Донедавна в Україні поетес і поетів, співачок і співаків, які виконують власні пісні під свій же акомпанемент, називали однаково – «бард», а тепер жінок-виконавиць величають «бардесами». Така запізніла поява цього фемінізму зрозуміла. Адже одвіку «мандрівними музикантами» – менестрелями в Середньовічній Європі чи гуслярами й кобзарями в Київській Русі – були переважно чоловіки.

Серед сучасних бардес – уродженка й жителька села Підлісся Загвіздянської громади Галина Різничук, яка вважає свої захоплення піснярством і соломкарством, яким присвятила вже десять років, повітрям, без якого не може прожити ні миті. Мені доводилося різними роками чути виконання Галиною її пісенних творів – і мелодії, і стиль захоплюють самобутністю, а передовсім – глибиною внутрішніх сенсів її пісень. Бардеса зберегла підвалини традиційної бардівської творчості, а водночас внесла у її зміст свою сучасну стильову неповторність.

– Ці життєві захоплення – аплікації соломкою та виконання співаних поезій – через якийсь час стали і моєю професійною діяльністю, – розповідає Г. Різничук. – Маю музичну освіту – спочатку закінчила Івано-Франківську музичну школу №1, а відтак і Калуське культосвітнє училище по класу «народні інструменти» – основний баян, а допоміжні – бандура, піаніно та цимбали. А згодом самотужки оволоділа й грою на гітарі. З дитинства дуже захоплювалася народними інструментами і зростала на маминих піснях.

Змалку захоплювалася й малярством. Але на терезах вибору переважила музика. У музичній школі навчалась у викладача Івана Корицького. Я вдячна йому за науку любові до української пісні. А згодом поїхала до Калуша, тому що свого часу це місто мені припало до душі і від нього залишилися чудові спогади. Так, очевидно, розпорядилася доля.

Дорога мене не лякала – я навчалась із задоволенням. Добрим словом згадую викладача гри на баяні Григорія Наумчука. А вдома я виконувала чимало творів на слух – з баяном не розлучалась. А також у вільний час малювала акварельними фарбами. Згодом навички малярства стали мені у пригоді під час захоплення соломкарством.

Після Калуша працювала художньою керівницею у Загвіздянському будинку культури. Самотужки піднімала на ноги двох синів, тож тими роками моя праця була далекою від творчої – доводилося насамперед дбати про хліб насущний. Сьогодні ж, коли мене запитують, де працюю, то я, нещодавно подолавши важкі проблеми зі здоров’ям, напівжартома відповідаю: «Я людина вільної творчої діяльності...». Реалізовую свої роботи із соломки, тож, образно кажучи, мені вистачає і на хліб, і до хліба. Я зуміла відродитися після того, як пішла до катедрального храму Воскресіння Господнього УГКЦ в Івано-Франківську – Бог почув мої молитви і допоміг змінити життя.

– Пані Галино, як і коли Ви присвятили себе бардівському піснярству?

– Свого часу я познайомилася з багатьма поетами й поетесами не тільки із Прикарпаття. Виникло натхнення писати мелодії і виконувати пісні на вірші сучасних українських поетів. Спочатку зацікавилася творчістю львівських поетес Марічки Дзвінки, Галини Химочки, Галини Фесюк, а також Галини Коризми, Ярослави Харук та інших представників літературної платформи «Об’єднані словом», що діє на Івано-Франківщині.

Скажу відверто, що мене талантом віршувати Всевишній не обдарував, але щойно якісь гідні поетичні рядки торкалися моєї душі, як у мені відразу народжувалася мелодія. Такі пісні я часто співала під гітару і виконую їх на різних фестивалях і творчих дійствах. Звідки появилася гітара? Подарували італійський інструмент друзі на день народження. Ази ж гри на ній я знала ще з юності. Граю не по нотах, а імпровізую й можу акомпанувати виконання будь-якої пісні. У моїй родині не було музикантів, але були надзвичайно співочі родичі – передусім мама, тож я виросла на українських піснях.

– І де вперше як бардеса вийшли з гітарою на сцену?

