2019 рік був багатим на різні політичні події, які іноді своєю бурхливістю просто вражали. Його особливістю стали подвійні вибори: президентські і парламентські. Як вони змінили владу в країні і чи поліпшується життя пересічних українців? Політичні експерти ексклюзивно для газети «Галичина» поділилися враженнями від року, що минає, заявили про головні очікування від 2020-го, а також зробили політичний прогноз «під ялинку».

Олександр Палій, політичний експерт:

– Цього року українці від нудьги і заради «зміни картинки» двічі поспіль віддали владу геть непідготовленим людям, за спинами яких до того ж стоїть явний олігархат, що діє лише у приватних інтересах. По суті, люди проголосували собі на шкоду. Звичайно, це не можна назвати зрілою поведінкою. Результат очевидний – за президентства Порошенка грошей чомусь вистачало на все – і на місцеве самоврядування, і на соціальні програми. Натомість тепер, за влади, яка буцімто «припинила красти», фінансування припинено. Де ж ділися гроші? Як так сталося, що коли Порошенко з Гройсманом «грабували країну», то на субсидії і субвенції вистачало (і на багато чого іншого), а новий уряд «не краде», але не зводить кінці з кінцями? І це лише за пів року.

Особливо явно олігархічна природа нової влади виявилася в питанні земельної реформи. Спочатку Зеленський пропонував дозволити концентрацію землі в одних руках у розмірі 15 відсотків аграрних земель області або 0,5 відсотка території України. В реальних цифрах це близько 200 тисяч гектарів. З огляду на те, що водночас Зеленський своїм законопроєктом пропонує декриміналізувати створення фіктивних фірм, це означатиме, що ніяких обмежень для концентрації земель в руках одного або кількох угруповань не буде. В урядовому проєкті для оренди ніяких обмежень взагалі не передбачено.

На моє переконання, такий підхід Зеленського до земельної реформи швидко призведе до монополізації ринку велетенськими латифундіями, підконтрольними зокрема й іноземцям, до спекуляції землею, занепаду дрібних і середніх аграрних підприємств, сільських населених пунктів і в підсумку призводитиме до знелюднення українських земель. Потім, під тиском суспільства, Зеленський погодився зменшити концентрацію землі в одних руках удвадцятеро, до 10 тисяч гектарів. Якщо він раптом зменшить олігархічні апетити ще удвадцятеро – до 500 гектарів в одні руки, лише тоді за такий закон можна буде голосувати. Насправді Україні потрібно запровадження власності на землю суто для таких категорій громадян України (тобто пряма заборона володіти землею іноземцям та юридичним особам), які володіють не більше 500 га землі, постійно живуть на землі (протягом не менше ніж 300 діб на рік і не далі ніж 20 км від своєї найбільшої земельної ділянки) і які зобов’язалися особисто брати участь протягом 10 років у веденні господарства на своїй землі.

У разі порушення цих правил земельні ділянки належить конфіскувати й передати у державну власність. Необхідно передбачити, що одна і та сама земельна ділянка чи її частина, щоб уникнути спекуляції, не може бути продана частіше, ніж раз на три роки. А також слід заборонити будь-якій одній фізичній чи юридичній особі орендувати більш ніж 10 відсотків земель сільськогосподарського призначення району та мати орендовані землі більш ніж у 10 районах. Це приблизно 80-100 000 гектарів (при тому, що в країні вже існують фірми, що мають у своєму розпорядженні понад 300 000 гектарів, тобто має відбутися їхнє примусове дроблення, коли протягом року вони зможуть продати права оренди на надлишкові земельні ресурси). Для залучення іноземних інвесторів має діяти дозвіл оренди для юридичних осіб, серед засновників яких можуть бути й іноземці. Потрібно запровадити й суто аукціонний розподіл державних земель сільськогосподарського призначення.

