брошнів-Осадської селищної ради територіальної громади Назарія Іваніва. Але склала повноваження депутатки, тому що влада, образно кажучи, обрубала крила й волонтерам – а ми тоді приганяли транспорт для ЗСУ, і мені як дружині на той час мого хворого чоловіка світлої пам’яті Федора, який перебував на лікуванні у Німеччині, бо не дозволяла виїжджати за кордон. Але, звісно, основною причиною складання повноважень депутатки стала хвороба чоловіка – я мала бути поряд із ним.
– Ви у волонтерстві вже багато років. Що стало поштовхом до такого вибору?
– Самі розумієте, якщо люди не раз обирали мене депутаткою, то громадської активності мені завжди не бракувало. Я переймалася проблемами інших і безкорисливо допомагала ЗСУ ще з 2014 року. То був потужний спалах і велика практика волонтерської активності. Звичайно, наша праця була різною, але ми ніколи не зупинялися в допомозі. Тож на час повномасштабного вторгнення російських загарбників в Україну я вже була частково підготовлена до волонтерства – розуміла пріоритети у часі війни. Вже 24 лютого 2022 року ми з чоловіком пішли в Калуші до військкомату – дуже хотіли долучитися до лав ЗСУ. Та Федорові місця на фронті не знайшлося – був обмежено придатним, а мені, жінці, сказали почекати, мовляв, коли покличуть. Але… не покликали.
Мій перший запит як до волонтерки від нашої коломийської «десятки» датується 26 лютого 2022 року – потрібні були каремати, спальники тощо. І ми звернулися по допомогу до Назарія Іваніва, адже по області пересуватися було заборонено. Так познайомилися з обласною ГО «Єврокарпатська ініціатива». Нам зробили подорожній лист, і ми змогли доправити до Коломиї свою першу допомогу для ЗСУ.
Почали звертатися люди і в Україні, і з-за кордону – пропонували свою допомогу, яку потрібно було правильно скеровувати. Ми приймали перші буси, які офіційно за деклараціями заїжджали до ГО «Єврокарпатська ініціатива», сортували допомогу й скеровували щонайперше на Бучу, Ірпінь, Київ, Гостомель… Наша команда завжди працювала й працює адресно і у двох паралельних напрямах – для ЗСУ і цивільних осіб. У пріоритеті, звісно, були військові потреби. Увечері з чоловіком своїм автомобілем ми возили ковдри, подушки та інше необхідне на Яворівський полігон. А зранку формували фури та відправляли на Київ і Київщину.
Звернень було дуже багато як від військових, так і від мирних жителів. Ми активно співпрацювали з теробороною міста Обухова – доправляли потрібне, а вони адресно довозили допомогу нашим бійцям. Усе контролювали та обліковували. А ще співпрацювали з Черніговом. Навіть налагодили контакти зі священниками, вихідцями з наших країв, зокрема із села Закерничного, а також переправляли продукти човнами через річку. Працювали ми і з Миколаєвом та Миколаївщиною. Був і Кривий Ріг – допомагали всім нашим воїнам, які або самотужки зверталися, або я сама дізнавалася про потреби тих чи інших бойових підрозділів.
Про це можна розказувати й розказувати… А подяк від ЗСУ – не перелічити. Я маю добру інтуїцію, тож у волонтерстві, дякувати Богові, гулі собі не набила, а головно вчилася на чужих гулях. Якщо беруся за якусь справу, то роблю її до кінця.
– У волонтерстві кожна праця людини має велику вагу. Але командна робота – це інше і, на мій погляд, потужніше?
– Може, скажу неочікуване, але я переконана, що один у полі ніколи не воїн. До заснування ГО «Знахідка» ми упродовж року працювали під прапорами «Єврокарпатської ініціативи». Обласним волонтерським керівникам було дуже важко. Адже ми були активні. Передавали ЗСУ на фронт і карети швидкої медичної допомоги, і пожежні автомобілі тощо. Мали справу з великою кількістю різних документів. Отож 2023-го вирішили заснувати ГО «Знахідка». Бо чим простіше управління процесами, тим оперативніша допомога. Я знаю, що тепер особисто за все відповідає нас троє – я, Назарій та Роман Іваніви, і ми маємо гідно виконувати свою роботу.
Працюємо великою командою, яка у лютому 2022 року ще не знала, куди себе подіти. Хотіли допомагати, але не знали, як робити й куди доправляти. Час – то велика практика і у виготовленні вітамінних напоїв, сухих борщів і супів, і у плетінні сіток тощо. Велику роботу виконують на базі Лісопромислового ліцею у Брошневі-Осаді. Наприклад, Андрій і Роман Вороняки ремонтують авто, інші волонтери виготовляють «буржуйки», заливають окопні свічки, ліплять вареники, плетуть маскувальні сітки. А ми забезпечуємо їх необхідними матеріалами. Отець-капелан Іван Креховецький завжди благословляє нашу працю. Всі працюємо на конкретні запити ЗСУ. А люди нам довіряють. Ми не збираємо кошти й не акумулюємо їх на своїх рахунках. Координуємо роботу через групу у вайбері й відкрито та прозоро звітуємо.
