Це найоперативніший підрозділ Івано-Франківської центральної міської клінічної лікарні з огляду на інтенсивність та важливість його діяльності – відділення невідкладної екстреної медичної допомоги (НЕМД). Його сформували на базі приймального відділення ЦМКЛ і відкрили 2014 року – воно тоді стало першим у прикарпатському регіоні підрозділом у форматі НЕМД. Нині це передовий загін медиків різної спеціалізації, котрі першими зустрічають пацієнтів: тих, кого привозять карети швидкої допомоги, коли лікарня перебуває на ургентному чергуванні, і хто сам прибуває сюди іншими днями. І нерідко великою мірою саме від них залежить, чи вдасться в особливо екстрених випадках врятувати хворому життя ще до того, як взятися до його діагностування чи лікування… А докладніше про повсякдення цього форпосту охорони здоров’я наших краян розповідає завідувачка відділення невідкладної (екстреної) медичної допомоги ЦМКЛ Іванна ДИДИК.

– Наше відділення специфічне насамперед тому, що забезпечує діагностику і шпиталізацію хворих в ургентному порядку. Терміном «ургенція», нагадаю читачам «Галичини», в медицині позначають такі стани здоров’я людей, за яких їм потрібно максимально швидко надати кваліфіковану допомогу. Тобто приймаємо таких потенційних пацієнтів, котрих доставляють карети «швидкої» чи їхні родичі власним транспортом, незалежно від того, з якими проблемами вони прибувають до нас: чи, скажімо, внаслідок нещасного випадку, чи з передінфарктними станами, або ж через внутрішню кровотечу тощо.

І це переважно важкі хворі, іноді навіть украй тяжкі, нерідко і при смерті. Тому в цьому плані наше відділення складне. Бо персоналові доводиться дуже оперативно реагувати в кожному випадку, щоб усім надати якісну невідкладну допомогу. Й то вже інше питання, що кому з людей, які опиняються в нас, потрібно. Бо, наприклад, комусь треба для визначення його діагнозу ретельно провести відповідні дослідження – чи то засобами рентгенографії, УЗД, чи ендоскопії, а когось необхідно одразу розмістити в одну з наших реанімаційних палат і виводити з критичного стану, боротися за його життя.

З іншого боку, серед загалу ургентних хворих є, можна сказати, пацієнти пріоритетні й такі, хто може почекати. Тому проводимо тріаж (з англ. Triage, що означає в перекладі на українську «медичне сортування» – цим терміном позначають процес визначення пріоритетів у наданні допомоги пацієнтам залежно від складності їхнього стану. – Ред). Комусь потрібно надати допомогу негайно – у разі різного роду кровотеч, коматозних станів, інсульту, інфаркту… Такі пацієнти не можуть чекати, ми маємо діяти хутко, зокрема визначати, які процедури прописати їм, що й за чим, а далі кооперуємося з колегами з інших відділень, визначаємо маршрут пацієнта – куди його шпиталізувати чи які додаткові обстеження він має пройти…

А є й хворі, для котрих час очікування на огляд може сягати і двох годин – залежно від пріоритетності стану та напливу інших недужих. Це переважно люди з хронічними захворюваннями, які не загрожують їхньому життю.

– Чергуємося з міською клінічною лікарнею №1. Але й в інші дні так само приймаємо хворих, які прибувають до нас на планове обстеження чи стаціонарне лікування з консультативних поліклінік, із направленнями від сімейних лікарів. Досить часто люди самі приходять, без жодних скерувань, бо віддають перевагу в тому, де пройти обстеження чи лікування, саме ЦМКЛ.

Ясна річ, що вони мають на те право, оскільки в Україні діє право вибору місця лікування. Тож ми зобов’язані приймати й таких відвідувачів і надавати їм увесь необхідний для них спектр медичного обслуговування в межах, звісно, повноважень нашого відділення. А за потреби – шпиталізувати чи скерувати, куди необхідно.

Загалом переважно мало хто, сказати б, утаємничений у те, коли ми приймаємо пацієнтів в ургентному порядку, а коли – планово. Тож звертаються завжди, й ми нікому не відмовляємо ні в обстеженні, ні у шпиталізації, ні в наданні загалом медичної допомоги. І якщо в першому разі до нас надходить стабільно в межах ста пацієнтів, більшість з яких опиняється на стаціонарному лікуванні, то у другому – 30-40, тобто замалим не половина.