Такий проєкт привів би до використання гігантського земельного потенціалу країни для її модернізації, демографічного відродження, уникнення спекуляції землею та непродуктивного визискування ресурсів із сільськогосподарського бізнесу, спрощення для виробників завоювання зовнішніх ринків, перетворення більшої частини селян допенсійного віку не на маргіналів, а на власників, спроможних платити податки і зміцнювати державу.

Україна потребує такої організації аграрного бізнесу, яка дала б можливість використовувати переваги великого і середнього бізнесу, сприяла б заснуванню значної кількості дрібних господарств, що створювало б конкурентне середовище та підвищувало ефективність галузі.

Земля – засіб величезної важливості для посідання Україною гідного місця в світовому розподілі праці. І латифундизм у цім ділі є обмежено ефективним. Більше того, він становить пряму загрозу депопуляції сільських територій. Тим-то в Україні поряд із великим аграрним бізнесом потрібні й мільйони дрібних власників на селі на противагу латифундіям. Тому за сучасних технологій українська земля, крім суто економічного результату, може виступати потужним засобом деолігархізації суспільства.

Щодо зовнішньої політики, то поки що ми побачили зменшення суб’єктності України на світовій арені, одурення Росією України з обміном заручників і припиненням вогню та найбільш видиме – газове питання. Але тут результат зумовлений усіма попередніми діями України впродовж шести років.

Нині поведінка Кремля кардинально відрізняється від ситуації 11-літньої давності, коли Путін перед телекамерами в розпал морозів закручував вентиль на кордоні з Україною і презентував до цієї події знущальну картину «Узор на заіндєвєвшем окнє».

Що ж так принципово змінилося? По-перше, Україна під час війни з Росією навчилася показувати зуби, причому із задоволенням. По-друге, Україна не була заскочена зненацька, бо всі шість років готувалася до російських підступів. 21 мільярд кубометрів газу в сховищах при падінні річного споживання газу більш ніж удвоє – із 70 до 30 мільярдів кубометрів – стали суперпотужним аргументом України. А ще слід додати до цього кількарічну працю України з укладення угод і створення технічних можливостей реверсу газу через чотири країни Європи – Польщу, Словаччину, Угорщину і Румунію. По-третє, не спала і Європа, яка за ці 11 років створила можливості отримання газу із-за морів, і, заздалегідь знаючи підступність Москви, накопичила його «під зав'язку». Зрив постачань на південь Європи, які фізично не можна замістити ніякими поставками з «Північного потоку», загрожував Росії штрафами, які добили би російський «Газпром», що й так охляв за минулі роки. По-четверте, США і союзники дуже допомогли Україні своїм тиском на «Північний потік-2», який досі так і не готовий, що змушує Кремль форсовано домовлятися з Україною. Крім того, Бог дав Україні унікально теплу зиму. Газу, який уже куплено і заготовлено, Україні вистачило б на дві або й три зими. Така ж зима й у всій Європі.

Тому можна сказати, що Зеленський нині «проїдає» здобутки України, досягнуті колосальною працею за минулі шість років. Як буде далі? По-перше, цей ресурс дуже швидко закінчиться і загостриться олігархічна конкуренція всередині команди Зеленського, а також між олігархами, що стояли за ним. Просто через те, що ресурсів ставатиме менше і їх хотітимуть усі. Ефективні реформи команда Зеленського навряд чи зможе організувати, хіба що дослухається до західних партнерів. По-друге, маска «народності» остаточно злізе з команди Зеленського, ілюзії розвіються. По-третє, падіння популярності влада спробує компенсувати репресіями проти політичних опонентів. По-четверте, Росія й далі кидатиме всі сили проти України. І це, вочевидь, найбільша загроза. Втім, на користь нам те, що Росія поступово програватиме конкуренцію, насамперед США. Але дуже багато залежатиме від результатів президентських виборів у США наприкінці 2020 року.

