На жаль, навіть на одинадцятому році війни України з російськими загарбниками ніхто не може запропонувати готові універсальні й дієві рецепти, як ветеранам чи інвалідам війни жити й не втрачати віру у прийдешній день та не впадати у депресію у порівняно мирному тилу. Бо якщо у кожного своя війна, то й осібна зброя перемоги над собою чи гіркота поразки…

У форматі редакційного проєкту «Людина у війні» пропонуємо шанувальникам «Галичини» знайомство зблизька з жителем Івано-Франківська Віталієм МАРТИНОВИМ – колишнім комбатом Добровольчого українського корпусу (ДУК) «Правий сектор» (у квітні 2022 року його переформатували у 67-му окрему механізовану бригаду «ДУК» у складі ЗСУ) з позивним «Віктор Тихенький», який після багатьох років перебування на війні, важких поранень, складної реабілітації і вимушеної демобілізації тепер гідно тримає волонтерський фронт.

В. Мартинов – учасник бойових дій проти російських загарбників з 2014-го. Спочатку служив рядовим, а відтак командиром батальйону ДУК «Правий сектор». У жовтні 2021 року його демобілізували як особу з інвалідністю внаслідок війни у зв’язку з пораненнями. З 2016 по 2024-й Віталій – керівник Всеукраїнської громадської організації «Добровольчий український корпус». Екскомбат також є помічником депутатки Івано-Франківської обласної ради Наталії Чаплинської, котра очолює БФ «Інтегро», на базі якого він із побратимами й посестрами і провадить волонтерську працю.

– Віталію, у кожного своя історія війни. Як і коли почалася Ваша?

– Ще з Майдану. Я не був у Києві, але, працюючи в Івано-Франківську, виконував завдання – готував спеціальні диверсійні групи хлопців для спротиву режиму Януковича. Я ж професійний військовий – у радянські часи служив в ГУР… Власне, нинішня війна з російськими загарбниками для мене не перша. Бо перед тим у моїй біографії був воєнний Нагірний Карабах, де я отримав перше поранення, а відтак у Казахстані проходив реабілітацію…

Після проголошення Незалежності України звільнився з війська. А з початком АТО відразу подався у навчальний центр «Десна» на Чернігівщині, а згодом – у Велику Михайлівку на Дніпропетровщині.

Думаю, ще тоді був шанс якнайшвидше закінчити війну, але зробити це нам не давали. Коли ми у складі 95-ї бригади ЗСУ зайшли у Донецьк і вже були на трамвайному кільці міста, надійшла команда з Києва не лише зупинитись, а й відійти на 16 кілометрів. Почалися різні сумнівні перемовини, перемир’я. Тоді й найбільше гинуло наших хлопців. Бійці розслаблялися, бо було заборонено стріляти. Але ж по нас стріляли...

– Звідки у Вас така потужна мотивація захищати Україну?

– Річ у тім, що мій дідо по батьковій лінії – уродженець Львівщини, із села Задвір’я Буського району. Він був в УПА і 1946 року загинув від рук енкаведистів. Тож коли почалася війна, то у мене навіть питання не виникало, що робити. Моє перше бойове хрещення відбулося під час звільнення Курахового – у травні 2014 року. Далі були Селидове, Водяне... Аж до донецького аеропорту. Але там я не воював, бо в бою за Карлівку 6 липня 2014-го був важко поранений. І мене вивезли у Покровськ, який вдень був наш, а вночі – чужий. Одного вечора прийшов лікар і повідомив, що мене шукають «сєпари». За мою голову – живого чи мертвого – обіцяли 25 тисяч доларів.

Вивіз мене з Покровська на Павлоград у своєму автомобілі директор місцевого телерадіо. В нейтральній зоні чекали до чотирьох годин – наші не впускали, бо не могли офіційно мене ідентифікувати, бракувало документів. Але розібралися. Після Павлограда був Дніпропетровськ – шпиталь ім. Мечникова. Доліковувався вже в Івано-Франківську. А відтак знову повернувся на фронт...

Волонтерську справу «Віктор Тихенький» ще називає тиловим або ж цивільним фронтом.