У будь-якому разі не буває так, щоби протягом доби до нас надійшло у плановому порядку лише двоє-троє осіб, а завжди – декілька десятків. А нерідко й забуваємо, коли в нас плановий день, а коли ургентний. Також щодня, цілодобово, приймаємо хворих з інсультами, гострими коронарними синдромами. Тому вночі між ургентним і плановим днями в нас чергує четверо лікарів-терапевтів і двоє анестезіологів, а між плановим і ургентним – удвоє менше.

Уже й не кажу, що й амбулаторно надаємо хірургічну, травматологічну допомогу чи й допомогу терапевтичного профілю у позаробочий час. У будь-якому разі відділення працює в режимі 24/7 місяцями й роками безперебійно, незалежно від того, що відбувається довкола – чи пандемія у світі, чи велика війна в Україні.

– Відділення порівняно велике, може, й найбільше в лікарні. Маємо свою діагностичну базу – рентгенографію, УЗД, ендоскопію, лабораторію, які цілодобово чергують, а також палати інтенсивної терапії, окремі приміщення для хворих з різними інфекціями, ізолятор для пацієнтів з ковідом…

Тобто відділення завдяки піклуванню адміністрації лікарні добре оснащене й забезпечене всім для прийому порівняно великого числа хворих. Воно сучасне, комфортабельне для роботи медиків і перебування пацієнтів та їхніх родичів. Тому обмежень у прийомі хворих немає жодних. Багаторічна практика функціонування цього підрозділу ЦМКЛ засвідчує, що не буває такої кількості хворих, з якою тут не могли б упоратись. Іноді їх надходить і дві сотні протягом ургентної доби.

Скажімо, упродовж 2023-го ми прийняли близько 16 тисяч пацієнтів, а позаторік – 14 тис. Це серйозне зростання. І як показали перші два місяці цього року, наплив хворих аж ніяк не поменшає. У тому числі й через те, що загалом число потенційних пацієнтів ЦМКЛ стабільно зростає. Адже в результаті реформи децентралізації Івано-Франківська міська громада істотно побільшала. А з початком війни до числа місцевих жителів додалося й чимало біженців.

Але працюємо попри все і працюватимемо в тому річищі й надалі, навіть попри те, що з початком війни з певних причин у нас поменшало приміщень для прийому й огляду хворих. Нікому, повторюю, не відмовляємо в наданні медичної допомоги – ні цивільним, ні військовим. Намагаємося робити свою роботу якісно, попри всі обмеження й не залежно ні від чого. Бо, як мовлять, хто хоче працювати, шукає можливості для того, хто ж не бажає, – віднаходить причини для відмови.

– Як і раніше, так і тепер, найчастіше надходять пацієнти з підозрою на гострі порушення мозкового кровообігу, що буває в разі інсульту, з гіпертонічними кризами й серцево-судинними загостреннями, з підозрами на інфаркт, зі стенокардіями. Також часто бувають особи з ознаками інфекційних захворювань, їх передусім розміщуємо в окремому ізольованому боксі, і працюють з ними відповідно екіпіровані медсестри. Знаково, що протягом останнього року стерлася сезонність гострих респіраторно-вірусних захворювань. Тобто, скажімо, з коронавірусною інфекцією надходять однаково що влітку, що взимку.

Періодично потрапляють люди з харчовими, алкогольними отруєннями… І якщо вже хочете знати все про контингент наших пацієнтів, то скажу, що бувають серед них і такі, котрих називаємо діагностичними. Їх, нерідко підібраних, як мовлять, на вулиці, зазвичай привозять у непритомному стані. Причому – без супроводу родичів чи хоча б знайомих. Ми приводимо їх до тями, з’ясовуємо, що трапилось. А коли такі особи ще й без відповідних документів, викликаємо поліцію...

– У червні у ВООЗ змінили статус COVID-2019 – з пандемії на епідемію. У світі поменшало смертей від «корони», знизилося число пацієнтів, інфікованих цим вірусом, але він сам нікуди не зник. Тож до нас і далі потрапляють хворі зі спричиненими ним ускладненнями. Свіжий випадок на моїй пам’яті – історія іванофранківки Оксани Дзюбак, яка опинилася в ЦМКЛ у вкрай важкому стані – із субтотальною двобічною пневмонією. Якоїсь миті її довелося навіть під’єднати до апарату ШВЛ.

