Знаний на Прикарпатті подвижник мовленого і писаного слова Василь ЛЕСІВ із Колінців на Тлумаччині означив свою нову книжку «Босоногий вітер», яка недавно побачила світ у видавництві «Місто НВ» Івано-Франківська, літературно-художнім виданням. Але я назвав би її радше виданням етнопоетичним чи етнохудожнім. Бо хоч його автор прийшов цього разу до читача з яскравою добіркою дитячих різножанрових віршиків та римованих руханок для думання, він подав і унікальну інформацію про витинання як вид народного декоративно-прикладного мистецтва та разочок шкіців до творчих портретів колінцівських майстринь витинанок, проілюструвавши цей безцінний народний спадок світлинами авторок та їхніх робіт.
Зрештою, у світ дитинства В. Лесів своєю творчістю, як то кажуть, не вчора зазирнув, а тим паче не враз і не мимохіть, а заглибився ще понад два десятки років тому – з умислом і поважно – коли побачило світ літературно-художнє видання «Скарбівня». А відтак прийшли до читачів і його збірка оповідок «Чому грім злосний?», книжка «Дивовижі», добірка дитячих віршів в альманасі «…А що другий празник», цикл поезій «Як звірі ярмаркують» у мистецькому альманасі «Ямгорів», розлога публікація віршів «Просторіка-кукуріка» у літературно-художньому і громадсько-політичному журналі «Перевал».
Власне, і з його нової книжки завдяки глибокій аналітичній післямові «Із творчих осягнень Василя Лесіва», яку написав літератор і краєзнавець із села Клубівців на Тисмениччині Йосип Карпів, стає зрозуміло, що автор давно і всім серцем залюблений у дивосвіт дитинства: «Ліричний герой більшості творів – дитина у круговерті сучасного буття, не якогось там рафінованого у барвах уявно-веселкових, а на тлі чорно-білих викликів: пізнавати і розуміти світ людських відносин і діянь, рости… дорослішати та самостверджуватись у реаліях можливого». До речі, саме оці вірші визначають серцевину доробку у збірці «Босоногий вітер». Почитаємо кілька строф:
«Ти куди? – до Юри мама, –
З рюкзаком і ще так рано?»
«Воювати на Донбас,
А зі мною весь наш клас».
(«Вояк»)
Поза хату в бузині –
Трах, ба-бах, як на війні.
Тризуб зірку переміг
І героєм спати ліг.
(«Герой»)
Автор книжки також пропонує для тих, «хто вже більший від менших», зануритися у «загадково-відгадковий світ» – відгадати до пів сотні цікавих пізнавальних загадок, а я раджу педагогам взяти собі на замітку оті цікаві колінцівські витинанки слова й активно використовувати у навчанні школярів.
Він усюди, все знає,
Він усім допомагає.
Він невидимий, та все ж
Його владі нема меж.
(Відгадка – Бог).
Там, де ми, вони із нами
І пильнують, наче мами.
Хоч невидимі, безмовні,
Але жити вчать з любов’ю.
(Відгадка – Ангели).
А ще «Босоногий вітер» навіяв до збірки чимало цікавих зазиванок із мудрості «взаємин щоденного буття»:
В заплаві тій, де квітне луг,
Ромашок видно із віконця.
А дід запріг коня у плуг,
Туди поїхав до схід сонця.
Залишивсь літа ще окраєць,
На біб не пізно луг орати…
«Я луг не дам!» – навідруб заєць
І між ромашок вклався спати.
(«Охоронець ромашок»)
Є у «Босоногому вітрі» і вигаданки, загаданки, спогаданки, вибаганки, словом, унікальний, неповторний і розмаїтий дитячий світ слова, причепурений орнаментальною неповторністю колінцівських витинанок.
Покутянина В. Лесіва Бог обдарував талантом. Його книжки – це твори не ремісника-виконавця, а неповторні етнографічно-художні дивовижі, які, на мій погляд, вже стали стильовою впізнаваністю автора. Таке враження, що він – журналіст, письменник, краєзнавець і етнограф – то навіть не сучасна жива мудрість покутського літописця, а переповнена до країв скриня з народними скарбами вітцівщини. Тому що значна частина його книжок власне схожа на такі покутські скарбівні, наповнені неповторністю з різних часів.