– Він почався для мене не з волонтерства, а коли мене 2018-го перевели у головний штаб ДУК «Правий сектор» на посаду керівника соціального забезпечення, – розповідає колишній комбат. – Саме тоді я вже ближче зіткнувся із цивільним життям. А волонтером став у 2021-му, коли за станом здоров’я пішов у відставку. Наш з Наталею Чаплинською перший волонтерський склад був у школі в Угорниках. Ми допомагаємо військовим ЗСУ, медичним закладам, а також за потреби особам зі статусом ВПО. Активно співпрацюємо з військовим шпиталем у Рівному, що, як відомо, є тим центром, звідкіля поранених військових розподіляють в інші медичні заклади. І, отже, там найбільше потребують допомоги з медичним обладнанням.

– А звідкіля надходить така підтримка?

– Завдяки міжнародним зв’язкам – добре співпрацюємо з іноземними донорами з Німеччини, Англії, Франції, Іспанії, Португалії, Італії... Переважно це допомога української діаспори й українських Церков та інших релігійних організацій. Наголошую: не втікачів від війни, а діаспори. Наприклад, з 2022 року ми з-за кордону отримали 48 фур допомоги – до 30 тонн у кожній. З розвантаженням проблем нема – допомагають бійці 710-ї бригади ЗСУ, а згодом приходять дівчата і разом сортуємо, маркуємо тощо. Продукти – окремо й медикаменти та медобладнання – окремо. Всі декларації відразу подаємо на митницю.

– Чи Ви вже повернулися з війни додому, чи, образно кажучи, ще в дорозі? Що сприяє чи заважаємо поверненню?

– Якщо психологічно, то душею й серцем я ще постійно серед своїх побратимів на передовій. Та й родина, зокрема дружина Тетяна, яка колись очолювала жіноче відділення «Тризуба», і діти розуміють, що фізично я вдома, а думками ще на війні. Там воює і мій брат Роман. А мій син Микола – колишній боєць ДУК «Правий сектор». Щонайперше моєму остаточному поверненню з війни додому всіляко сприяють рідні, бо їм близькі мої проблеми.

А загалом люди часто далекі від розуміння, що дорога з війни додому дуже складна. Тож і виникають конфлікти з військовими. Кажу про це як і тренер із психологічної роботи, котрий працює з військовослужбовцями. Проваджу психологічну реабілітацію, щоб повернути хлопців додому. Для цього закінчив спеціальні курси. Та й на посаді комбата доводилося бути психологом для майже пів тисячі воїнів. Я своїх бійців знав краще, ніж вони себе самі.

Зрештою, це був мій обов’язок – знати, чи можна покластися на людину, чи ні, кого відправити на завдання першим, а кого – наприкінці. Все залежало від психологічної підготовки бійців. У добровольців ДУК «Правий сектор» виникало й виникає менше проблем з поверненням з війни, ніж у бійців ЗСУ. Ми ще до повномасштабного російського вторгнення психологічно були готові, що війна може бути, образно кажучи, квитком в один бік, що з фронту можемо й не повернутися. А бійці ЗСУ – не контрактники, а мобілізовані – не мали такої психологічної підготовки.

Коли ми у ДУК «Правий сектор» проходили вишколи й таборування на базі у селі Поляна Осова на Рогатинщині, то постійно людей готували і психологічно. Та й повертаючись із передової, хлопці їхали додому не відразу, а спочатку на нашу базу, щоб там психологічно підготуватися до цивільного життя. З цивільного перейти у військове життя легше, ніж навпаки. Це два зовсім різні світи. Цивільне життя – це любов, кохання, очікування, побутові проблеми тощо, а військове – життя на межі зі смертю. Воїн – це виконавець, який знає мету і має завдання її досягти, тобто чітко усвідомлює «так» і «ні». Інших варіантів немає. А в цивільному житті потрібно водночас бути і чоловіком, і батьком, і другом, і братом, і співробітником. Ось чому хлопці часто повертаються на фронт, навіть не добувши своєї короткої відпустки. На фронті їм психологічно комфортніше чи простіше, навіть поряд зі смертю.

– Що для Вас означає волонтерство?