З лікарського досвіду знаю, що пацієнтів, які виживають у такій ситуації, вкрай мало. Але як лікуючий лікар тієї жінки можу констатувати, що це один з тих взірцевих прикладів зцілення від ковіду – з елементами своєрідного дива, коли людина вже перебувала на межі смерті, але її жага до життя перемогла, здавалось би, неминучий фатум.

Зрозуміло, що нині немає того страхіття, яке ми пройшли у зв’язку з ковідною пандемією у 2020–2021 рр., коли все наше відділення було цілковито переформатовано на реанімацію для пацієнтів із коронавірусною пневмонією, й ми приймали суто таких хворих. То було величезне випробування для системи охорони здоров’я. Можливо, колись напишу спогади про те, що ми тоді пережили, й вони, може, навіть стануть бестселером…

Відтоді величезна кількість людей перехворіла на ковід, а чимало осіб провакциновано від інфекції, хоча в нас ці показники ще не є достатніми. Також у суспільстві вже сформувалася, сказати б, відповідна колективна свідомість щодо COVID-2019 – широкий загал розуміє всю загрозу від коронавірусу й люди навчилися убезпечувати себе від можливого інфікування, що теж дає свої результати. Але, повторюю, саме захворювання не щезло, воно складне, смертельно небезпечне й досі фіксують чимало летальних випадків через нього. Ймовірно, що так триватиме й надалі, оскільки воно перейшло у розряд сезонних захворювань на кшталт звичних грипу й ГРВІ зі своїми вірусними мутаціями й піками (спалахами) за кількістю інфікованих.

До речі, недавно побувала у Нью-Йорку й інших містах США й зауважила, що там знову ввели в закладах охорони здоров’я масковий режим. Торік у червні його скасували, а у грудні знову повернули, як слід розуміти, через велику кількість хворих на ковід. Можливо, з огляду на хвилі цієї пошесті, які час від часу перекочуються Америкою, Китаєм, статистика знову свідчить про поступове зростання кількості заражених коронавірусом та померлих внаслідок цього…

– Співробітники відділення систематично проходять обов’язкові навчання не лише за своєю спеціальністю, а й за суміжними. Тому що бути лікарем невідкладної медичної допомоги – це бути мультифункціональним фахівцем, тобто вміти виконувати багато завдань, і нерідко всі одразу, й володіти різними спеціальностями, бути діагностом, інтенсивним терапевтом, психологом. Тож буваємо на медичних симпозіумах, на стажуванні й за кордоном. Скажімо, торік у червні у ключі партнерства з румунськими колегами мали змогу попрактикуватися у повітовій лікарні Бая-Маре, крім мене, ще троє наших працівників – лікар-терапевт Ірина Турані, лікар медицини невідкладних станів Мар’яна Спачинська та медична сестра Оксана Давиденко.

Як лікар полюбляю повсякчас навчатися чогось нового. Власне, медикові будь-якого профілю треба вчитися щодня, бо медичні наука й технології постійно розвиваються, тож треба прагнути перебувати на тій хвилі й розуміти нові тенденції в лікуванні, діагностиці. Тим-то коли є можливість чи то поїхати на конференцію, чи взяти у ній участь онлайн, то не пропускаємо такої нагоди.

А коли знаходимо можливість щось із почерпнутого на таких заходах імплементувати в нашу практику, то обов’язково це робимо. Наприклад, як навчилися наші лікарі робити УЗД безпосередньо біля пацієнта, прикутого до ліжка, так уже відтоді й практикуємо. Чого навчаємося, те відразу апробуємо, а не відкладаємо на потім.

– У нас працює справді багато лікарів, медсестер – усього понад 60 фахівців різного рангу та профілю разом зі співробітниками нашої реєстратури-рецепції та водіями. Великий механізм, мабуть, найбільший у ЦМКЛ, який, повторюю, працює попри всі виклики, надаючи загальну ургенцію для всіх пацієнтів у цілковитому обсязі.

Тішуся, що наш колектив – порівняно молодий. Переживаємо складні часи, коли багато наших колег повиїжджало за кордон: хтось у пошуках кращої долі, а хтось – аби вигідніше себе реалізувати. Але є ті, що зосталися й далі виконують свої професійні обов’язки там, де їх спіткала війна як загальне лихо всіх українців, – і я маю велику гордість працювати разом з ними. Комусь же треба тримати на належному рівні вітчизняну медицину. Бо якщо виїдуть усі, то й держави не стане. Тож ми, хто ще має наснагу, хто не падає духом, мусимо триматися – навіть якщо іноді лише на альтруїзмі й любові до праці.

