Ми ще пам’ятаємо, з якими труднощами і перешкодами десять років тому відкривали в Івано-Франківську на вулиці Новій у мікрорайоні «Майзлі» виїзне/консультативне відділення Івано-Франківського обласного клінічного центру паліативної допомоги. Сьогодні цьому підрозділу – вже 10 років, очолює його Володимир Борис. Ще дорогою до приміщення, де базується виїзне паліативне відділення, я роздумував, як би то правильно і водночас цікаво означити тих лікарів, які працюють у цій сфері, – «виїзними», «на вимогу», «хоспісними», «паліативними» чи ще якось інакше. Але розмова з В. Борисом та відомою подвижницею паліативної медицини на Прикарпатті Людмилою Андріїшин мене переконала – з великої поваги до праці, яку вони виконують і, образно кажучи, величини сердець, які в неї вкладають, таких лікарів потрібно не просто називати, а величати «докторами милосердя».

– Ми – лікарі-анестезіологи за фахом, але називаємо себе лікарями з великими серцями і з дуже великим покликанням, – розповідає Володимир БОРИС. – Бо не кожен може дозволити собі приїхати до таких пацієнтів, до яких навідуються медики нашого виїзного відділення, адже не всі лікарі мають і хочуть мати такі серця. Сьогодні є дуже багато сімейних лікарів, які не бажають відвідувати таких тяжкохворих, навіть кажуть, щоб пацієнти не телефонували, бо, мовляв, не хочуть ними займатися. І це пацієнтам з важкими онкологічними патологіями кажуть сімейні лікарі, які мають декларацію з ними. Ми – виїзне паліативне відділення – розпочали свою роботу десять років тому і передусім завдяки старанням Людмили Андріїшин. У нас у штаті сьогодні – дев’ять медсестер, дві молодші медичні сестри, водій, але, на жаль, медпрацівників бракує і їх кількість не відповідає штатному розпису, закладеному 2012-го.

– А яка причина цього, Володимире Юрійовичу, – війна, зарплата, специфіка роботи чи неналежне розуміння чиновниками від медицини актуальності розвитку паліативної допомоги в області?

– Звісно, хотілось би більшої зарплати, але я погоджуся з вами, що не кожна медсестра чи лікар зможе працювати з такими дуже важкими пацієнтами. Багато з тих, хто до нас приходить на роботу, навіть уяви не мають про її специфіку. Зрештою, і в мене не було належного уявлення, що таке паліативна медицина, та й досі я ще належно не пройнявся цією філософією. Доти ж працював у реанімації – рятував людям життя. Важко було переключити свою свідомість. У реанімації я боровся за життя, а тепер – борюся за якість життя. Потрібно самому навчитися, а також навчити пацієнта і його родичів – відпускати. Важливо останні дні хворого зробити якісними. На жаль, нашим пацієнтам дуже часто не вистачає інформації про їхній діагноз. А це, тобто ознайомити людину з її проблемою, за європейськими стандартами, має зробити той лікар, який першим її виявив. У нашому штаті також професійно працюють психолог, дитячий лікар і капелан. Завдяки їм ми намагаємося підготувати людину до тієї миті, коли завершиться її життя. Коли я вперше познайомився з Людмилою Іванівною, то вона якраз і намагалася підштовхнути мене до розуміння тієї філософії паліативної допомоги. Перші мої враження були такі, що відтак я не міг спати кілька ночей. Мусив зрозуміти, з якою роботою у перспективі матиму справу. Суть її в тому, щоб створити для паліативного пацієнта всі належні умови не в лікарняному стаціонарі, а вдома. Повірте, домашні умови для таких важких хворих – то значно краще. Дуже важливо, що у центрі всієї суті нашої паліативної допомоги перебуває пацієнт. Не родичі, не лікарі за нього вирішують, а пацієнт усе важливе вирішує. І ми не повинні йому заперечувати. Якщо в останні лічені дні чи години свого життя він хоче бути вдома – нехай буде, а бажає до лікарні – почуйте його. І не треба його переконувати.

– Яким критеріям потрібно відповідати хворому, щоб одержати паліативну допомогу? Що головне – діагноз, фінанси, соціальний статус чи місце проживання і т. ін.?

