Оскільки ще з 2014-го частину накладу «Галичини» розповсюджуємо й серед військових частин, вважаємо за доцільне викласти тут фрагмент із давньоіндійського епосу «Магабгарата» в поетичному перекладі з санскриту Миколи Ільницького. Текст засвідчує, що ще сивої давнини на Землі вже діяли непорушні духовні канони, якими керувалися представники військової касти, виконуючи своє покликання… Зрештою, знати їх нині не завадить кожному українцеві.

Той, хто у нещасті здригнувся душею, – не воїн.

Вояка такий лиш ганьби і зневаги достоїн.

Геть слабкість із серця – вона воякові не личить!

Геть сумнів – до битви священний обов’язок кличе!

Хто вічні закони пізнав, не існує для того

У світі жалю ні до мертвого, ні до живого.

Бо ти, як і я, як і ті, хто умре навіть нині,

Тривали завжди, і ніхто з них ніколи не згине.

Як юність і зрілість в літа переходять старечі,

Так дух з тіла в тіло іде – і тужить не до речі.

Від тіла – і холод і жар, насолода, нещастя,

Тож тілові не довіряй: воно короткочасне.

Лиш тим, хто стійкий, незворушний у горі і щасті,

Здолати сум’яття й здобути безсмертя удасться.

Де грані буття й небуття? Хто знайти їх зуміє?

Лише просвітленний між ними зв’язок розуміє.

Лиш те, що пронизує тіло, – одвічне і суще,

Його ще ніхто не зробив і не зробить минущим.

Минущі тіла, але вічності дух – незнищенний.

До бою ставай без вагань під знамена священні.

Хто вбити боїться чи в битві кривавій умерти,

Не відає того, що він не убивця й не жертва.

Народження й смерть не властиві могутньому духу,

Він – вічний, живе і тоді, коли тіло без руху.

Ми одіж вдягаєм нову, як стара перетліла,

І дух із старого в нове поселяється тіло.

Мечі проти неї й вітри-суховії безсилі,

Вона не згорить у вогні, не зволожиться в хвилі.

Вона віковічна – її не зродити й не вбити,

Вона всюдисуща – її не спалить, не втопити.

Незмінна, тривала, стійка, незбагненна одвіку.

Дізнавшись про це, не впадай у тривогу велику.

Бо хто народився на світ, той повинен умерти,

Хто вмер, той відродиться в тілі новому по смерті.

Хто ж бачить той дух, той сприймає його, наче чудо,

І той, хто не бачить, теж чудом вважать його буде.

Той дух невразливий, яке б не прибрав собі тіло,

Не гине й тоді, коли кості на попіл зотліли.

Кинь сумніви пріч, хай обов’язок править тобою,

Бо ж лицар народжений для справедливого бою.

Як праведні йдуть у відкриті ворота до раю,

Так радісно витязь до правого бою ступає.

А в бій справедливий не хочеш іти – коли воїн –

Порушиш закон і зневаги лиш будеш достоїн.

Наймення твоє буде вічним презирством укрите,

Вже ліпше умерти, ніж славне імення зганьбити.

Подумають вої: «Зі страху утік із-під стягу»,

І їхня повага до тебе перейде у зневагу.

Презирства слова про ганьбу твою будуть летіти,

Як стріли ворожі – чи є щось ганебніше в світі?!

Убитий – на небі, живий – на землі, в насолоді.

Ставай же до бою, вагатися, витязю, годі:

Як рівних, прийнявши поразку, а чи перемогу,

Готуйся до битви, й гріха ти уникнеш тяжкого.