Не хочу змаліти значущість тилової праці чоловіків-добровольців у допомозі ЗСУ, та жіноче волонтерство на Прикарпатті, а передовсім дружин українських воїнів – то особливі, надзвичайно гідні і часто навіть подвижницькі сторінки у героїчному літописі вже більш ніж десятирічної війни з російськими загарбниками. Сьогодні в рамках редакційного проєкту «Людина у війні» хочу розповісти читачам про волонтерську працю дружини українського воїна з прикарпатської «десятки» Ольги СЛЕЗЮК і її доньки Юліани – цьогорічної випускниці Івано-Франківського ліцею №25. Матерів, жінок, сестер чи доньок українських захисників я образно ще називаю двічі воїнами, бо вони і ЗСУ допомагають, і родинний фронт бережуть. Та вони не вдалися б й на дещицю порівнювати свою працю в тилу із фронтовими буднями наших бійців: мовляв, це як небо і земля…

Так склалося, що наша зустріч і розмова у празник верховних апостолів Петра і Павла відбувалися в гіркий день для О. Слезюк – напередодні загинув чоловік її другині, тож їхні рідні, друзі та побратими перебували в очікуванні прибуття до Івано-Франківська скорботного кортежу…

Ольга належить до родини світлої пам’яті блаженного священномученика єпископа Івано-Франківського УГКЦ владики Івана Слезюка. Народилася волонтерка в Івано-Франківську, закінчила Івано-Франківський коледж фізичного виховання, а сьогодні працює інструкторкою з плавання у «Family Klub H2O» і разом зі своїми подругами провадить волонтерську працю.

Назустріч мені впевненою ходою прямує обцілована літнім прикарпатським сонечком молода жінка – не у світлій, комфортній і по сезону легкій кофтині з чужомовним брендовим написом, а у камуфляжній футболці з патріотичним промовистим логотипом «Артилерія».

– Мій чоловік Іван з 2014 року воював у зоні АТО, – розповідає Ольга, принагідно знайомлячи мене з 19-річною Юліаною. – Та згодом, якщо чесно, я відрядила його за кордон. Сказала, що вже не витримую так жити і, мовляв, хай якийсь час він там побуде без війни.

Коли ж 2022-го російські загарбники вдерлися в Україну, то наша донька Юліана перебувала в Івано-Франківську, Іван – у Чехії, а я працювала в Польщі як інструкторка з плавання з дітьми від трьох місяців і до 12 років. Люди масово їхали, тікаючи від війни, за кордон – зокрема і до Польщі, а я, навпаки, збирала всі свої лахи, щоб повертатися в Україну. Зателефонував Іван і сказав, що не сидітиме в Чехії, поки його побратими воюють…

Він важко добирався додому – автостопом. Великими літерами набрав на ноутбуці напис «Івано-Франківськ», тримав його у руках стоячи на узбіччі і голосував попутним автомобілям. Той напис й досі зберігаємо. А коли повернувся додому, то відразу ж потрапив у коломийську «десятку» – в артилерію, у складі якої досі захищає Україну.

– Як у Вас, Ольго, виник задум присвятити своє життя волонтерській праці?

– Ідея народилася непередбачувано – коли я ще була у Польщі. Чоловік, воюючи у Сєвєродонецьку, Сіверську та на інших найпекельніших напрямках, переживав за нашу з донькою безпеку й не хотів, щоб я поверталася додому в Україну. Хоч я переконувала Івана, що в Івано-Франківську порівняно спокійно. Тож не витримала, сказала, що їду додому і більше за кордон не виїжджатиму, навіть попри те, що маю «карту поляка». Бо відчувала, що так буду ближче до чоловіка. Думки мене обпікали щомиті, а совість мучила, що Іван з побратимами сплять у холодних і гнилих окопах, а я ночую у чистому ліжку, маю що їсти досхочу, а вони, може, й голодують, я будь-коли можу прийняти душ, а хлопці не мають можливості хоч інколи помитися належно…

Дуже важко нормальній людині залишатися з такими думками наодинці. Ще у Польщі ми з донькою не шмаття скуповували, а накупили різних смаколиків, завантажили ними чотири великі валізи і передали нашим хлопцям на фронт.

– Чи прийняв Ваше рішення про волонтерство чоловік?

– Якщо чесно, то спочатку Іван був дуже проти – мовляв, будеш просити, жебракувати, щоб люди офірували кошти для ЗСУ... Та й я спочатку мала певні побоювання та острах.

– З чого Ви починали як волонтерка?