– Ні, однозначно – справа не у фінансах. Наші пацієнти – це переважно бідні і знедолені люди. І ми всім надаємо кваліфіковану паліативну допомогу безкоштовно. А за такі послуги в рамках цільової програми сплачує Національна служба здоров’я України. І для виїзного консультативного, і для стаціонарного відділень паліативної допомоги виділяється 19,1 тис. грн на одного пацієнта на період його обстеження та обслуговування вдома чи у стаціонарі. І, до речі, не обов’язково йдеться про онкохворих пацієнтів. На будь-якому етапі будь-якого захворювання людина може потребувати паліативної допомоги. Це стосується і хворих на важкі серцево-судинні недуги, цукровий діабет, трофічні виразки, цирози і т. ін. Є дуже великий перелік захворювань, за яких у певний період розвитку хвороби людина може потребувати паліативної допомоги. Серед них – понад п’ятсот діагнозів дитячих. Щонайперше потрібне направлення сімейного лікаря. Але не завжди сімейні лікарі знають, як це правильно зробити, то ми допомагаємо і вчимо. У нас є тренінговий центр, яким уже упродовж багатьох років опікується Людмила Андріїшин – від початку створення нашого виїзного паліативного відділення. Звісно, хворі повинні мати виписки про своє захворювання і звернутися у наше відділення. Через війну до нас переїхало багато тимчасово переміщених осіб, тож кількість пацієнтів, які перебувають на обліку, зросла втроє. Стаціонар навіть за потреби не можна «розтягнути» на значно більше ліжок, а ми ж не можемо відмовити нікому.

– Як починається Ваш день?

– Маємо дуже добру традицію, яку давно започаткувала Людмила Іванівна, – щоранку за будь-яких обставин і настрою обговорювати всі поточні проблеми за філіжанкою кави. Така собі «п’ятихвилинка». Як правило, раз на тиждень лікар, дві медсестри, а за потреби й молодша медсестра, та водій відвідують наших пацієнтів. А є такі хворі, які щодня потребують нашого приїзду. Все залежить від стану їхнього здоров’я. Також ми консультуємо у телефонному режимі цілодобово. Ще раз наголошу: хоч пацієнтів дуже багато, але ми не відмовляємо нікому. Нині в області дуже багато лікувальних закладів законтрактували надання послуг виїзної паліативної допомоги. Наприклад, у місті Івано-Франківську є шість медзакладів, які мають виїзні консультативні відділення, тому що уклали договори з Національною службою здоров’я України. Так, вони отримують завдяки цьому кошти, але направду – не працюють. Переписують історії і навіть направляють пацієнтів до нас. І я кажу не тільки про Івано-Франківськ – таких медзакладів і в області дуже багато. Наприклад, ще донедавна ми за 89 кілометрів від обласного центру їздили до свого 90-річного пацієнта, світла йому пам’ять, аж у село Шевченкове на Долинщину. Але ж стаціонарна паліативна допомога є в місті Долині, є і виїзна служба. Та, на жаль, не хочуть там люди займатися паліативною медициною. Більше того, деякою мірою навіть не розуміють, що це таке. Звісно, проблем є багато. Але й у нас їх не бракує – намагаємося розв’язувати, навіть домовляємося за потреби з іншими спеціалістами, щоб оглянули наших пацієнтів. А чомусь на периферії цього не роблять. Кожна лікарня нині має статус комунального некомерційного підприємства, щоб мати можливість укладати договори на надання різних медичних послуг, серед них і паліативних. А ми займаємося суто паліативною допомогою. Мені завдяки тому, що маю поряд таку фахову колегу і порадницю, як Людмила Іванівна, працюється на цій посаді чудово, навіть попри чимало різних проблем і труднощів. Я ніколи не приховую, що вона для мене – як друга мати. Ті знання, які здобуваю поряд з нею, для мене безцінні. Дякую долі, що я прийшов у паліативну медицину. Тут я по-справжньому почуваюся лікарем у білому халаті.

…Скажу відверто. Я не раз і не два спілкувався з людьми у білих халатах. Враження залишалися різні... А у часі нашого спілкування із завідувачем відділення виїзної паліативної допомоги навіть за мелодикою голосу я відчув, що лікар Володимир Борис – на своєму місці, а його пацієнти, напевно, щоразу дуже чекають відвідин цього доктора милосердя. Так, велике серце потрібно мати лікареві, щоб залишити після себе такий добрий слід після першого ж спілкування з досі незнайомим йому журналістом.

