Таких подвижників і жниварів літературної ниви землі Покутської, як Михайло БУДЖАК, я образно і з пошанівком величаю водночас рабами й панами слова. Недавно автор завершив свій чи не найпотужніший видавничий етнографічний проєкт: побачив світ третій – завершальний – том фольклорного задуму «Казки Ділу». Видання для дітей та юнацтва перемогло серед 36 інших претендентів у конкурсі 2024 року на випуск за кошти обласного бюджету в межах регіональної цільової програми підтримки книговидання 2022–2026 рр. І під час ексклюзивного інтерв’ю для «Галичини» з цього приводу я нагадав авторові, що якось у приватній розмові відомий тележурналіст, літератор й етнограф Василь Лесів означив його найкращим сучасним фольклористом Прикарпаття…

– Та ні, не найкращий, – щиро усміхнувся і прокоментував М. Буджак, – а просто єдиний такий фольклорист-дивак, який сьогодні мав би бажання їздити селами й записувати взірці усної народної творчості, відтак ще кілька разів ті записи переробляти, а насамкінець – ще й видати за свої кошти. Колись цілі пласти українських народних казок також були під цензурою, а деякі жанри усної народної творчості просто не вважали фольклором. Казки, які я упорядкував у своєму трикнижжі «Казки Ділу», – до трьох сотень текстів, – не мають жодних ідеологічних нашарувань часів радянщини. І в такому форматі вони побачили світ вперше.

– Михайле Васильовичу, як народився задум такого фольклорного проєкту?

– На Прикарпатті ніколи не видавали тритомники українських народних казок. Я хотів зібрані казки – понад тисячу текстів – упорядкувати разом та класифікувати. Адже, наприклад, пригодницькі чи мандрівні казки завжди відносили до фантастичних й не виокремлювали їх. Або чого варті побожні казки! У житті я дуже цікавився і цікавлюся фольклором. І намагаюся досліджувати його глибини. Між іншим, за це своє захоплення мене двічі звільняли з роботи: спочатку зі «Злагоди» у Тлумачі, а відтак – з обласного управління лісового господарства.

Серед польових записів у мене завжди було найбільше взірців фольклору Покуття. Тож вони – в основі трикнижжя. Але є деякі вкраплення взірців бойківських і гуцульських народних казок – відповідно з Богородчанщини та Калущини й Косівщини – з Березовів. Саме слово «Діл» колись вживав Іван Франко для назви нижньої частини Карпат. А столицею казкарства я називаю рідне село на Снятинщині – Кулачківці. Там, окрім мене, свого часу записували народні казки польський і український фольклорист Оскар Кольберг, батько Володимира Івасюка – Михайло Івасюк, а також збирачі й дослідники фольклору Степан Балагурак, Осип Яворський... Я їх об’єднав у своїй документальній книжці «Скарби старого замку». Від одного чоловіка, в якого свого часу записували казки ще Івасюк і Балагурак, я записав 66 текстів.

– Напевно, дуже важко віднайти щось нове у фольклорі й зафіксувати після польових записів таких поважних етнографів?

– Не зовсім так. Річ у тім, що часто я записував у тому самому селі зовсім інші варіанти з цікавими новими елементами тих самих народних казок, які свого часу зафіксували, наприклад, Балагурак чи Івасюк. Унікальним оповідачем казок був Степан Ревак із села Хвалибога на Городенківщині. Він передавав такі цікаві елементи казок, яких не було у жодного іншого оповідача. Більшість казок, які я друкував, ніколи доти ніхто не публікував. Тож я у своїх «Казках Ділу» подав тільки ті тексти, які ніколи не друкували. Вони паспортизовані, а також є словничок рідковживаних слів і моя передмова. У текстах збережено чималий яскравий пласт слів, характерних для говірки Покуття.

– Як Ви розподілили казки у трьох томах?

– Трикнижжя «Казки Ділу» (перше та єдине видання прикарпатських народних казок у тритомному форматі) сягає понад 1 200 сторінок – до 60 оповідачів. Це найкраще, що я зібрав за багато років – ще з 80-х минулого століття і досі. Загалом на збір польових фольклорних матеріалів пішло понад 40 років життя. Адже казки мене дуже цікавили ще зі шкільних років. Перший том трикнижжя – це героїко-фантастичні казки, в яких є дуже цікаві елементи, що їх досі не було в опублікованих текстах. До другого тому увійшли казки фантастичні з переходом у пригодницькі, а до третього – побутові. До речі, на мою думку, на Покутті дуже мало побутових казок, а здебільшого – фантастичні чи пригодницькі. Я намагався, крім іншого, у текстах зберегти взірці сільської ґаздівської науки землеробства. У текстах не домінує славнозвісна ідеологія радянщини, де багач завжди поганий і дурний, а бідний – хороший і мудрий. Часто у сюжетах казок все відбувається навпаки. Й образи казкових героїв вирізняються іншими рисами.

– Чи можна це видання фольклору означити підсумковим?

– Видання – основне і найбільше, але не рубіжне чи підсумкове. Бо сподіваюся цьогоріч видати ще один том народних казок. А загалом у мене є достатньо матеріалів ще на дві книжки. Я відкидаю такі тексти, в яких нема нічого покутського, гуцульського чи бойківського ні у побуті, ні у сюжетах чи у лексиці. Бо у казках, якщо їх називати етнічними, має бути зображено життя людей тієї чи іншої групи. Сподіваюся видати книжку «Казки діда Тишка». Казкар жив на хуторі Нівра біля села Олеші. Мені свого часу радили до нього не йти, бо, мовляв, він з сокирою за людьми бігає. Але я таки пішов і не жалкую. Мудрий і цікавий був чоловік та унікальний оповідач. Знався на бляхарському ремеслі. Я записав у нього до пів сотні казок.