– Перші збори коштів були дуже важкими. Ми ж із подругою Уляною Опацькою починали свою волонтерську працю в Івано-Франківську із заливання окопних свічок. Переживали дуже, а свічки крутили на домашніх кухнях. Як кажуть, починали з простеньких свічок, а дійшли до старлінків вартістю до тридцяти тисяч гривень. Домовляємось, як можемо. Ми уже навіть свої дні народження використовуємо як нагоду зібрати донати для потреб ЗСУ. Доправляємо хлопцям і дрони, і продукти – все, що просять, і що маємо змогу. У волонтерстві є своя гірка специфіка: часто наші волонтерські посилки не доходять до адресатів, бо війна вносить свої корективи…

Працюємо головно з нашою «десяткою», бо там мій чоловік, а також, сказати б, із «п’ятдесятдвійкою», бо там служить мій брат. А допомагати іншим підрозділам – дронами чи старлінками – наразі не можу. Суми потрібні великі, а збори коштів дуже повільні й незначні. Проте провізію намагаємося передавати всім воякам. Але мене добре знають і довіряють батьки моїх вихованців з плавання, тож часто, а то й постійно, допомагають збирати кошти для потреб ЗСУ. І офірують поважні суми. Хочу згадати переселенку з Харкова Рамелу Басенко та її земляків – якщо потрібно закрити збір, то вони завжди готові допомогти. Якщо говорити про серйозну волонтерську працю, то для себе я її датую з часу повномасштабного вторгнення російських загарбників у лютому 2022 року. Звичайно, допомагала чоловікові та його побратимам і 2014 року, проте не означаю для себе ту роботу волонтерством. Та й нині нічого особливого й величного у своїй праці не бачу – роблю з подругами те, що маю і можу робити. Часто з Уляною ярмаркуємо. Збираємо кошти. Але не робимо збори на занадто дорогі потреби ЗСУ. Планів у волонтерстві маємо багато...

У кожного своя історія війни, тож і погляди на волонтерство та його сучасні вияви різні. Але, на мою думку і на переконання значної частини моїх співрозмовників-волонтерів, які працюють на Прикарпатті і були героями редакційного проєкту «Людина у війні», бездіяльність у часі війни – це зрада.

– Вам, Ольго, – продовжуємо спілкування з івано-франківською волонтеркою О. Слезюк, – видніше й відчутніше, чи втомилося, образно кажучи, нині волонтерство? Адже щоразу виразніше проступають українські контрасти – загроза з 2022 року надзвичайно зросла і дужчає, а натомість кількість охочих займатися волонтерською працею не більшає. Може, я помиляюся?

– Ні, Ви не помиляєтеся, так, на жаль, і є, тому що, по-перше, люди перестають довіряти волонтерській праці. А з іншого боку, по-друге, кожна дружина чи сестра українського воїна – то тил нашого фронту, тож не повинні бездіяльно сидіти у переживаннях, а бодай трішечки своєю працею допомагати й своєму чоловікові чи братові, й загалом ЗСУ. Ну якщо вже не хочете крутити окопні свічки, то допомагайте донатами. Але кожному таке розуміння у голову не вкладеш – люди різні. Та якби щонайбільше охочих так чинили, то було б дуже добре. Та й довіри до волонтерів бракує. Мені, повторюю, офірують на потреби оборони держави тільки ті, хто мене знає особисто й довіряє тому, що ми з подругами робимо. А ще донька Юліана працює від ранку до ночі як ілюстратор – малює комп’ютерні твори за донати. До речі, вона та її друзі також активно допомагають ЗСУ у різний спосіб. Загалом молодіжна зацікавленість волонтерством в Україні зросла – діти активно допомагають збирати кошти для потреб ЗСУ. Як кажуть, копійка до копійки – і добра справа.

– Що для Вас важить волонтерство?

– Звісно, поєднувати свою роботу й волонтерську працю дуже важко. Колись я працювала щодня, а відтак взяла два вихідні, щоб мати час на волонтерство. Бо є багато роботи, а часу бракує. Наприклад, є нагальна потреба накрутити окопних свічок, забрати чи передати провізію і посилки тощо, а у тебе – обов’язок бути на роботі. Ми вже так навчилися виготовляти окопні свічки, що сто кілограмів парафіну заливаємо по бляшанках за пів дня. Буває, що скасовую заняття у басейні на якийсь час, а їду як волонтерка туди, де дуже потрібно.

Ми вже навчені, що про деякі речі для ЗСУ потрібно подбати завчасно. Я готова пожертвувати всім своїм домашнім комфортом і мирною щоденністю у тилу, лиш аби якнайшвидше закінчилася війна, а мій чоловік, брат і всі воїни живими повернулися додому. Але разом – на фронті, і в тилу – впораємося з усіма гіркими реаліями. Маємо добрих помічників і братових друзів дитинства, які ще дітьми виїхали з України: Романа – у США, Олександра – в Німеччині. Вони дуже багато допомагають. А ще у рідному селі мого чоловіка Липовиці на Рожнятівщині (тепер Спаська ТГ, – авт.) живуть дві Іванові сестри, які також розв’язують часто наші невідкладні волонтерські проблеми. Отож завдяки єдності дій ми витрачаємо менше часу на реалізацію того чи іншого волонтерського задуму.