Співпрацюємо з підприємцями Віктором Попелюком, Володимиром Рибчаком, Романом і Петром Мельниками, Василем Федівим, Галиною Завадецькою, Мар’яною та Романом Новицькими, Євгенієм Жилінським, Богданом Цікилем, Ігорем Небиловичем, Любою Липовською, Миколою Довганичем та багатьма іншими, з волонтерами Володимиром Третяком та його командою, Андрієм Сидором, Романом Боринцем – всіх і не перелічиш, хоч дуже хотілося б. Активно комунікуємо з голинськими волонтерами на чолі з Іванною Коцан, зі спільнотою «Калуські бджілки», Перегінським ліцеєм №1 на чолі з Іваном Депутовичем, дуже добре співпрацюємо з нашим селищним «Шкільним батальйоном» під керівництвом Вікторії Лагойди, про який «Галичина» писала.
Спілкуюся з усіма, хто хоче допомагати ЗСУ, крім представників нашої влади. Дуже активні у волонтерстві громади Ракова, Кадобни, Креховичів, Брошнева. Активно допомагають освітяни. Наша робота фінансово дуже витратна, адже щомісяця щонайменше двічі їздимо на передову – транспортуємо туди своїм бусом усе потрібне на фронті. А також відвозимо кілька відремонтованих автомобілів, звідти ж забираємо побиті технічні засоби. Кажуть, що забезпечення продуктами нині вже не таке актуальне. Але ж як можна їхати до хлопців на війні з порожніми руками, без смачних дарунків?! Продукти завжди потрібні. Все залежить від підрозділу і часу його формування. Ми передаємо необхідне своїм хлопцям, бо знаємо, де вони воюють. А ті вже передають іншим побратимам.
Наші пріоритети тепер – забезпечення ЗСУ транспортом. Якщо військовим потрібні засоби радіолокаційної боротьби чи «мавіки», то ми кошти на них не збираємо, а подаємо у фейсбуці номери банківських карток конкретних воїнів. А вже військові мають можливість придбати якісне обладнання. У нашому селищі є чудовий і відомий фахівець волонтер Володимир Муссур, з яким ми вже три роки співпрацюємо і який нас за потреби консультує у сфері якісної радіоелектроніки.
Словом, дякую всім людям з різних громад, хто з нами співпрацює. До речі, ми допомагаємо не лише ЗСУ, а й нужденним цивільним, соціально незахищеним чи хворим людям у тилу, і не тільки місцевим, а й жителям багатьох регіонів України, до яких члени нашої ГО Іван Конів чи Петро Зварич усе й безоплатно доправляють за призначенням. Наша команда злагоджена у роботі. Наприклад, у Чехії маємо також добру співпрацю з Романом Павлівим та Олегом Марчуком, син якого Ігор як волонтер їздить на передову. Також доправляють вантажі Василь Радаховський, Роман Саганюк, Андрій Бігун та інші наші краяни. Величезну роботу виконують. Ремонтують, відвозять, забирають авто. Не втомлюються. А першим нашим водієм був світлої пам’яті мій чоловік Федір Олексюк. Мушу ще про нього написати й створити фільм. Бо дуже багато за ті роки ми пережили разом.
– Яка нині динаміка волонтерського руху і які основні перепони на його шляху?
– У своєму житті я завжди вибудовую пріоритети. Тож вважаю, що передовсім неправильно означено місце і роль волонтерства на державному рівні. Не можна владі намагатися бути доброю у всіх сферах – це розтринькування ресурсів. Я розумію добрі наміри, але не можна допомагати всім закладам і структурам на територіях тих чи інших рад і військових адміністрацій. Суспільство виснажується – люди втомлені за роки війни. Передова і тільки передова повинна бути основним пріоритетом у часі війни. Кожен заклад перебуває на балансі тієї чи іншої військової адміністрації. Тож не людей потрібно пресувати фінансово на кілька гривень, а зобов’язати адміністрації допомагати тим чи іншим закладам. Сумно й гірко, але наші захисники у багатьох випадках вдаються до самозабезпечення. Чому так?
Ні, волонтерство нині не пішло на спад, а просто стало іншим. Ми не сміємо бути байдужими в тилу, бо програємо війну на фронті. Якщо означити основні перешкоди на шляху волонтерського руху, то щонайперше – це брак взаєморозуміння з владою. Думаю, що все йде згори. Подивіться, про що звітують наші районні адміністрації! Тим, що передали їм меценати, а вони – на передову? Це сміх! Якщо наші районні адміністрації не мають ресурсів, щоб закривати потреби ЗСУ, то їх потрібно розпустити. Є районні ради – цього достатньо. Бридко було читати звіти влади про допомогу ЗСУ і розглядати світлини наших керівників у фейсбуці на тлі берців для воїнів, які придбав фермер, а не адміністрація! Не цим повинна влада займатися. Друга перешкода для волонтерства – депутатський статус його активістів. Це зв’язало нам руки для волонтерських поїздок за кордон. А ще може заважати волонтерству недобросовісність окремих його представників та ставлення тієї частини людей, які ніколи не зможуть зрозуміти, чому ти став волонтером. Таких українців не можна вже ні перевиховати, ні переконати і т. ін.
– Що для Вас самої означає волонтерство?
– Для мене волонтерство – це життя. Я мала можливість разом з дітьми й онуками жити у комфортній і мирній Іспанії. Але у часі війни обрала Україну й підтримку ЗСУ. Бо розумію своє призначення як громадянки значно глибше, ніж просто відбути теперішній час, і берегти пам’ять моїх предків, які боролися за волю й незалежність України. Я пишаюся тим, що народилася, зростала і живу у такому селі, де сильний український дух.
