Якось у вересні під час відзначення Дня Брошнева-Осади у переліку тих земляків, кому дякували за віддане служіння своєю працею рідному селищу, брошнівчани почули зі сцени й ім’я світлої пам’яті Василя Дмитровича Остапова – журналіста, письменника, драматурга, кіносценариста, фотомитця і краєзнавця. Пригадую, що після тих слів голови Брошнів-Осадської селищної ради територіальної громади Тараса Манорика ми з місцевим журналістом Василем Твардовським почули коротенький, але промовистий діалог між молодими людьми:

– А хто той Остапов?

– Знайшов кого запитати – вперше чую... Якийсь письменник...

Ми з колегою перезирнулися й без слів зрозуміли один одного, що обов’язково напишемо бодай кілька слів про нашого односельця невтомного працелюба та непосиду з вулиці Базарної (сьогодні Маркіяна Шашкевича) у селищі Брошневі-Осаді – громадянина і творчу людину.

Син медсестри і водія В. Остапов народився у березні і відійшов у засвіти в березні. В. Твардовський його знав добре, навіть рекомендував мені згадати і Василя та його книжку «Бриндушки з-під Сивулі» серед тих краєзнавців-брошнівчан, які присвятили свої друковані видання рідному селищу Брошневу-Осаді. Я розумію, що непоправно спізнився. Адже мої життєві дороги через десятки років перебування за межами Прикарпаття ніколи з Остаповим не перетиналися, більше того – я тільки понад десять років тому вперше почув його прізвище від колеги в редакції газети «Галичина» – уродженки Бурштина світлої пам’яті Люби Турелик, а відтак прочитав про нього і короткий прижиттєвий начерк в історично-художньому альманасі про Брошнів-Осаду «Ти навік полонив серце моє...».

З життєвої і творчої метрики

Василь Остапов народився 11 березня 1950 року в селищі Брошневі-Осаді. Закінчив 1967 року Брошнівську середню школу, а вищу освіту здобув 1972 року на історичному факультеті Чернівецького державного університету. З вдячністю згадував шкільних учителів української літератури Софію Холодюк та Євгена Шваб’юка. Був редактором радіогазети Бурштинської ТЕС. У 1971–1972 рр. працював стажистом у редакції газети «Прикарпатська правда» в Івано-Франківську, а згодом – інженером в Івано-Франківському інституті нафти і газу та кореспондентом газети «Студент Прикарпаття». З 1974-го – на журналістській роботі в редакціях газет Івано-Франківська. З 1977-го – у райцентрі Хмільнику на Вінниччині обіймав посаду заступника редактора районної газети «Життєві обрії». Автор книжок: «Будіть синів. Книга нарисів» (1997), «Бриндушки з-під Сивулі» (1997); повісті «А якщо вони повернуться» (2001), кіноповісті «Та понеси з України» (2001); сценарію аматорського фільму про відродження українського села «Будь мені теплою, земле» (1993), некомерційної кіносповіді «Кожна пелюстка вогню» (1999); п’єс «Гиблик» (1999) та «Оголена шабля Богдана» (2000). В. Остапов був дослідником життєвих доріг Тараса Шевченка на Хмільниччині, знаним фотомитцем, автором численних фотовиставок в Україні й за кордоном, з 2001 року – член НСПУ. Делегат першого збору Конгресу української інтеліґенції, засновник і чільник Хмільницького осередку Конгресу української інтеліґенції. Відійшов у засвіти 8 березня 2009-го на 59-му році життя. Поховано його у Хмільнику. Фільм, знятий за книжкою Василя Остапова «Будь мені теплою, земле», відзначено 1996 року дипломом Всеукраїнського фестивалю некомерційних фільмів, присвяченого п’ятій річниці Незалежності України. Твори автора позитивно свого часу оцінили академіки Іван Дзюба та Микола Жулинський, науковці НАН України Володимир Марущак, Петро Кононенко, Леонід Барабан, Володимир Мовчанюк, Валентина Дятчук та ін.

Того весняного дня 2009 року Хмільницька міська рада і виконавчий комітет у некролозі писали: «...Протягом життя він спробував себе у різних іпостасях: журналіста, етнографа, письменника, інженера, фотомитця і драматурга. Останнім часом Василь Дмитрович працював в управлінні охорони навколишнього природного середовища ОДА, де трудився над створенням і редагуванням газети «Екологічний вісник Вінниччини». Людина непроста і творча, небайдужа і неординарна, колоритна і глибока, він, здається, з молоком матері увібрав у себе справжню українськість та істинний патріотизм громадянина своєї держави. Надзвичайно працьовитий, він був публіцистом від Бога, який постійно писав, досліджував, творив. З-під пера Василя Остапова вийшли сотні журналістських публікацій, драматичні твори, п’єси, кіноповісті, кіносценарії тощо. Уродженець Івано-Франківщини, він став автором низки книжок, серед яких майже кожна присвячена Хмільникові та Поділлю, що стали йому другою малою батьківщиною, їхнім історичним подіям і землякам.

