Її величність Поезія – то дивовижа й непередбачуваність. Є у літературному просторі Прикарпаття чимало «бородатих», але марнославних віршописців, які наштампували вже не один десяток книг, називаючи їх «поезією». Та виявляється, крім самих римувальників, які у поезії шанують і величають передусім себе, мало хто ті книжкові видання поезією й величає, бо їхні тексти, як мовлять, не беруть за душу. Але сьогодні у нашій «Літературній світлиці» – журналістка й літераторка Ганна ДАНИЛЮК з Івано-Франківська, яка стрімко, але статечно увірвалася цього року в літературний простір Прикарпаття своїми новими книжками – прозово-поетичною «Осінні бриндуші» та поетичною «Моєю війною». Її нові твори (після давніх і призабутих поетичних мелодій «Осіннього блюзу пахучого дощу») мене неабияк здивували, відчутно зачепили. Воістину, талант і справжність – ключі до будь-яких дверей, зокрема й нашої «Літературної світлиці».

– Ганно Михайлівно, видається, що виходом у світ одразу двох книжок, причому після 15-річної творчої паузи, Ви здивували не лише мене. Ваше повернення у літературний простір – це спрага душі чи потреба самореалізації?

– Може, і те, й друге разом. Адже моя перша поетична збірка «Осінній блюз пахучого дощу» побачила світ ще 2007 року – до мого життєвого 55-річчя. Я писала ще у студентські роки. Багато з того викидала, але донька зберегла два мої старі записники, щоб зробити книжку. Коли я прочитала поезії тих років, то зрозуміла, що й сьогодні моя душа як замолоду. Але, образно кажучи, якщо «Осінній блюз...» був заспівом на ранню осінь, то «Осінні бриндуші» і «Моя війна» – то вже зріла осінь, мої 70. Поштовхом до виходу «Осінніх бриндушів» стала історія одного американського генерала, який напросився до мене у друзі в соціальних мережах і принагідно зізнався, що хоче дожити доти, коли згине паскудна росія. Я була вражена й дуже здивована, що людина, яка живе у цивілізованій і багатій країні, у комфорті та достатку, так переймається за долю України. Той військовий відчув у моїх поезіях такий біль, що подумав, ніби я втратила когось у цій війні. Я відписала, що втратила – тоді то були тільки Донецьк і Луганськ, 118 полеглих українців...

А коли загинув мій похресник, то це стало для мене катастрофою. Це стало потужним поштовхом – нестримно захотілося писати. І коли я робила книжку «Горять свічки на серці України» про тих хлопців, які загинули від початку війни, то використала у ній рядки своєї поезії «Горять свічки на серці України, горять-горять...» Так я почала частіше й частіше вдаватися до написання поезій, аж поки мене не перемкнуло на прозові твори. А донька запропонувала зібрати написане в одній книжці «Осінні бриндуші».

– А як починалася Ваша дорога до слова – журналістського, письменницького чи дослідницького?

– Ця дорога бере початок у Тенетниках. У мене у восьмирічній школі в Новому Мартинові, де я навчалася після початкових класів у рідному селі, була чудова вчителька української мови і літератури світлої пам’яті Ольга Паньківна Бойчук. Вона навчала нас з великою любов’ю до українського слова. Якось під час екскурсії вона почула від мене кілька римованих рядків про маки і запитала, хто автор. А згодом вчителька мене піймала на рядках про черемху... Наше село настільки гарне, що не можна про нього не писати чи не співати. Але, думаю, що все народилося ще у дошкільні роки, коли я навчилася читати. Моя хресна мама Марійка жила у Львові й постійно привозила мені книжки у цупких обкладинках і читала, а я повторювала за нею. Цьоця дивувалася моїй пам’яті й пропонувала писати казочки. Бабця Варварка часто просила мене розказати якусь казочку. І я видумувала та розповідала казки. А дід мій Трохим – січовий стрілець і випускник Краківської гімназії – дуже полюбляв читати і займався зі мною більше, ніж батьки, які щодня і важко працювали. Але доки я не перейшла до восьмого класу, не торкався теми українського героїчного стрілецтва. Пригадую, як я після четвертого курсу Львівського державного університету ім. І. Франка приїхала додому. Прийшла кравчиня, яка шила бурки. Сусідка запропонувала пошити бурки з дідової старої бунди, яку зберігали на стриху. Та коли дід це почув, то категорично заборонив те робити й розповів про свої дороги з тією бундою у Першу світову війну з Альп до Києва й Вінниці. Дід мені часто й багато читав, співав, бо знав багато пісень. І так народилася моя любов до слова. Та головно – дід навчив мене розуміти, що таке Україна.

– Я думаю, що згодом і навчання на факультеті журналістики відіграло чималу роль у любові до українського слова?

– Без сумніву. Я двічі вступала до університету, дуже мріяла про навчання. У «Прикарпатській правді» за редакторства Віталія Виноградського я працювала як стажерка за гонорари. Пригадую добру співпрацю з Романом Фабрикою у відділі інформації та Василем Остаповим. А ще – свої перші нариси про людей праці. І ви можете собі уявити, що я відчувала, коли побачила одного дня, що мій нарис «Дві дороги» визнали найкращою публікацією місяця. А коли ми співали разом із бардом Олександром Лобановським пісні на мої слова, то це мене окрилило. Я зрозуміла, що зі словом потрібно працювати так, щоб воно не лише промовляло, а й співало.