У книжці є добрий і мудрий авторський заспів. «Доброчинність босоногого вітру» – короткий історико-краєзнавчий екскурс у розвиток мистецтва витинання у рідному селі Василя, зокрема оповідає про нього як вид декоративно-прикладного мистецтва, дослідників, побутування на покутських теренах та найбільш яскравих носіїв – майстринь Софію Лесів, Марію Критович, Марію Яців, Параску Штурнак, Варвару Костюк та Рузю Білан.
А підсилює свої етнографічні спостереження автор щонайперше живим словом кожної із майстринь, а також – неповторною кольоровою палітрою орнаменталістики їх витинанок та інформацією про доробки, виставки, розголоси і пошанування. Наприклад, народна майстриня Варвара Костюк зазначала: «Я з тих, хто з надією на більше завжди обходився меншим. Доробитися в тих часах у багача не міг ніхто, але попри те у своїй хаті я була панею і по-панськи її вбирала, як заходили свєта – ружами і качілами на всі кольори». А Софія Лесів згадувала: «Як пасу корову, то вирізаю всіляких «качіл», бо маю у них таке замилування, як за молодих літ, коли вбирала ними сволок, полицю, комин, стіни, аби була моя хата файна, аби діти тішилися нею. Нині моїми витинанками тішаться онуки та правнуки»…
Без сумніву, то вже велика письменницька майстерність із безцінної розмови з майстринями виокремити кілька рядків, які передавали б не тільки дивосвіт та самобутність кожної, а й стверджували неповторність покутського витинання як виду декоративно-прикладного мистецтва.
«Віриться, – переконаний Василь Лесів, – що втішатимуть малих незнайків-пізнайків згадані вже витинанки, їх різноманітні орнаменти, вирізані ножицями із кольорового паперу. І не куплені чи виміняні в місті, а вигадані – вимережані умінням та уявою народних умільців, зокрема покутського села Колінці. Ними понад пів століття тому у сільських хатах прикрашали образи, сволоки, печі, вікна. В кожній оселі по-своєму своєрідно, особливо це було помітно там, де на виданні дівчата чи невгамовні онучки-чомучки. Ті самі, що нині вже в сивих літах бабусями і дідусями…».
У виданні, оповитому безмежною залюбленістю автора у рідні терени та змістовно настільки переповненому, що, образно кажучи, аж скриня зі скарбами тріщить, я хочу відзначити не лише подвижництво В. Лесіва як літератора, етнографа і краєзнавця, а й цікаве редакторське прочитання, зокрема велику працю Ярослава Довгана та Йосипа Карпіва, фахову роботу майстра світлин Василя Слободяна та зі смаком художнє оформлення обкладинки Ганни Лесів і Станіслава Ігнатюка. А головно я переконаний, що то безмежне щастя, а може, промисел Божий, зберегти у собі, дорослому, дитину.
Книжка «Босоногий вітер» вийшла друком за сприяння міського голови Руслана Марцінківа та підтримки Івано-Франківської міської ради. І цей факт – гідний для наслідування, особливо – у часі війни і небезпеки недооцінки керівниками ролі книжок і книгозбірень у житті сучасних територіальних громад.
Довідка «Галичини»
Перші витинанки з’явилися в Україні всередині ХІХ століття. Серед найпоширеніших регіонів були Поділля, Подніпров’я та Прикарпаття. Високу оцінку народному мистецтву витинання свого часу дали Григорій Квітка-Основ’яненко, Михайло Коцюбинський, Борис Грінченко, Іван Франко та ін. Мистецтво витинання, зокрема і на Прикарпатті, було і є об’єктом наукового дослідження численних українських учених різних часів – Романії Кобальчинської, Дмитра Антоновича (Київ), Михайла Станкевича, Архипа Данилюка (Львів), Богдана Щупака (Кам’янець-Подільський), Олени Храмової-Баранової (Черкаси), Мирослава Аронця, Михайла Гнатюка, Михайла Паньківа, Лілії Синишин (Івано-Франківськ) та ін. Мистецтво традиційного народного витинання відійшло у минуле. Але нині це мистецтво не у забутті – і не лише завдяки науковим студіям дослідників народної творчості і творчим пошукам сучасних дизайнерів-орнаменталістів, а й через марудну працю таких замилуваних у народні скарби свого краю журналістів і літераторів, як Василь Лесів.
