Двері лютневої «Літературної світлиці» маю за честь відчинити для письменниці із Замулинців на Коломийщині, а нині трудової мігрантки в Іспанії Галини КОРИЗМИ (Михайлюк). Вона – мати воїна ЗСУ і громадська подвижниця, активна волонтерка, яка активно популяризує Україну та українськість за кордоном й допомагає нашим захисникам. А письменницьке слово – спочатку поетичне, а віднедавна й прозове – стало для неї світлом на рідних і чужих стежках. Утім, її творчість не слід означати як суто заробітчанську. Хоч вона і представниця четвертої хвилі трудової міграції (не теперішньої, воєнної), її потяг до слова і перші твори народилися у рідних Замулинцях. А з плином літ у творчості авторки, яку простежую не один рік, можна відзначити потужний якісний поступ.

– У дитинстві дуже полюбляла читати, зокрема поезії, – згадує Галина Коризма. – Вилазила на піч і так занурювалась у читання, що часом не чула й маминих слів. А віршувати почала ще у старших класах Замулинецької школи. У нас була стіннівка «Перець», до якої я часто писала критичні поетичні рядки. Дуже полюбляла малювати й хотіла стати художницею. Та не змогла вступити в Івано-Франківський педінститут ім. В. Стефаника й поїхала на навчання у Львівський електротехнікум зв’язку.

Навчилася діловодства й стенографії. До речі, деякі свої книжки згодом проілюструвала власними графічними роботами. 2002-го вперше наважилася подати свій вірш у нашу районну газету. Відтак до мене підійшов колишній директор Матеївецької школи світлої пам’яті Ярослав Жолобайло і запитав: «Галю, це Ваші вірші у газеті? Я дуже здивований, що Ви пишете. Якщо маєте ще твори, принесіть, і я допоможу видати збірку...». Саме він своїми порадами та підтримкою допоміг мені прийти до читачів того самого 2002-го з першою поетичною книжкою «На крилах надії». Я представила її в рідному селі. А наступного року виїхала на заробітки за кордон.

– То Ви, Галино, займаєтеся письменницькою творчістю майже чверть століття?

– Так і є. Але в Іспанії спочатку мені не писалося. Я часто відвідувала у Мадриді іспансько-український мистецький центр, де провадила роботу давня українська громадська спільнота «За права, честь і гідність українців», заснована свого часу кільканадцятьма колишніми молодими вояками дивізії «Галичина», яких після перебування в італійській в’язниці переправили до Іспанії. Цю українську світлицю відтак розбудували під керівництвом світлої пам’яті українського патріота Теодора Барабаша, з котрим були знайомі. Тепер цю українську громаду очолює Юрій Чопик. І так сталося, що 2009 року, перебуваючи в Іспанії, видала другу поетичну збірку – «Далекий берег журавлиний».

Її презентація відбулася у Мадриді. Більшість віршів, які увійшли до книжки, й написала в Іспанії. Якщо «На крилах надії» була вислідом моїх молодих і романтичних мрій, окрилених любов’ю до рідної землі і, звісно, бажанням стати поетесою, то ця збірка вирізнялася ностальгією за Україною та батьківськими порогами. Творчість в Іспанії була для мене світлом на стежках чужини. Майже всі свої вірші я писала дорогою під час щоденних кількагодинних переїздів до місця роботи. Українське слово стало для мене частиною рідної України у чужині. Жила віршами.

Згодом у Мадриді познайомилася з багатьма творчими однодумцями з України, зокрема Миколою Душенком, Любов’ю Волощук-Толмачовою, Іваном Вовком, Оксаною Пронюк, Валентиною Гуменюк та іншими трудовими мігрантами в Іспанії. Відтак ми разом створили спільноту «Творче об’єднання «Наше слово». В. Гуменюк була головною редакторкою двох випусків однойменного мистецького альманаху, а я – його технічною редакторкою. Ми проводили заходи й творчі зустрічі до пам’ятних дат української історії, відвідували українські недільні школи тощо.

На околиці Мадрида – в містечку Алькала-де-Енарес, де народився автор відомого «Дон Кіхота» Мігель де Сервантес, ми заснували парк імені Тараса Шевченка, в якому відкрили меморіальну дошку Героїв Майдану й посадили 49 черешень. Тут часто проводимо мітинги – демонструємо світові, що Україна незламна й бореться, і що завтра така ж біда може прийти і в Європу. А ще маємо прямий зв’язок з передовою і збираємо значні кошти для нагальних потреб ЗСУ. Мій син, до речі, теж ще з 2014 року захищає Україну від московської орди. Активно співпрацюємо з різними українськими асоціаціями та об’єднаннями в Іспанії.