В університеті я також багато писала. Та попри все мої перші творчі дороги були письменницькі – вірш називався «Американці – геть з В’єтнаму...». Звісно, він був декларативний. Свого часу, коли працювала в Рахові, закарпатський письменник Федір Зубанич використав мої поезії у своїй чудовій повісті. Це була перша публікація моїх поезій – 1971 рік. Намір видати збірку поезій був давно. Були й побажання добрі. Я зібрала книжку і навіть надіслала в Ужгород у видавництво «Карпати». Але через домашні обставини книжка не відбулася.

– Що для Вас означає слово?

– Слово художнє, як і документальний літопис, є і своєрідною зброєю у протистоянні з ворогом, і образною хронікою війни, і згустком болю за долю України. Слово – це щось надзвичайне, з огляду зокрема на невичерпні багатства української лексики.

Але слово для мене – передовсім як пам’ять. Я ніколи не дозволила б собі поставити мої письменницькі книжки в один ряд з тим, що я зробила, очолюючи «Книгу пам’яті». Такі речі не можна порівнювати за значенням. Ви не повірите, скільки праці, відповідальності, сліз, переживань та енергії потрачено на кожне видання у «Книзі пам’яті». Наші працівники часто збирали більше матеріалів про жителів того чи іншого села, які загинули за волю України, ніж деякі вчителі історії чи керівники шкіл за десятки років праці у тих селах.

Дуже багато нам у роботі допомагав світлої пам’яті Петро Арсенич. Він був постійним членом редакційної колегії «Книги пам’яті» і, як кажуть, ходячою енциклопедією, бо знав фактично все про прикарпатські села та їхніх борців за волю України. Але якби ви знали, як нам доводилося вибивати гроші на видання... Бо що таке 500 книг для Прикарпаття? Я працюю у «Книзі пам’яті» з 2007 року, тож добре знаю, що кажу.

– Без сумніву, добре розумієте й роль такої патріотичної літератури і взагалі вагу культурного фронту у нинішніх воєнних реаліях. Чи має право сучасне керівництво держави або області ставитися до національної ідеологічної складової суспільства, як до чогось другосортного?

– Ми любимо говорити, що путіна в Україну прикликали москалі, які у нас живуть. А хіба своїми діями чи бездіяльністю впродовж років ми його не кликали? Наприклад, як зрозуміти таке. До 80-річчя ОУН–УПА, яке на Прикарпатті відзначили торік, ми у п’ятирічній програмі з книговидання запланували й старалися видати п’ять томів, щоб до такої дати не підійти голіруч. То величезна праця. Але я не розумію очевидних речей і пересварилася з багатьма, оббиваючи пороги обласної ради й обласної адміністрації, щоб виділили кошти на видання. Якщо значні суми виділяють на художні книжки чи такі, які, може, хтось почитає, а хтось ні, то як зрозуміти, що впродовж трьох років не можуть профінансувати видання 500 примірників про героїв ОУН–УПА? Адже побачили світ тільки три томи з п’яти, підготовлених до друку працівниками «Книги пам’яті».

Нашому патріотизму, очевидно, бракує розуму – думати потрібно, чому сталася ця війна. Якщо нам не потрібні книжки про ОУН–УПА, січових стрільців, Голодомор, сталінські репресії чи про Дем’янів Лаз і т. ін., то чому ж дивуватися, що москалі зуміли переконати мільйони українців у правдивості чужої історії? А ті мої колегині з управління ОДА, які свого часу іронізували, навіщо я себе б’ю в груди, відстоюючи українські патріотичні видання, вже давно – у перші ж дні війни – виїхали до Америки…

Я вражена відгуками людей про патріотичну поезію у часі війни! Не потрібно багато говорити. Читаю – і плачу. Я не просто так свою третю книжку назвала «Моя війна», тож ви розумієте, що у мене на серці. У кожному слові цієї збірки поезій – мій біль. Не можу усвідомити, як таке відбувається у ХХІ столітті?! У книжці є такі відверті твори, що священник, прочитавши їх, не хотів мені дозволити прийняти Святе Причастя і картав мене, що я ненавиджу людей.

Поезія у наш час – це потужна зброя. Коли журналіст Роман Івасів возив мої книжки на фронт, то щоразу їх бракувало: охочих прочитати було дуже і дуже багато. Мене вбиває жорстокість ворогів. Хіба можна не переживати? Я не можу зрозуміти сутність отих недолюдей…

Художнє слово, зокрема поетичне, також, на мою думку, може бути своєрідним образним літописом війни. Я скажу чесно, що поспішала зробити книжку «Моя війна», тому що вірила у близьку перемогу над російськими загарбниками. І мені дуже гірко й нестримно боляче, що вже назбиралася купа віршів для нової збірки – і знову на болючу тему війни. І на сьогодні у «Книзі пам’яті» зафіксовано імена вже близько тисячі захисників із Прикарпаття, які полягли за волю України. А коли робити книжки, якщо грошей усе ще немає? Хто за нас нашу історію писатиме?