Не применшую цінності праці в інших відділеннях, але в нас психоемоційна напруга – своя, унікальна. Тому часто кажу своїм підлеглим, коли випадає такий привід: ви для мене – герої, й завжди дякую їм за те, що виконують таку важку роботу. Завше повторюю: коли, не дай Боже, щось станеться зі мною чи моїми близькими, не боятимусь опинитися тут у ролі пацієнта чи привезти сюди своїх родичів, бо знаю, що потрапимо в надійні руки.

Звісно, жадаю, щоб усі були здорові й ніхто до лікарні не потрапляв. Але ще раз наголошую: горджуся тим, що у відділенні такий хороший колектив, мотивований, добре підготовлений, зацікавлений у розвитку як усього нашого гурту, так і осібно кожного з нас. Звичайно, що як люди різні ми – не святі, й геть усе ідеально в нас не буває. Не обходиться й без конфліктних ситуацій. Але то не найгірше – така наша робота, й ми до того ставимося з розумінням. Бо головне, що ми працюємо, діємо злагоджено, і це наш внесок у наближення перемоги України на фронті.

– Як лікар-анестезіолог працюю у ЦМКЛ із 2014-го. Коли 2021-го відділення НЕМД розбудували-розширили до його нинішнього рівня, стала клінічним ординатором палати інтенсивної терапії. А 1 листопада 2022 року мене призначили його завідувачкою. Маю другу вищу освіту як магістр реабілітаційної та клінічної психології, яку здобула недавно, оскільки, як вважала, щоби працювати в такому досить незвичайному лікарняному підрозділі, знання й навички з психології стануть у пригоді.

Насамперед хоча б тому, що пацієнти, які прибувають до нас, – кожен зі своїм особистим лихом, нерідко й на емоціях. Тому, з одного боку, маємо бути уважні до будь-кого, а з другого – розуміти, що коїться у свідомості кожного. Й водночас мусимо не перейматися болем іншого так, аби потім нести додому тягар чужої біди. Треба також уміти швидко перемикатися з однієї ситуації на іншу, грамотно виходити з конфліктних ситуацій, а ще краще – вчасно запобігати, скажімо, емоційним вибухам між пацієнтами й персоналом.

У відділенні має панувати високий рівень комунікації як між лікарями й пацієнтами, так і в самому нашому колективі, мусить бути належний рівень довіри й доброзичливості. І я чудово розумію, що саме мені як керівникові належить забезпечувати цю ідилію, а для того треба добре знати психологію людських стосунків. А ще ж співпрацюємо з колегами з інших відділень – з ними теж треба вміти спілкуватися, щоб наші ділові відносини перебували у сприятливій атмосфері.

Треба вміти бути і врівноважено холоднокровним, бо іноді в нас помирають пацієнти, перед недугами яких медицина буває безсилою… Так, інколи це буває, й тут варто бути навіть черствим, аби не брати це до серця, щоби, можливо, мимоволі не винуватити себе. Але заразом слід зоставатися спроможним співчутливо підтримати чи то родичів померлого, чи близьких хворого, приреченого на непоправне, чи й самого пацієнта з категорії тих, хто прибуває до нас у невиліковному стані. І це треба вміти донести до людей максимально м’яко, але так, аби й не взяти тягар собі на душу.

А ще треба нам, персоналові НЕМД, вміти й відпочивати від роботи, щоб не було того професійного вигорання, до якого наші співробітники потенційно часто піддатливі, бо інтенсивність праці у відділенні вельми висока. Чому на цьому наголошую? Інколи складно абстрагуватися від важкого робочого дня-тижня й, повернувшись додому, ловиш себе на думці, що все ще проживаєш ті чи інші моменти з пережитого на роботі.

Тому полюбляємо й разом проводити дозвілля – безумовно, не всім колективом одразу, бо завжди хтось із нас на чергуванні, а хтось відпочиває після безсонної ночі. Так чи інакше, а регулярно відвідуємо гуртом театр – буквально недавно побували на виставі «Кайдашева сім’я», їздимо на пікніки на природу чи кудись, аби зіграти у волейбол, маємо духовні зустрічі з нашим медичним капеланом отцем Романом Терлецьким та різні психологічні тренінги. Це теж неабияк сприяє злагодженості в колективі й допомагає підвищувати ефективність нашої боротьби за здоров’я й життя людей.