93-річний іванофранківець уже пів століття колекціонує поштівки про Кобзаря – його зібрання найбільше на Прикарпатті. Сьогодні, на 164-ту річницю перепоховання Тараса Шевченка на Чернечій горі у Каневі 22 травня 1861 року – події, яку свого часу Кабмін зобов’язав відзначати на державному рівні, будівельник за фахом і художник та колекціонер за покликанням уродженець Коломиї та житель Івано-Франківська 93-річний Богдан Шипайло поділився з читачами «Галичини» одним зі своїх багатолітніх життєвих захоплень – філокартією, чи колекціонуванням поштових листівок та конвертів про Кобзаря.

Помешкання Богдана Олександровича Шипайла у багатоповерхівці мікрорайону «Пасічна» в Івано-Франківську – як домашня картинна галерея, де на чільному місці – портрети Тараса Григоровича та ілюстрації до його творів. Таке враження, що все життя їхній автор – у минулому син «ворогів народу» – мандрує під покровом великого українського Пророка, з яким не розлучався і водночас дух якого пізнавав навіть у чужому Сибіру після арешту й виселення його сім’ї з рідної Коломиї.

Родина пана Богдана – відомі українські громадські діячі. Дід Карло був правником і товаришем митрополита УГКЦ Андрея Шептицького – як образно висловився внук, його юридичною парасолькою за австрійської та польської влади. Дід визволяв митрополита з тюрми після ув’язнення 1920 року. Обоє синів Карла воювали у лавах Українських січових стрільців. Батько Богдана служив хорунжим УСС, а двоюрідні брати – у дивізії СС «Галичина». Один загинув, а інший відійшов у засвіти в Америці, куди емігрував…

– Себе я також вважаю патріотом, – шляхетно усміхається в інтелігентну борідку Богдан Шипайло, оповідаючи про те, як став сином «ворогів народу». – Я народився 1933-го, а вже 1940-го москалі забрали мого батька, який працював суддею у Золочеві на Львівщині. І досі не знаємо, де його могила, бо не мали жодної звістки після арешту. Очевидно, розстріляли у Львові на Лонського. Батькові радили тікати, але він не вірив, що москалі можуть заарештувати й розстріляти батька двох малолітніх дітей. Адже у мене ще був молодший брат – світлої пам’яті Ігор.

Маму мою звали Олександра, її батько – о. Петро Павлюк – був як священник УГКЦ парохом у селі Скопівка на Коломийщині. Коли дід помер, то бабця вдруге вийшла заміж – за коломийського суддю Євгена Величковського.

– А маму вивозили у Сибір з дітьми вже після арешту батька?

– Спершу батько працював суддею у Коломиї. У центрі міста ми мали кам’яницю і жили в добробуті. Коли прийшли москалі, то батько влаштувався на роботу викладачем німецької мови до гімназії в Коломиї. Пригадую 1940 рік, травень. Мені тоді було сім, а братові три роки. Спимо у ліжках. Раптом стукіт у двері: «Аткривай!»

У помешкання вриваються шкіряні куртки та шинелі. «Визволителі» дали батькам на збори 20 хвилин і дозволили взяти по одній валізі. Мама одягається сама й одягає нас, малих, а тато щось пакує... Та москалі навіть двигун вантажівки не вимикали – чекають і підганяють. Завезли нас до потяга, що стояв неподалік вокзалу в Коломиї, і загнали в «телятники» – вантажні вагони. Було ще темно, але відчувалося, що всередині повно людей. Засунули двері. Через якийсь час москальський голос запитав: «Шипайло єсть? Вийдітє на мінуту...». Як тоді батько вийшов, так і досі не повернувся... Жодної звістки від нього чи про нього ми так і не дочекалися. Нас вивезли у Костанайську область (Казахстан). І там ми відбули п’ять років.

Мама працювала у городній ланці на поселенні й померла на чужині. Ми з братом залишилися сиротами – мені було 12 років, а братові – сім. Серед вивезених була й наша сусідка-полька, мати польського офіцера. Вона доглядала за нами й іншими дітьми, поки їхні батьки працювали, заробляючи трудодні. Ми жили разом і називали її «бабцею».

Коли нас звільнили 1945 року, то найперше привезли у радгосп біля Білої Церкви. Ми ще там пробули рік. Я працював на конюшні. А повернувшись до Золочева на Львівщину, ми писали у всі інстанції про реабілітацію. Нас забрала дідова сестра цьоця Зеня. До середньої школи я пішов уже в Коломиї. Приїхала батькова рідна сестра з Польщі – тета Гонтова. Вона пішла працювати у музичну школу, й ми були з нею. А я заробляв чим міг. Вдавався до різних гешефтів – продавав сірники, сигарети, торгував будівельним дріб’язком і начинням.

Закінчив школу (тепер – ліцей №1) зі «срібною медаллю». Не забуду, як на шкільному вечорі директор нас святково й пишно вітав, всі раділи і поздоровляли. Але згодом з’ясувалося, що з мене так і не зняли тавро «син ворогів народу». Моєю дружиною стала Лариса Олійник – уродженка Яблунова на Косівщині, з якою ми познайомилися на танцях у Будинку офіцерів у Коломиї і вже 57 років живемо разом.

