З 24 серпня в кінотеатрах України демонструють фільм «Довбуш» – легенду про народного месника з Карпат. …Він поламав стереотипи цього образу, створив зі своїми сценаристами нову легенду, бо мав таке право митця. Це – Олесь Санін – славний режисер українського кіно, котрий себе проявив з перших картин як продовжувач традицій українського поетичного кіно, представниками якого свого часу були і Сергій Параджанов, і Юрій Іллєнко, і Іван Миколайчук, і Леонід Осика. І саме останній, знаний фільмом «Камінний хрест» (за новелами Василя Стефаника), був учителем Олеся Саніна. Тому таким пастозним у метафориці зазвучав його перший фільм – «Мамай», створений на основі давнього українського і кримсько-татарського фольклору, де Олесь Санін виступив і як режисер, і як сценарист, і як актор. Зрештою, й художнє та музичне оформлення картини – теж його.
У цій стрічці також знялися і наш земляк Сергій Романюк, і відомий Ахтем Сейтаблаєв. Як відзначив мистецтвознавець Олег Сидор-Гібелинда: «Там, де виявляється безсилою історія, художник звертається до міту(міфу). А точніше, до його писемно-матеріальних свідчень, як-то народна картина чи дума», де була б і є Україна та простежувалося б оте повернення кожного до себе і своїх коренів. Як не дивно, це був дипломний фільм молодого режисера, який одразу посів одну з позицій у списку 100 найкращих фільмів у історії українського кіно. А далі знаний фільм «Поводир, або Квіти мають очі». Відтепер режисера називають: «феноменом кобзарсько-лірницьких образів»... Головний меседж стрічки: «заплющ очі – дивись серцем». Як гарно! Той фільм – це знову екзистенційна дума митця про сенс життя, про суть гідності кожного українця – через кобзарську пісню. «Душа бандури» – і українська душа; епоха Голодомору та Розстріляного відродження… Образ пісні – міняє реціпієнта (того, хто сприймає) через трансформацію світогляду, бо образ Поводиря багатозначний і переконливий, як і його митець.
Олесь Санін був довгожданою проявою відродження українського поетичного кіно в новому часі. Творець мислив не як спостерігач... Сам режисер навчався гри на кобзі, виготовляв стародавній інструмент, жив і спілкувався з кобзарями, колись підпільно діставав з друзями Біблію, за яку в ті часи можна було загриміти до в’язниці, – і сповнював своє серце милосердям, свободою, справедливістю, Божою благодаттю любові до людей, – і це було понад усіма часами. Паралельно митець працює яко оператор, продюсер і, звісно, режисер декількох десятків документальних стрічок.
Олесь Санін стверджує: «режисер – це фіксатор часу і простору, в якому живеш (вживаєшся) через мистецькі рефлексії». Але досвід, світобачення в новому часі потребують нових акцентів. То хто ж такі українці для світу? Що є рушійною силою їхнього патріотизму? Свобода, правда на своїй землі – понад усе!
І тут зринає образ месника Олекси Довбуша. Багато в Карпатах легенд про нього, є певні наукові розвідки, зокрема професора Володимира Грабовецького, проте такі різні ці легенди, проте такі недостатні дослідження. Маємо фільм «Олекса Довбуш», 1959 року, режисера Віктора Іванова, але він дещо тендеційний, кон’юнктурний, цілком у контексті того часу…
Олесь Санін зі сценаристами починають свої розвідки, вивчають епоху – і ось саме вона стає основним тлом створення нової легенди про Довбуша! Так, тут звучить реальна епоха, в якій твориться образ месника. Новий. Переконливий, якого давно чекали… Тут на згадку спадають слова Аристотеля, який свого часу писав про митця, який зображає історичну особу в художньому форматі: «історик пише про те, що дійсно відбулося, не переінакшуючи жодної деталі, а письменник про те, що могло б відбуватися в контексті тієї епохи».