Він першим у місті почав досліджувати Хмільницький літопис. Упродовж десятка років Василь Остапов віддав літературній справі не лише свої знання, професіоналізм та досвід, а й свою пломеніючу душу. З честю та гідністю справжнього письменника, який творив свої книги на основі фактичних даних, зібраних ним під час зустрічей з багатьма очевидцями сумних історичних подій та копіткої праці в архівах, бібліотеках і музеях, він до останньої хвилини залишався у строю найбільш активних літераторів області...».

«Бриндушки з-під Сивулі» – так 20 років тому романтично, ніжно і з любов’ю Василь Остапов назвав свою унікальну книжечку про життєві – часто складні та не романтичні долі жителів Брошнева-Осади, а передовсім – про близьких і далеких сусідів з вулиці Базарної. Бриндушки, бриндуші (брин душі) – то гуцульське, ніжно-пестливе найменування крокусів чи шафранів, весняного первоцвіту. До нього про моїх земляків ще так ніхто не писав: правдиво, просто, проникливо і серцем, уважно і детально, а головно – про живих і за життя, не відкладаючи брин письменницької душі на колись.

Остапови у селищі Брошневі-Осаді були людьми прийшлими – приїхали з Вінниччини. По-різному говорили. Хтось казав, що вимушені були переїхати під тиском режиму, а дехто називав їх москалями, натякаючи на прізвище. Спочатку родина винаймала житло у центрі селища, а згодом жили у збудованому власноруч невеличкому будиночку на вулиці Базарній, що впиралася у центральну вулицю 17 Вересня (сьогодні – 22 Січня). Саме там Василь розцвів як журналіст і письменник. У ті роки професія журналіста була рідкісною, та й самі журналісти, а особливо всюдисущі, в’їдливі і допитливі, виглядали для стороннього ока дивакуватими. То й В. Остапов, як згадують його земляки і герої творів, також був у доброму розумінні цього слова «дивакуватий». Товаришував в Івано-Франківську з письменником світлої пам’яті Ярославом Ярошем. А у Брошневі-Осаді його першим і відданим до останніх днів другом був Степан Тимків. Василь за життя називав його навіть не просто товаришем, а «дорогим братом».

Степан ТИМКІВ, житель селища Брошнева-Осади:

– Ми були з Василем ровесниками, я старший тільки на 15 днів. Якщо говорити про знайомство, то ми ще у дитячому садочку були в одній групі. А відтак і в перший клас пішли разом. Згодом він рік лікувався від менінгіту. Школу також закінчували в один рік. Його батьки Ольга Кіндратівна та Дмитро Васильович були для мене в житті прикладом – чесні, гідні, добрі і дуже правдиві люди. І Василь також був дуже справедливим. Ми з Василем ходили разом на риболовлю, в ліс, в гори, займалися спортом. А наш похід на гору Сивулю його вразив так, що він і книжку свою назвав «Бриндушки з-під Сивулі». Василь постійно ходив із записником і щось нотував. Дуже любив спілкуватися з людьми і слухати їх розповіді. Але ніколи нічого з себе не показував і не вивищувався.

Мав великий архів, значна частина якого пропала чи була знищена у часі майнового родинного сутяжництва. Василь часто ночував у моєму домі на вулиці 1 Травня (нині – Незалежності). Приятелював він також з Василем Морозом – і коли той був старостою групи під час навчання у Чернівецькому університеті, і коли згодом обіймав високу посаду у Рожнятівському райкомі партії. Думаю, що і статтю про В. Остапова в альманасі про Брошнів-Осаду «Ти навік полонив серце моє...» написав саме В. Мороз. Пригадую, як Василь розповідав про давню дідову Біблію, на якій був напис, що це подарунок дякові Остапчуку. Тож Василь вважав, що їх справжнє родинне прізвище не Остапови, а Остапчуки. Казав, що Остаповими їх зробили москалі.

– Розкажіть, будь ласка, яким Василь був у житті?

– Він не був практичною людиною і не вмів фізично працювати на ґаздівстві. Був важкий до життя чи точніше – не спритний. То я його називав «Філософом», а він мене змалечку – «Тимошею». Розумієте, то була така людина, що могла поділитися останнім окрайцем хліба. Коли Василь ще був на четвертому курсі, то я його відвідав у Чернівцях. І добре пам’ятаю, як 1970 року його одногрупники на чолі зі старостою перед Новим роком вивісили жовто-блакитний прапор на одному з навчальних корпусів. Тоді Василь дуже мало мені розповідав про ті події. Може, боявся розголосу. Думаю, що особисто він не був фізично причетний до того чину. Бо треба було все робити спритно – і бігти, і скакати... Але серцем Василь точно підтримував одногрупників. Бо був справжнім патріотом України. У ті роки, до речі, я у Будинку офіцерів у Чернівцях вперше слухав Володимира Івасюка, Софію Ротару... І був ними зачарований.

– Знаю, що Ви у Хмільнику проводжали Василя в останню дорогу в березні 2009 року...

– Так. На його похоронах було велелюдно. В. Остапова у Хмільнику добре знали і шанували. Кажуть, що Василь відійшов у засвіти через інсульт. Очевидно, далися взнаки і хвороба ще у ранньому дитинстві, і те, що у дорослому житті його також чимало шарпали. А він те все тиснув у собі. Важко сказати однозначно…