На жаль, війна вносить свої зміни навіть у сучасне сприйняття поняття «хобі». Звісно, для декого життєве захоплення і попри жахіття війни є складовою території власного комфорту, а хтось не тільки знаходить у ньому осібне замилування чи відчуває ефективний спосіб самоочищення від тягарів негативних емоцій, а й примножує настроєвий позитив, дарує його всім охочим і своєю майстерністю допомагає ЗСУ. Фотограф із селища Брошнева-Осади Сергій ЮДИЧЕВ, якого нині представляю у форматі редакційного проєкту «Світ людських захоплень», свою першу авторську виставку документально-художніх світлин, яка недавно відбулася у краєзнавчому музеї «Бойківщина» у Рожнятові, означив як «Чарівний край Бойківщина на світлинах Сергія Юдичева».

Ще знадвору помітно, що родина Юдичевих небайдужа до краси – обійстя Тетяни, Миколи та їхніх синів Сергія, Павла й Петра у Брошневі-Осаді милує око творчим ландшафтним дизайном території, карпатськими хвойними деревцями і розмаєм квітів, поєднаними з рукотворними дерев’яними відпочинковими фрагментами. У таких випадках кажуть, що все просто, до ладу і зі смаком – без зайвини.

– Ще під час навчання у місцевій школі, – каже Сергій Юдичев, найстарший син у родині, гречний християнин та фотомандрівник, – мені найбільше подобалися гуманітарні дисципліни, а передовсім біологія. Батьки помітили мої смаки, і я поїхав до Болехова – спочатку навчався в ліцеї, а згодом у лісогосподарському технікумі. Я був вражений побаченим в освітньому закладі, а головно – місцем розташування вже колишньої лісової школи серед унікальної природної і рукотворної краси довкілля. Та лісником за спеціальністю працювати не пішов, а після закінчення навчального закладу виготовляв меблі у ЦБМ «Осмолода» у Брошневі-Осаді. Але любов до природи, яку я називаю своїм життєвим покликанням, не минула, а залишилась глибоко у серці. Я здавна дуже любив мандрувати лісами.

– З фотоапаратом?

– Ні, спочатку ходив у ліс тільки через цікавість до мандрів. А відтак ближче познайомився з товаришем мого брата і калуським фотографом-портретистом Мирославом Ільїних, який нині живе в Івано-Франківську. Він часто організовував для охочих мандрівників групові гірські походи, здебільшого – у довкілля села Осмолоди на Рожнятівщині. Ми разом прокладали й маркували піші маршрути. Я бачив, що учасники мандрівок роблять світлини, тож вирішив і собі придбати простенький фотоапарат – «мильничку». На той час більшість фотолюбителів працювали ще з плівковими пристроями, тоді як цифрові фотоапарати лише входили в наш побут, тож і ціни на них зашкалювали.

Коли ж купив «Олімпус», то було цікаво, що вже не потрібно економити плівку – фотографуй собі досхочу. Так я почав фотографувати, орієнтовно 17 років тому. А першою моєю вершиною, на яку ми з братом Петром зійшли, була мальовнича, але досить висока гора Оваль в урочищі Дарів, розташованому в порівняно глухому місці за 11 кілометрів від Осмолоди. Це був своєрідний початок мого гірського туризму й фотомандрів. Тими роками я ще не набув майстерності у фотографуванні, а просто вчився: творив світлини на згадку про походи. Мені дуже подобалося. У нас вдома завжди було багато різних родинних світлин, адже й мій тато захоплювався фотографуванням. Від нього я почерпнув багато цінного для себе. Інколи користувався у молоді роки батьковим фотоапаратом. Але зважено, бо фотоплівка тоді була дорога.

– Знаю, що Ви як справжній фотомисливець тепер не дуже полюбляєте колективні гірські мандри, а більше практикуєте усамітнення.

– Так, адже згодом Мирослав Ільїних, з яким ми їздили у гори, перебрався до Івано-Франківська. І тоді я почав задумуватися про осібні мандри бойківськими Ґорґанами. Спочатку їздив у недалекі й людні місця – набував досвіду, купував мапи, досліджував територію майбутніх мандрівок і самотужки складав маршрути. Бувало, що й частково відхилявся від дороги.

Щоб щось належно побачити й зафіксувати, потрібно, на мою думку, походити не менше чотирьох годин. Для мене кульмінацією кожної мандрівки є підйом на вершину гори, звідки відкривається панорама довкілля і можна зробити унікальні світлини карпатських краєвидів. З часом уже звик до усамітнення під час мандрівок і почувався вільніше на маршрутах. Та й страх зустрітися з лісовими хижаками минув, хоч я добре знаю, як їх відлякувати у походах.

До речі, ще жодного разу під час своїх фотомандрів не зустрічав на маршрутах ні вовків, ні ведмедів, а бачив зазвичай оленів, козуль, диких кабанів, лисиць, зайців та різних птахів. Я зауважив, що мої світлини, зроблені на самоті, значно цікавіші та якісніші, ніж у час групових походів.

– Що Вас може так привабити чи здивувати у поході, щоб спонукати зробити світлину?

– Найбільше люблю робити пейзажні світлини – на рівній місцевості і з гарними краєвидами, а також мене цікавлять фотографії гірських рік, потоків, джерел і водоспадів. Професійні фотомайстри інколи тижнями живуть у горах спеціально, щоб спіймати неповторні миттєвості в довкіллі.