– Коли відчуваєте найбільшу радість від роботи?

– У волонтерстві найбільше подобається, коли наші передачі вчасно доходять до воїнів на фронт і вони телефонують й дякують. Тоді кажу їм, що це я маю дякувати кожному з воїнів ЗСУ за те, що ми живі. А вони ніяковіють від таких слів. До речі, і мій Іван страшенно ніяковіє від такої уваги вдячних людей. Я це помітила, коли ми під час його відпустки на кілька днів поїхали у Карпати. Ми підіймалися на витягу, чоловік був у військовому строї, а назустріч спускалися незнайомі відпочивальники і кричали «Слава Україні!». Він був шокований від такої вдячності. А я збагнула, що дуже ним пишаюся, взяла Івана за руку і відчула радісне калатання його серця.

Мені дуже важко відмовляти хлопцям у щоденних потребах, тож ніколи не даю голослівних обіцянок, щоб відтак не просити вибачення. У моїй родині всі чоловіки сьогодні захищають Україну у лавах ЗСУ. Гріш ціна тому, хто, образно кажучи, рахує гроші для потреб воїнів ЗСУ. Ці люди думають, що вояки шикують, маючи високі зарплати, і навіть не здогадуються, що значну частину своїх коштів бійці ЗСУ витрачають на свій щоденний фронтовий побут. Я сказала Іванові, наприклад, що мені не потрібно його зарплати, а головне, щоб він мав усе необхідне на війні – від «броніка» і до шкарпеток. Бо це його життя, без якого немає нашого з донькою життя.

– Що, на Вашу думку, Ольго, найголовніше нині у волонтерському русі?

– Чим більше буде волонтерів, тим легше буде допомагати ЗСУ. Це стовідсотково. Бо я переконалася у цьому на собі. Спочатку працювала самотужки, відтак, коли долучилися Уляна Опацька та Аліна Матіїшин, Ромела Басенко та Мар’яна Бондаренко, сестри мого чоловіка Галина Олексишин та Світлана й інші, то працювати стало значно легше, а головне – з’явилася можливість більше допомагати ЗСУ.

– Яким має бути нині волонтер?

– Передовсім – стовідсотково добросовісним, щоб мати довіру людей, а також чесним і порядним у стосунках з іншими волонтерами. І обов’язково – вірити у перемогу.

– Чи бувають у Вас розчарування в роботі?

– Добре запитання… Нещодавно у мене була ситуація, коли зупинився збір коштів і ми вже спробували багато різних акцій, а збір стояв на місці. Руки опускалися – не хотілося робити нічого. І якоїсь миті промайнула думка: а як же хлопці на фронті? Вони ж тримаються і не здаються, бо попри все не мають права здатися. Тоді я знову зібралася з силами, ступила вперед та вже не зупинялася – і справа зрушилася.

– Що є, сказати б, Вашими крилами у волонтерстві?

– Однозначно – мій чоловік. Я за ним – і у вогонь, і у воду. Якби не волонтерство, то вже давно пішла б воювати. Та Іван не пускає. Дуже хочу допомагати йому і його побратимам.

– Як Ви сприймаєте небажання значної частини громади навіть висунутись із зони свого звичного життєвого комфорту, а не те щоб гідно вийти і піти на фронт чи стати волонтером?

– Такі речі, чесно кажучи, я сприймаю неадекватно й агресивно. Але розумію, що від моєї балаканини ніщо не зміниться, бо кожен має свою думку. Тож найкраще переконання для тих, хто й досі не вирішив, що робити, – це провадити свою волонтерську працю ще активніше. Ми – матері, дружини, сестри, кохані й подруги – навіть близько не можемо називати себе воїнами, бо є просто надійним тилом для них. Їм підтримка рідних людей дуже потрібна.

– Що робитимете після перемоги?

– Працювати. Адже роботи буде дуже багато – й Україну відбудовувати, підіймати з руїн, і соціальні проблеми ветеранів і втікачів від війни розв’язувати. Я готова й до такої праці…

Добрим знаком у волонтерстві є те, що сучасна патріотична молодь гідна своїх батьків. Це означив і своєрідний коментар Ольжиної з Іваном доньки – Юліани Красовської до нашої розмови з її мамою:

– Ми з друзями також беремо активну участь у волонтерських акціях для допомоги ЗСУ. Малюємо, створюємо й реалізовуємо комп’ютерні ігри, а за вторговані кошти купуємо те, що нагальне для наших захисників. Для мене волонтерство – надія, допомога й осібна потрібність ЗСУ у війні з російськими загарбниками. Я мовчки пишаюся своїми батьками й не хочу бути бездіяльною спостерігачкою, якщо комусь погано, а Україні нині дуже зле. Людина, на мою думку, або відразу усвідомлює свою потребу допомагати, або цього не зрозуміє ніколи. Тож чи варто на таких насідати? Від цього їхній опір ще більше посилиться…