– Минуло десять років, але до дрібниць пам’ятаю свій перший виступ на літературному конкурсі ім. Л. Мартовича у Жовкві на Львівщині, де я виконала два пісенні твори, а згодом і не раз ставала його переможницею. Хвилювалася надзвичайно, але цей виступ дав велике мені натхнення для творчості. Якщо мені западали у душу якісь рядки поезії, то я не вимучувала мелодію для них – вона сама стелилася піснею. Так було і є й досі. А якщо віршовані рядки мене не зачіпають, то себе не ламаю і не пишу мелодію з примусу чи на чиєсь замовлення.

Колись не задумувалася, якими мають бути мої пісні. Все виходило мовби само собою. І мій стиль, як бачу, спостерігаючи за виступами інших бардів чи бардес, не схожий на жоден інший. Найперше для роботи над піснею мені потрібна поезія з глибоким змістом й унікальною стилістикою. Я працюю над тим, що мені кажуть Небеса, а не на бажання авторів. І все – спонтанно та без попереднього задуму. Як у малярстві – без жодних ескізів. Мої перші авторські твори були ліричними – про кохання, романтику, почуття тощо. І сьогодні у моєму репертуарі переважає романтична тема. На жаль, у моїй творчості немає патріотичних чи героїчних мотивів, а лише ліричні.

– Та все ж Ваша бардівська творчість і війна в Україні – майже ровесниці. Чи відчули Ви як бардеса дотик воєнних реалій?

– Війна на мене вплинула так, що відбила всі бажання й творити пісні, і їх виконувати. Звісно, є такі автори, що й війну використовують для самовивищення і творчої кон’юнктури. Я так не можу, тому що і думаю, і плачу, і творю серцем. Воєнними роками мені не співалося, а якщо й співалося, то те не подобалось. А я ніколи собі не дозволяю чинити проти своєї совісті. Тож тільки тепер, на 11-му році війни, крок за кроком починаю знову творити. Інколи навіть виконую свої твори.

Мій вокальний діапазон – чотири октави – від контральта до лірично-драматичного й колоратурного сопрано. Ноти до всіх своїх авторських мелодій я записую – вже є понад три десятки пісень. Підготувала до друку збірочку, але наразі вона ще в роботі. Думаю, за рік-два книжка моїх творів побачить світ. Багато років виношую мрію написати пісню на воєнну тематику, але наразі ще не вдається: очевидно, я ще не натрапила на такі поетичні рядки, які зачепили б мене як бардесу і зазвучали у моєму серці мелодією.

Можна пісень-одноденок наштампувати дуже багато. Але вони будуть однотипними й нудними, якщо створені на замовлення, а не за подихом серця. Та я, повторюю, не можу лукавити. Тим-то надіюся на перемогу України в нинішній великій війні на наших землях, сподіваюся на хороший настрій, шукаю і думаю, що знайду такі рядки, які зазвучать гідно й неповторно. Тоді й представлю такий твір шанувальникам бардівської пісні. Я ж надзвичайно примхлива до якості своїх творів і вимоглива до себе. Хочу створити такий добротний твір, який передовсім сподобається мені.

– У такому разі бажаю Вам натхнення і потужної енергії для створення такої авторської пісні, яку може народити тільки Перемога над ворогом… А чи допомагає Вам творчість піснярки у найважчі періоди життя?

– Час – суддя немилосердний і справедливий. У мирні роки, коли душа моя співала, брала до рук гітару і співом себе розраджувала. Ставало легше і здавалося, що зникали всі проблеми. Але я християнка, і тепер коли мені найважче у житті і, зрозуміло, не до співу, то падаю на коліна і молюся до Господа й Матері Божої. А ще завжди дякую Всевишньому, що обдарував мене життям і такими талантами.

Церква є моєю першою натхненницею й опорою у творчості й житті, а мої сини Василь і Степан – двома потужними крилами. Я щоразу відвідую у селі храм Вознесіння Господнього УГКЦ, де свого часу багато років співала у церковному хорі, і насичуюся великою енергією життя.