Якось я перебував на полонині Плісце під горою Грофою біля Осмолоди. Там у туристичному притулку зустрів подружжя фотографів, які розповіли мені, як заробляють гроші на своїх світлинах із розмаїтих локацій, виставляючи їх на стоках – спеціальних світових банках фотографій у соцмережах. Я також спробував, але мої світлини нікого не зацікавили. І це закономірно, адже серед моїх робіт дуже мало найцінніших – зроблених під час світанків і заходів сонця. Адже рідко ночую в горах. Переважно їду туди зранку, а повертаюсь увечері.

– На Ваших світлинах нема людей…

– Не полюбляю робити такі світлини. Перевагу віддаю атмосфері самотності й роздумів, передовсім мандрую безлюдними місцями. Таким чином медитую і відпочиваю – відбувається своєрідний релакс для мізків і водночас сходить Божа благодать для душі. У горах навколо Осмолоди останнім часом уже можна зустріти багато людей. Тож їжджу здебільшого у Липовицю, де значно менше туристів, а також на Долинщину – у бік Старого і Нового Мізунів, Мислівки та інших тамтешніх сіл.

– А чим себе підтримуєте на самоті у мандрах?

– Намагаюся дякувати Господу за подарований цікавий і щасливий день, а також за те, що Він завжди присутній поруч і провадить мене у добрій дорозі. У фотомандрах дуже люблю помічати дрібні деталі у краєвидах. Розглядаю дерева й трави, захоплююся природою. Останнім часом як волонтер зацікавився водоспадами. Намагаюся їх упорядковувати і прорізати до них стежки. Адже керівникам і працівникам лісництв не до того. В Осмолоді живе волонтер Сашко Матура, який давні стежки відновлює та прорізає і маркує їх – усе своїм коштом. Він робив і робить дуже велику й потрібну справу, заохочуючи до такої праці інших волонтерів. Я захоплююся його силою волі й великим бажанням творити добро.

– Якої пори року Вам найбільше подобається мандрувати?

– Думаю, що взимку. Звісно, снігами мандрувати складно, зате довкілля надзвичайно мальовниче. А ще мені подобається осінь, коли навколо розмай барв, чи весняна швидкоплинність і пробудження природи. У кожній порі – своя неповторність, а головне – її відчути й зафіксувати на світлині.

– Але ж узимку, як на мене, бракує колірної палітри та й фотографам зі світлом важко маневрувати.

– Мене приваблюють чорно-білі тони. А сніги, навпаки, дуже заохочують до мандрівок.

– Хто був Вашим першим учителем фотосправи?

– Тато, хоч він і любитель, яким і себе вважаю. Це ж не мої основна праця чи заробітки, а просто життєве захоплення. Мені цікаво і я з любов’ю роблю світлини гірських пейзажів. Та довго не наважувався організувати фотовиставку своїх робіт. Але після знайомства з директоркою краєзнавчого музею «Бойківщина» у Рожнятові Вірою Мацевко нещодавно зробив там свою першу у житті авторську виставку сюжетів Рожнятівського Підгір’я «Чарівний край Бойківщина...». На ній представив пейзажні документально-художні роботи. Попервах хвилювався, але відтак був вражений вдячністю і захопленням людей. Дехто й не знав, що поряд є такі унікальні місця природи. Та й не кожен у наш час має можливість самотужки відвідати ті гірські локації. У свої фотомандри вкладаю чималі власні кошти, але мені це подобається. Виставка була благодійною і частину коштів з продажу фоторобіт я віддав через волонтерів на потреби ЗСУ.

– Що для Вас у житті значить фототуризм?

– Моє захоплення фотомандрами – як узалежнення й хобі, а якщо стисліше – сенс життя. Тягне в гори, хоч чи не на кожній вершині Рожнятівських Ґорґан я вже побував. Часто на ті самі верхи підіймаюся по кілька разів. І щоразу вони різні й враження неповторні. Я насолоджуюся як мовою тиші, так і мелодіями джерел і потічків, співами птаства і голосами звірів тощо. Гори – це початок без кінця, бо дуже важко відмовлятися від мандрів. Звісно, якщо це справжнє захоплення.

Мандри насичують мене енергією. Коли якийсь час не мандрую, то стає сумно. Вже десять років у соцмережах я виставляю свої світлини і ділюся враженнями від мандрів.

– Щоб займатися фототуризмом, потрібно передовсім любити свій край, добре знатися на фотосправі, бути витривалим, наполегливим чи володіти іншими спеціальними туристичними навичками?

– Думаю, що відіграє роль комплекс чинників, серед яких, звісно, і здоров’я. Не так просто, наприклад, взимку піднятися на вершину. Навіть і снігоступи часто не допомагають: зносить униз. Бо є дуже стрімкі гори. Буває вкрай важко, але відтак побачене з вершини у стократ віддячує за докладені зусилля. З собою беру все необхідне спорядження для походу й харчування.

– Чи облікують фотомитці кількість зроблених світлин?

– Про таке навіть не думав. У мене світлин дуже багато – понад сто тек, в яких враження від понад пів тисячі фотомандрівок. Кожна світлина паспортизована – рік, місяць, година й місце фотознімань. Планую видати фотоальбом про привабливі локації Рожнятівщини – світлини та їхні описи. Потрібні благодійники. Бо й мандрівки у гори – задоволення не з дешевих, навіть попри те, що дістаюся туди на своєму авто й не ночую на маршрутах…