Могла така легенда «відбутися»? Авжеж. Вивчали польсько-українські відносини минулого. Не йдеться про війну з поляками, а тільки з деякими представниками шляхти, які перейшли закон. Постає образ пана Пшелуського, який вів перемовини навіть із росією, не дбав про підопічних, навпаки, обкладав даниною, прирікаючи селян на голодну смерть. Тому гуцули йшли в ліси і ставали опришками. Питання їхніх дій є не однозначне, тому автори подали прекрасний образ брата Олекси – Івана яко антипода в ідеї цінності боротьби, який забирає своє, але собі й опришкам, а от ошуканим людям повертає добро Олекса. І люди йдуть саме за ним. Зринає ідея свободи й заступництва в характері Довбуша.
Щодо жанру фільму – його подають як «екшн» і як «пригодницько-історичний фільм». Я схиляюся до жанру історичної драми. Адже згідно з законами драматургії спостерігаємо, як розвивається, міняється характер героя через усвідомлення своєї місії серед людей. У екшні завдання героя – досягти мети, хай що «з кулаками проти зла» – будь-якою ціною – і слідує низка дій, часто – це стрілянина ледь не на весь фільм. Здебільшого характер героя в екшні застиглий, бо не міняється, він чи не одразу – такий собі супер-герой, який ще й ще раз доводить свою вправність і переможну силу.
У фільмі «Довбуш» – глибша, тонша драматургія: герой протидіє суспільству і водночас його характер виповнюється усвідомленням (що дуже важливе!) цінностей своєї боротьби, він переосмислює події, розвивається, динамічно зростає. Пригодницький жанр частково присутній, проте передбачає, крім кмітливості та винахідливості героя, певні обставини, які визначають події, а тут сила характеру змінює ті обставини. Тонка грань смислів, але вона є!
«Довбуш – це втілення архетипу українця з почуттям власної гідності, борця за свободу, справжнього лицаря духу. Він понад усе мріє про мирне, родинне, роботяще життя на своїй землі. Але коли гніт стає нестерпним, такий українець готовий пожертвувати всім і зі зброєю в руках захистити гідність свою і свого народу» (Вікіпедія). Погоджуюся. Дуже сильний і актуальний образ на всі часи.
А який колоритний гуцульський говір у фільмі (його просто треба слухати!) – ніби перли карбовані: «То є мої гори! Я тут ґазда!», «Я хочу жити вільно на своїй землі!», «…А хто прийде в мою хату і буде правити, як я маю тут жити, – віхаркає свої печінки»…
У фільмі задано динамічний темпоритм (тут треба віддати належне монтажерам та композиторам), він тримає глядача в напрузі впродовж усього перегляду стрічки. Таке вдається добре збудованим у всіх їхніх вимірах фільмам, які «виконують головну ідею» бездоганно, себто фільмам якісним, високопрофесійним. І кожна хвилина візуального ряду залежить від внеску чи не кожного представника команди. А факти і цифри – вражають: у знімальній команді – 3000 людей. Для зйомок пошито більше 1000 костюмів тієї епохи, виготовлено численну тогочасну зброю. Щоб відзняти окремі сцени, деякі актори готувалися чи не півтора місяці; залучено багато каскадерів, піротехніків, освітлювачів…
З приємністю варто відзначити операторську роботу Сергія Михальчука, майстра своєї справи. Милуємося (а локацій більше 20-ти!), які чудові ракурси, зокрема Карпатських гір, – вони перехоплюють подих! Згадаймо слова Сергія Параджанова, який говорив, що кіно треба знімати так, аби, розрізавши плівку на кадрики,… кожен з них можна було би вставити в рамочку». Тут саме так: кожен кадр – картина.
Кінематограф – це один із найдорожчих різновидів аудіо-візуального мистецтва та й мистецтва взагалі… Бюджет фільму «Довбуш» становить 120 мільйонів гривень. Фантастика! Треба віддати належне продюсерській роботі. І тут знаходимо відомі імена з попередньої картини: Максим Асадчий і Олесь Санін.