– Уже під час Вашого перебування за кордоном побачили світ ще дві Ваші книжки – поетична збірка «Жінка з далекої дороги» з передмовою відомої письменниці Оксани Кузів та у співавторстві з Петром Кухарчуком – прозове видання «Подарунок. Маленький вузлик щирих почуттів»...

– Так, цікаво, що ці книжки ми писали в Іспанії, а друком вони вийшли в Івано-Франківську. До речі, з письменником П. Кухарчуком із Житомирщини познайомилася в редакції газети «Галичина» під час творчих зустрічей у рамках літературної платформи «Об’єднані словом» під керівництвом відомої поетеси Лесі Ґеник.

Тепер готую до друку двомовну українсько-іспанську книжку афоризмів і цитат. А загалом дуже серйозно ставлюся до своєї творчості і працюю над словом. Вважаю, що надмірна самовпевненість часто перешкоджає людині змінюватися на краще, стає на заваді самовдосконаленню авторів. Тож стараюся чути поради й критичні зауваження.

У моїх творах після 2014 року почали проступати й мотиви Майдану та війни з російськими загарбниками. Деякі поезії побачили світ у журналі «Дніпро» та книжці «Говорить Майдан». Є у колективних виданнях останніх років і переклади моїх творів іспанською. Війна, без сумніву, наклала свій відбиток на мою творчість. Тема – надзвичайно болісна. Я не могла змиритися з несправедливістю – хочу, щоб люди у моїй країні жили мирно, чесно, відкрито і щасливо, а не серед втрат і переживань, у ганьбі від корупції і хабарництва в нашій державі.

Мріяла, щоб у нас був президент, який дбає про Україну та українців, а не думає лише про свій бізнес і збагачення своїх ненаситних друзів. У поезіях намагалася висвітлити правду про війну і боротьбу українців проти російського зла. Деякі мої поетичні твори про війну покладено на музику і стали піснями. Їх виконують відомі барди.

– Як думаєте, яку роль відіграє українське письменницьке слово у час війни в Україні?

– Слово – це також наша зброя у протистоянні з ворогами. А українська мова має бути теплим вогником єднання українців – людям належить закохуватися у рідну мову. Її в різні часи паплюжили завойовники, а вона живе і квітне навіть у час війни. Я знаю багатьох заробітчан, цілі родини в Іспанії з деяких регіонів України, які свого часу розмовляли російською, а після початку війни відмовилися від російщини й почали розмовляти суто українською: «Ми зненавиділи російську мову, якою розмовляли чи не все своє життя, бо ця мова принесла смерть у нашу Україну...»

– Що для Вас значить слово?

– Як уже казала, воно як світло на рідних і чужих стежках, тож прагну своєю творчістю випромінювати його й нести до людей, щоб воно зігрівало українців, змінювало їх – і з’являлися усмішки на обличчях. Я живу словом. Поезія стелить мені дорогу в Україну.

У час війни надзвичайно потрібне письменницьке слово. Я не раз чула виступи світлої пам’яті Ірини Фаріон про значення рідного слова для української нації. Слово – потужна сила, межа, код нації, на яких тримається Україна. Слово дає мені й, очевидно, іншим українцям відповідь на дуже важливі питання: хто ми, якого роду. У своїх поезіях я передовсім – матір воїна, яка просить Небесні сили захистити свого сина і всіх синів та дочок України, які боронять нашу землю.

А ще у кожне своє слово вкладаю щиру материнську молитву, щоб була для кожного нашого ангела-охоронця із ЗСУ оберегом. Я після перемоги, напевно, просто заплачу і розцілую всіх, кого зможу. Знаю, що перемога засвітить мені вогник для написання світлих і радісних рядків.

Світло до світла – і розгориться вогнище любові. У цьому я переконана. І Бога молю, щоб почув благання і мої, і кожної української матері. А насамкінець прочитаю кілька рядків з поезії, яку написала як відлуння Майдану і водночас перших боїв з російськими загарбниками. Її я часто повторюю у найважчі часи, тому що у цих рядках – моя любов до України. Її як маршову пісню мрію проспівати після перемоги разом з усією Україною:

Галина Коризма (Михайлюк) – дипломантка Всеукраїнського фестивалю любовної лірики «Мовою душі» (2016), фестивалів «Українська весна в Барселоні» (2017) та «UkraniaFest» (2019), ХХ Міжнародного телевізійного пісенного фестивалю «Прем’єра пісні» (2021), Всеукраїнського конкурсу малих прозових форм ім. В. Стефаника (2021), лауреатка гран-прі Міжнародного фестивалю-конкурсу «Мистецькі промені України» (2024).