– Яку роль відіграють такі видання українських народних казок у часі війни?

– У кожній казці можна знайти пораду для життя або вихід з тієї чи іншої ситуації. Бо у фольклорі зосереджена вікова мудрість. Наш народ пережив багато воєн і бід. Казка – душа народу, і вона тримає та скріплює нині українців. Казки завжди читають. Навіть нині, хоча тепер інші часи. У казках дуже цінна мова – збережено лексичні стрижні покутської, бойківської чи гуцульської говірок, хоч частково лексика й осучаснена. Адже часто комп’ютерні переклади дуже далекі від української народної творчості. Жива мова українського народу – то безцінний скарб.

З виходом у світ тритомного видання прикарпатських казок, зокрема покутських, можемо говорити про їхній останній ужинок. Дуже жалкую, що замолоду не записав щонайбільше текстів, коли були ще живі їхні оповідачі. Нині знайти у селі казку надзвичайно проблематично. А особливо – довгу. Бо люди вибирають для слухання короткі тексти. А колись казки розповідали не одну годину. Інші жанри, наприклад, притчі, порівняно легше відшукати, адже вони у наш час трансформувалися в анекдоти. Тепер головне – зберегти у фольклорній спадщині те, що ще залишилося, аби було що передати наступному поколінню. Мені довелося свого часу спілкуватися з казкарями різного віку – 60- й 80-річними чи ще старшими. Але з тих оповідачів сьогодні вже нікого нема, бо йдеться про фольклорні записи до 1990 року. Були дуже цікаві казкарі, передовсім ті, які народилися ще до совітської влади.

– Яка, на вашу думку, основна проблема сучасної фольклористики?

– Радіо, телебачення, інтернет… Сучасні технології дуже впливають на носіїв усної народної творчості. Я обирав завжди далекі від впливу цивілізації дороги, щоб записати якомога більше. Люди в глибинці ще зберігали дещицю свого народного з діда-прадіда спадку – хоч би у лексиці.

– Я вважаю народну творчість – пісні, музику, танці, казки, колядки, щедрівки, образотворче мистецтво тощо – своєрідними ключиками до коду української нації…

– Якщо казки чи інша усна народна творчість, як уже казав, – це душа народу, то образотворче мистецтво – її безцінні шати… Якщо збережено народне коріння, то ще можна відновити давні танці, обряди чи звичаї. А без коріння немає живої культурної тяглості. Пригадую, як колись на Тлумаччині, зокрема у маленькому селі Жабокруки (тепер належить до Обертинської громади, – авт.), побутував унікальний народний танець «Верховина». Я записав цю композицію. Його знало й танцювало все весілля – йшли і по двоє, і по четверо… А коли я приїхав у те село 20 років по тому, то його жителі вже казали мені, що в них не практикували такого танцю. Не тільки суть давнього народного танцю забули, а навіть не пам’ятають те, що він існував.

– Що для Вас особисто важить у житті українська народна казка?

– Казка – це все: й життя, й вірування, й обряди, й звичаї, й забави, й пісні, й музика людей та їхній світогляд... Кожна казка закінчується перемогою добра над злом. Казка підтримує в мене позитивний настрій. У світі є народи, які так поважають рідні традиції, що збираються раз на місяць і переказують казки, родинні легенди, бувальщини, притчі тощо, щоб не забулися у плині часу. І в нас було таке саме – я ще застав таку традицію: на вечорницях люди упродовж усієї ночі оповідали легенди чи казки… Це наша історія.

– Чи з’являться в усній народній творчості казки про перемогу України у війні з російськими окупантами?

– Думаю, що тема перемоги вже органічно з давніх-давен закладена в українських народних казках, а з часом їх сюжетів торкнуться і залишать свій слід і воєнні реалії. Казка дуже живуча. Вона може змінюватися, ніби адаптуючись до часу й обставин. На мою думку, казки з часом перейдуть у притчі – короткі за формою та стислі за змістом. Казка буде жити, бо немає народу без душі.

З творчої скрині

Михайло БУДЖАК – прикарпатський журналіст, письменник, фольклорист і краєзнавець. Член НСПУ та НСЖУ. Уродженець села Кулачківці на Снятинщині. Закінчив ЛНУ ім. І. Франка за спеціальністю «журналістика». Працював у газетах «Злагода» (Тлумач), «Агро» (Підгайчики) та «Рідна земля» (Івано-Франківськ). Автор книжок «Художньо-документальний нарис «По забутих стежках» (з історії Тлумача), «Загублене скерцо, або Молитви на два голоси», «Петрівщина. Книга прощ та медитацій», «Загублені черевички. Легенди», «Ін’єкція. Новели, оповідання», «Сім вервиць. Збірка притч», краєзнавчих нарисів: «Золоте жниво Землі Тлумацької», «Бережничі Карпат»; спогадів: «Зелені собори Василя Вереса», «Календар-альманах. Дністрове перевесло», «Український календар». Записав і впорядкував півтора десятка збірок українського фольклору – народних казок, легенд, притч, приказок, прислів’їв та порівнянь, колядок і щедрівок. З 2014 року власним коштом видає літературну серію «Галицьке вино». Нагороджений медаллю «За заслуги перед Прикарпаттям», лавреат численних міських, обласних, всеукраїнських і міжнародних літературних премій та конкурсів.