Хронологія роботи над фільмом «Довбуш» – скупа: 2017 року – пітчинг у Держкіно. Безпосередньо роботу розпочали 2018-го, через ковідну пандемію її припинили і завершили торік. У прокат фільм вийшов до цьогорічного Дня Незалежності, хоча його допрем’єрний показ відбувся у Івано-Франківську 20 серпня, а далі його показали ще в декількох обласних центрах України. Було дуже велелюдно! Для нас почесним є те, що сам легендарний герой – Олекса Довбуш – із нашого краю, а ще – що у стрічці дуже успішно знявся, зігравши роль брата Івана, наш актор Олексій Гнатковський. У фільмі знявся також директор, режисер і актор Івано-Франківського драмтеатру Ростислав Держипільський, проте він на зустрічах як справжній учитель постійно розповідає, як пишається своїм колишнім студентом Олексієм Гнатковським – новою зіркою не тільки в театрі, а й у кіно. Так, Олексій захоплює, він – потужний, виразний, відданий ролі до решти; переконливо, по-новому несподівано і бездоганно виконав роль брата месника. Не дивно, що сам Олесь Санін в одному з інтерв’ю сказав: «Це великий актор, після прем'єри фільму він буде відкриттям для багатьох».
Так, гра всіх акторів – заворожує… Образ Олекси Довбуша зіграв Сергій Стрельніков, який дуже відповідально вріс у матеріал історії і гідно показав нам Довбуша кожним нервом на обличчі, кожною задумою, почуттям, осмисленням і справедливою правдою. Роль Марічки – зірниці кохання Довбуша – чудово зіграла прекрасна Дарія Плахтій; незаперечними, переконливими і величними у своїй грі були польські актори, зокрема Агата Бузек, а також Матеуш Косьцюкевич, Єжи Шейбала; незабутній і дивовижний Лу Тверски. Ролі опришків зіграли Олег Шульга, Яків Ткаченко, Дмитро Вівчарюк і всі інші та кожен зокрема. Все до ладу. Ніщо не заважає: ні рух, ні звук, ні подих.
До речі, знімальна команда займається волонтерською діяльністю. Частину коштів із прокату фільму буде переказано на ЗСУ. Цікавим є те, що поки знімали фільм, у Силах оборони України сформували батальйон гірських стрільців «Довбуш». З ним тримає постійний волонтерський зв’язок знімальна група. Бо, як каже сам режисер, «Довбуш – як образ борця за свободу проти поневолення – живе в кожному з нас» і ми, українці, – ті, які вміють любити і боронити свою землю. Митець свідомо у своїй історії залишає Довбуша живим – на безсмертя!
Олесь Санін бачить свою місію неординарно: «режисер – це капітан корабля, який веде судно, а з ним пливуть ті, які йому вірять… що допливуть…». Йому вірили ті, що були поруч у епопеї творення цієї кінематографічної стрічки. Так, тут, як сказав в інтерв’ю на Суспільному телеканалі митець, «багато мого власного ставлення до того, що таке війна, що таке розплата за кохання, що таке зрада». Отакий багатий, колоритний у всіх його зрізах фільм «Довбуш», який починається саме з мислення режисера, а воно в Олеся Саніна ґрунтовне і масштабне.
Варто сказати, що з 24 серпня ще в кількох країнах розпочали покази цього фільму національними мовами, – зокрема у країнах Балтії, Ізраїлі, Німеччині. І ще у понад 20 країнах придбали права на фільм.
Отже, маємо радість ще одного гідного, добірного українського фільму у часі війни, який після масштабного вторгнення росії в наші землі крокує світом, розповідаючи про Україну й українців. Тож побажаймо фільму «Довбуш» доброї кінематографічної долі.