– І президентські, і парламентські вибори кардинально змінили владу в країні. У нас новий Президент, новий уряд, на 80 відсотків оновлено ВРУ, де створено нову парламентську більшість. Істотно оновилися політичні еліти. Щодо якості оновлення, то думки з цього приводу неоднозначні. Багато критики, немало українців, з огляду на дані соціологів, зрозуміли, що дуже часто нові обличчя не кращі від старих. Але сам процес оновлення, на мій погляд, був потрібним, оскільки треба було зняти колосальну недовіру, яка була до попередніх президента, уряду, до всіх політичних еліт – як провладних, так і опозиційних. Українці зробили свій вибір. Чи змінило це їхнє життя відразу? Ні! Так не відбувається в жодній країні світу, що за кілька місяців життя стає ліпшим. Так буває лише в казках. Але змінилися настрої українців, з’явилося більше довіри до влади. Інша річ, що знов поступово наростає певне розчарування. Хоча сьогодні склалася така цікава ситуація, що є більше довіри до Президента і більш критичне ставлення до уряду й особливо до парламенту. Думаю, критичних зауважень більшатиме, особливо щодо соціально-економічних питань. Але, в принципі, за час після виборів Президентові вдалося досягти низки позитивних результатів, зокрема – відновлення переговорів щодо врегулювання конфлікту на Донбасі, повернення з полону моряків, досягнення нової угоди про транзит газу. Вважаю вагомим результатом і збереження, попри різні апокаліптичні прогнози, зовнішньо-політичного курсу країни. Активізовано курс на структурні реформи, які, правда, відбуваються трохи хаотично і не завжди доброякісно. Але це, на жаль, наша традиційна ситуація. Проте очевидно, що країна іде у правильному напрямі і не звернула зі свого курсу, який вона обрала 2014 року. Важливо, що оновлення влади відбулося в цивілізований, демократичний спосіб. На мій погляд, це один з головних результатів року, що минає.

Мої очікування від наступного року неоднозначні. Думаю, що на нас чекає підвищення політичної турбулентності. І на це є три причини. По-перше, триватиме політичне протистояння навколо шляхів урегулювання конфлікту на Донбасі. Спроби вийти на врегулювання цього конфлікту будуть головно з нашого боку. Але навряд чи Путін піде на прийнятні компроміси. Якщо він наполягатиме на тому, щоб був мир на російських умовах, то українська влада на це не погодиться, особливо щодо політичної частини угоди. Певне просування щодо вирішення окремих проблем є можливим, зокрема стосовно обміну полоненими, розведення військ. І тут може бути позитивна динаміка. Але загалом я наразі скептично оцінюю можливість повного врегулювання конфлікту на Донбасі наступного року. Протистояння навколо цієї теми буде, будуть протести, гострі дискусії… На жаль, єдності щодо цього питання як не було в Україні, так і не буде. Наступна тема для політичної турбулентності – це боротьба навколо деяких реформ, найперше – земельної. Тут є гострі конфлікти інтересів. Схоже, в компромісному вигляді земельну реформу щодо створення ринку сільськогосподарської землі все ж буде ухвалено. Але боротьба навколо неї, в тому числі й на регіональному рівні, триватиме. Тут можуть бути і економічні, і соціальні, і політичні конфлікти. Ще один чинник підвищення політичної турбулентності – це місцеві вибори, які мають відбутися наприкінці року. Звісно, неоднозначна ситуація буде зі змінами до Конституції, які заявлено командою Зеленського. Деякі з них, більш-менш нейтральні, приймуть, а щодо децентралізації, то я не впевнений, що буде 300 голосів на їхню підтримку. Хоча закріплення в Конституції реформи з децентралізації влади, причому з певними запобіжниками проти сепаратизму і місцевого егоїзму, потрібні. Багато хто критикує пропозиції про префектів, але це цілком правильно, бо мають бути запобіжники, щоб не повторювати ризики 2014 року. Центральна влада має контролювати ситуацію на місцях і запобігати ризикам сепаратистських рухів і прихованої феодалізації країни. Тому дискусію навколо реформи з децентралізації влади буде продовжено наступного року. І хоча у нас завжди вистачає внутрішніх проблем, найбільші виклики можуть бути ззовні. Це ризики ймовірної глобальної економічної кризи, про яку подейкують деякі експерти, наслідки гострого передвиборчого протистояння в США, в яке вплутали й Україну. До таких викликів нам треба бути готовими, і дай Боже, щоб ці проблеми нас оминули.