– 2022-го минуло вже 25 років, як я почала працювати у паліативній медицині. Сьогодні директоркою обласного клінічного центру паліативної допомоги працює Ірина Слугоцька. У центрі є два відділення – хоспісний стаціонар і наша мобільна служба. Це приміщення на вулиці Новій нам надали в довготермінову оренду. То була ціла епопея. І офіційно з 2012-го за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» ми пів року виплачували зарплату персоналу з ресурсів проєкту, хоч уже був наказ департаменту охорони здоров’я ОДА про створення такої мобільної служби. А вже з січня 2013-го ми запровадили штатний розклад.

Коли ж потрібно було розширити штат, тому що зрозуміли, що діти також потребують паліативної допомоги, то довелося докласти чимало особистих зусиль. Але штат мобільної служби розширили. І аж відтак ми переїхали у ці приміщення на вулиці Новій. Я на своє місце – на виїзну службу – шукала завідувача відділення. Мені завжди були ближче за професією анестезіологи, бо вони рішучіші у роботі, швидше розуміють і реагують на ситуацію. Та й я сама анестезіолог. Так ми познайомилися з Володимиром Борисом. Я ставила йому дуже багато запитань. І мені подобається його ставлення до роботи, а передусім – до хворих. Це дуже важливо, бо у фокусі нашої уваги – пацієнт, і він не має переживати, як нам заплатити.

У нас велике значення має принцип командної роботи. У паліативній допомозі потрібні специфічні зв’язки між керівником і підлеглими – рівновекторні, а не адміністративно-централізовані. Ми – заклад обласний і центр паліативної допомоги, тож ще десять років тому уклали угоди з усіма лікувальними закладами області про співпрацю у сфері виїзної паліативної допомоги. На мою думку, виїзна служба паліативної допомоги навіть ефективніша, ніж стаціонар. Пацієнт вдома, у звичному оточенні, отримує все, що йому потрібно. Але Національна служба здоров’я України дозволила надавати таку паліативну допомогу всім медичним закладам – пакети послуг. І я розумію головних лікарів – хочуть заробити побільше грошей для закладу. Та власне надання паліативної допомоги у таких закладах виглядає, як разова медична послуга чи консультація, а головне – суто з медичного боку. Але ж філософія паліативної допомоги значно ширша, вона навіть більше, ніж паліативна медицина. Тому що охоплює не лише медицину, а й симптоматичний супровід, психологічну підтримку пацієнта у часі хвороби, а родичів – і під час, і після хвороби їхніх рідних. Інколи така потреба є до місяця, а то й до року. А ще паліативна допомога обов’язково передбачає духовну підтримку пацієнта. І це не тільки релігія, але певне життєве кредо людини, його цінності. Звичайно, у паліативній допомозі значну роль відіграє і соціальна підтримка. І таких нюансів є дуже багато.

– Людмило Іванівно, чи вдалося Вам втілити в життя багатолітні паліативні ідеї, які виношували?

– Сьогодні – у часі війни і ковіду – постала ще більша потреба у паліативній допомозі. І хворих стало більше. Тож пройти мимо, не помітивши цього, неможливо. З другого боку, можливість Національної служби здоров’я України отримувати паліативні пакети – то досить потужний інструмент, а українська законодавча база у цій сфері краща, ніж у будь-якій пострадянській країні. Головне, щоб це працювало, як належить. Але попри все фокусом усієї паліативної роботи в світі є мобільна служба, обов’язок якої – надавати допомогу вдома, а не в стаціонарі. Хоч і стаціонар дуже потрібний. І ще – я паліативну допомогу відділяла би від інших медичних закладів, бо там її завжди надають за залишковим принципом фінансування і т. ін.

Паліативна допомога має бути окремою структурою – так, як це сьогодні працює у нас. Вона повинна мати і стаціонарні ліжка, і мобільну службу. Інакше дуже втрачається якість паліативної допомоги. Звичайно, і спеціалісти-медики у цій сфері мають бути передусім людьми з великим серцем. Але в Україні, на жаль, немає медичної кваліфікації «спеціаліст з паліативної допомоги». А у світі такий курс не лише вивчають студенти медичних ВНЗ, а й проходять базове навчання у часі післядипломної освіти лікарі. В Україні ж чи не все у сфері паліативної медицини трохи перекособочено...