Лариса мешкала у будинку біля вокзалу в Івано-Франківську, а я приїжджав до неї з Коломиї на «Яві». Ми одружилися через два роки після того, як я закінчив інститут «Львівська політехніка». До речі, я тричі вступав туди, поки врешті мене зарахували на навчання, – давалося взнаки гірке відлуння тавра «син ворогів народу». Після того, як пропрацював по закінченні вишу два роки в Коломиї, переїхав до Івано-Франківська – 70 років тому…

Захоплення, які захоплюють…

Світ захоплень Богдана Шипайла дуже цікавий. Він любить малювати і називає себе аматором, колекціонує не лише поштівки на шевченківську тематику, а й конверти та поштові марки і свої улюблені життєві зацікавлення означає скромним словом «хобі». Відомий філокартист вважає свої уподобання рівносильними, бо однаково безмежно у них залюблений.

Син «ворогів народу»

– Якими були перші кроки до філокартичної Шевченкіани і що стало поштовхом до цього захоплення?

– По-перше, наша родина була освічена та інтелігентна. Ми багато читали. Я передплачував журнал «Дзвіночок» та інші видання і цікавився постаттю Тараса Шевченка завжди, любив його твори, а моя доля була чимось схожа на долю поета. По-друге, село Сергіївка, де ми жили у Сибіру, переважно заселяли «розкуркулені» українці. Вони й розмовляли по-українськи, і пісні співали рідною мовою. У кожній родині на покутті завжди були домашні іконостаси з лампадками. І там серед образів святих обов’язково були портрети Кобзаря. Це мене дуже приємно здивувало й справило незабутнє враження.

Село було загублене в степах і віддалене від цивілізації. Інколи у двоколісному візку, запряженому одним конем, приїжджав з інспекцією енкаведист «рудий Онуфрій». Його поселенці накачували самогоном – і він повертався назад. А по-третє, і в Коломиї свого часу я брав участь у відзначенні роковин Тараса Шевченка. Читав його твори зі сцени. А колекціоную поштові листівки й конверти, присвячені йому, я вже не менш як пів століття.

Навіть важко пригадати, з яких листівок та конвертів почалася моя філокартія. Я дуже любив малювати і під час відряджень й поїздок до Києва часто купував набори репродукцій малярських робіт Тараса Шевченка. З цього все й почалося. Нині також часто купую листівки в інших колекціонерів. Маю, наприклад, поштівку з портретом Тараса Шевченка – репродукцією довоєнних ще минулого століття робіт відомих українських художників Ярослава Пстрака, Амвросія Ждаха та багатьох інших майстрів пензля. Тепер у моїй колекції налічується не менш як три тисячі екземплярів. І конверти, й поштові марки, пов’язані з постаттю Тараса Шевченка, колекціоную також. Є серед поштівок дуже цінні, випущені в Орську, Оренбурзі тощо.

– Яку роль у Вашому житті відіграє захоплення колекціонуванням?

– Для мене таке захоплення – то щонайперше задоволення. І я часто ним ділюся з іншими поціновувачами філокартичної Шевченкіани. Звісно, персональні виставки зі свого колекціонування не організовував – було ніколи, весь час забирало будівництво. Але у «Бастіоні» в Івано-Франківську, у Трускавці на Львівщині та інших містах України і за кордоном, зокрема в Угорщині, були представлені мої малярські роботи. А до 200-ліття Тараса Шевченка виставку моїх листівок організували у приміщенні центральної пошти Івано-Франківська.

Торік Укрпошта відзначила цю дату випуском ювілейних конвертів, листівок, поштових марок з використанням репродукцій написаних мною картин. Кожна листівка мені дорога. Я не знаю, чи в Україні, але на Прикарпатті моє зібрання поштових листівок про Тараса Шевченка напевно найповніше. Товариство колекціонерів нагородило мене медаллю та дипломом. Якщо говорити без патетики й марнослів’я, то я, як і всі українці, захоплений генієм Тараса Шевченка. Щоб колекція служила людям і дарувала задоволення від перегляду всім охочим, маю задум відкрити у Коломиї на вулиці Шопена – у своєму родинному помешканні – музей Шевченкіани...

Усі поштівки з багатої колекції Богдана Шипайла хронологічно упорядковані у спеціальних альбомах. У зібранні п’ять розділів: «Дитинство Т. Г. Шевченка. 1814–1831 рр.», «Юнацькі роки. 1831–1847 рр.», «Солдатчина. 1847–1857 рр.», «Повернення з неволі. 1857–1861 рр.» та «Невмируща слава» (постать Тараса Шевченка у музеях, в монументах, літературі, живописі, музиці, театрі, кіно…). Таких альбомів у зібранні колекціонера налічується з десяток. Всі поштівки супроводжують авторські коментарі. Тож навіть кожен такий альбом з поштівками може слугувати цікавим путівником шевченківськими дорогами.