Готуючись свого часу до захисту своїх і кандидатської, й докторської дисертацій, я дуже серйозно опрацювала множину відповідних наукових досліджень щодо форм суспільних відносин і маю підстави констатувати, що у всіх, як правило, об’єкти досліджень охоплювали тривалий історичний період. Що ж до праці «Доктрини відновлення України», то особливість її в тому, що об’єкт дослідження тут обмежений лише 30-ма роками розвитку українського суспільства. І цілком імовірно, що цим пояснюється відсутність альтернативних, можливо, і конкурентних досліджень у цій сфері.

Нині кожному українцю очевидні актуальність та історична доцільність такого дослідження, бо із завершенням інвазії росії на Україну виникне потреба визначитися, яким має бути надалі наш історичний процес. Зокрема, як конкретно має виглядати дуже доречний і тaепер заклик Богдана Лепкого «Геть від Москви!», бо саме через агресію кремля слова Степана Бандери «Коли в Галичині українські патріоти вигукнуть «Слава Україні!», то патріоти на Великій Україні відповідять «Героям слава!» вже здійснилися.

Тепер, за сучасних умов, нам належить узагальнити як практику майбутніх відносин з нашим решти, крім росії, оточенням, але й не менш значимого наступного розвитку внутрішнього стану українського суспільства.

А саме в цій царині автори опублікували своє дослідження, подавши окремо «Доктрину європеїзації українського місцевого самоврядування» і «Доктрину європеїзації державного управління Україною». Спонукальним чинником розпочати цю роботу, як підкреслили автори, стало застереження голови Івано-Франківської обласної ради пана Олександра Сича, викладене в його статті, опублікованій у газеті «Галичина», що «... принципово нової моделі державного життя ми так і не започаткували, а всі майже 25 років пристосовували, латали й перелатували стару нежиттєздатну совєтську модель».

І, звісно, намагання авторів «Доктрин...» наповнити абстрактне конституційне твердження «Народ є джерелом влади» правочинними нормами може видатися для пересічного громадянина – виборця досить дискусійним.

Однак, провівши сутнісне дослідження норм владних повноважень, автори елімінували (тобто вилучили) ті з них, які, на їхнє переконання, є іманентними (тобто притаманними) народові, а не окремим посадовим особам, та об’єднавши їх, сформували з них так званий «Народний кодекс влади в Україні», легітимізація якого забезпечить поглиблення предмету правознавства взагалі.

А відтак на чергових виборах влади кожна з множини політичних партій повинна буде обгрунтовувати відмінності в своїй програмі від передбачених «Доктринами відновлення України» концепцій, що впливатиме на покращення форм демократії в суспільстві.

Водночас треба вважати сутнісно продуктивним запроєктований авторами механізм легалізації політичних партій в Україні як такий, що запобігатиме скритій колаборації, бо наявність у державі юридично зареєстрованих близько чотирьохсот партій допускає можливість у державотворенні діяти за шкідливим принципом «поділяй і владарюй».

А запроєктовані авторами зміни в правосудній системі на рівні першої інстанції щонайменше у 15-річний період забезпечать виродження практики більшовицького періоду підпорядкування суддівських рішень вказівкам тоді компартійного керівництва, а тепер олігархічних владців та відродження професійної честі й гідності в суддівському корпусі першої, тобто базової інстанції.

Загалом нам, українцям, належить після широкого обговорення домогтися запровадження в життя запроєктованих в «Доктринах відновлення України» змін за умови, що надалі посадові особи не будуть перешкоджати надходженню громадських звернень до депутатів рад, зневажливо підміняючи їх особистими відписками в дусі колишньої совєтчини.