Василь Климончук, доктор політичних наук, професор, завідувач кафедри політології ПНУ ім. В. Стефаника:

– Рік, що минає, був роком очікувань і сподівань. Українське суспільство пережило дві виборчі кампанії, президентську і парламентську, на які покладало великі надії щодо змін. Як завжди, суспільства, що трансформуються, а Україна є саме такою державою, вимагають швидких змін. Політичні процеси, які передували виборчим кампаніям, спонукали українців до соціальної активності.

Президентська кампанія активізувала як виборців, так і політичну еліту України до активних дій, політичного і соціального дискурсу, який, на думку більшості, мав внести ті корективи в політичне життя, на які очікувала більшість українців. Це засвідчили і кількість кандидатів у президенти та особливість їхніх програм, де спостерігався характер соціальних, економічних змін, зміни політичної системи, питань зовнішньої політики, а головне - звільнення тимчасово окупованих Росією територій України та припинення вогню на лінії розмежування. Попри різні ідеологічні уподобання кандидатів у президенти вони були близькі і подібні у своїй риториці, виборчих програмах, але кожен із них був зорієнтований на свій електорат.

Як показали підсумки кампанії, переміг емоційний фактор, а не раціональний. Швидкі зміни в усіх напрямах життєдіяльності України, на які розраховував виборець, не відбулися. Проте позачергова парламентська кампанія ще раз продемонструвала, що суспільні запити до швидких змін присутні в українському соціумі. Тотальна перемога політичної сили «Слуга народу» та мажоритарників, представлених від цієї політичної сили, створила унікальні умови та можливості для Президента і Верховної Ради щодо прийняття рішень, задекларованих у їхніх програмах.

Та, знову ж таки, дива не сталося, підвищення життєвого рівня, зміни політичної системи, реформи економічного, соціального, політичного характеру у практичне життя блискавично не впроваджуються. Це свідчить про те, що управління державою, регулювання політичних процесів, впровадження реформ – це складний державотворчий процес, який потребує політичного досвіду, кадрового потенціалу, державницького мислення.

При намаганні змінити представників органів влади, покращити функціонування державних інститутів виникають проблеми їхнього забезпечення. Досі не призначено керівників районних держадміністрацій, багато ключових посад не заповнено якісними кадрами. Не збулося головне очікування пересічних українців – підвищення життєвого рівня, збільшення кількості робочих місць, зменшення міграційного потоку українців та вирішення ще багатьох інших соціально-економічних проблем.

Черговим викликом для нової влади та українського суспільства стали питання зовнішньої політики, а головною подією року можна вважати нормандський саміт. Президентові вдалося не перейти «червоні лінії», окреслені значною частиною українського суспільства. Очікуємо позитивного вирішення енергетичного питання, від якого залежатиме стабільність у суспільстві.

2020 рік буде не менш динамічний у політичному вимірі. Країну очікує завершення процесу децентралізації влади та реформи місцевого самоврядування. Також не менш значущими будуть чергові вибори до органів місцевого самоврядування, які мають завершити динаміку процесу політичних змін, початком яких можна вважати президентські перегони 2019-го.

Зрозуміло, що це буде етап успіхів і невдач, але все залежатиме від кожного українця, чіткої взаємодії законодавчих і виконавчих органів влади та геополітичних викликів, які можуть впливати на внутрішній стан країни. Хочеться вірити, що 2020 рік буде роком успішних змін у державі, що настане довгоочікуваний мир на сході, економіка країни стабілізується, буде завершено реформи у всіх галузях і вони видадуться ефективними, успішно триватиме євроінтеграційний курс держави, а в наше суспільство повернеться соціальний оптимізм.