– Якось у День волонтера я був на відкритому уроці у ліцеї №12 Івано-Франківська і розповідав четвертокласникам про волонтерство. Діти запитували, що ми як волонтери робимо, а я відповідав, що налагоджуємо контакти, щоб зібрати воїнам ЗСУ необхідне і вчасно доправити на фронт. Школярі розповіли, що також зібрали кошти і передали їх для потреб ЗСУ. Я запитав, чи вони розуміють, що зробили. І пояснив, що своїми стараннями, придбавши спеціальне обладнання проти ворожих дронів, школярі вберегли не одне життя українських захисників. Діти плакали після такого пояснення.

– Побутує думка, що останнім часом волонтерство зміліло чи вщухло.

– Не зовсім так. Волонтерська допомога у підрозділи ЗСУ на фронті як надходила десять років тому, так і надходить. За десять років принципово нічого не змінилося. Просто як у багатьох процесах, так і в цій справі бувають активні фази й періоди затишшя. Парадоксально, але найактивніше люди офірують на ЗСУ саме тоді, коли по Івано-Франківську фіксуємо «прильоти». Як тільки «прилетить» – на 100 й більше відсотків зростає благодійність. А відтак усе поволі знову йде на спад, якийсь час триває на якомусь одному рівні й насамкінець знову падає, аж до «нуля». І так періодично повторюється.

– А чи інформативна тиша, яка у нас на Прикарпатті зазвичай особливо виразна, на Ваш погляд, не сприяє зниженню волонтерської активності?

– Якщо дивитися очима цивільної людини, то така тиша й справді не сприяє волонтерській активності суспільства, а якщо очима військових, то це правильне рішення. Тому що ворожі аналітики не дрімають, а простежують інформаційний простір і вивчають ефективність дій своєї армії, а відтак коригують повітряні удари. Але інформаційну тишу підтримують для заспокоєння населення.

– Але ж так можна, образно кажучи, і куті меду передати. Люди ж не мають забувати, що в Україні триває війна…

– Так, слід відкинути ілюзії. Ворог усе ще наступає на сході держави. До того ж поряд Придністров’я, й до Білорусі – рукою подати... Чи можемо в такій ситуації бути в безпеці? Звісно, що ні. І до цього суспільство має бути і психологічно готовим. Ще 2021-го, коли я виступав на телебаченні, мене запитували, чи буде велика війна... Відповідав, що вона неминуча.

Правда, офіційно нам говорили інакше. Проте люди відчували… Скажімо, перших переселенців з Донеччини – три родини – ми приймали в Калуші ще наприкінці названого року, а на початку 2022-го в реабілітаційному центрі – садибі для ветеранів і учасників бойових дій «Джерело» неподалік Калуша – вже було три десятки сімей переселенців. Також я говорив тоді про «військових заробітчан», які у порівняно спокійніші роки АТО/ООС йшли на службу у ЗСУ суто заради матеріальної вигоди й після повномасштабного російського вторгнення почали втікати з фронту.

– У чому специфіка сучасного волонтерства?

– Воно з дрібного стало об’ємнішим. Втім, попередніми роками, до 24 лютого, й не було таких великих потреб для фронту. Наприклад, з 2014-го й до вторгнення в нашій області налічувалося 12 тисяч учасників бойових дій, а сьогодні – сотні тисяч. Є різниця – зібрати потрібну допомогу на десятки тисяч чи на сотні тисяч. Найважче – навіть не кошти, а пошук необхідного для підрозділів ЗСУ. Нині багато китайської продукції. Але китайські вироби для Європи і китайська продукція для України – то цілковито різні речі...

– Чи бувають у Вас миттєвості втіхи від своєї волонтерської праці?

– Так, бувають. Коли, отримавши необхідну допомогу з-за кордону, вантажимо її для наших воїнів і розуміємо, що це те, на що вони чекали і що їм дуже потрібне. А тим, хто нині ще не знає, де себе притулити, я порадив би об’єднуватися. Головне – не сидіти без діла. Бо разом ми – сила.

– Яка, на Ваш погляд, основна перешкода для сучасного волонтерства?

– Однозначно – влада. Як її органи можуть контролювати волонтерський рух, якщо для його організації вони не доклали жодних зусиль і жодної копійки? Влада постійно ускладнює працю волонтерів. Наприклад, двічі на місяць ми здаємо звіти у податкові органи, хоч є неприбутковою структурою, а волонтерське майно оподаткуванню не підлягає. Є й інші вимоги контрольних структур, про які й казати не хочу, але нерідко наполягання на них доходить до маразму.