Нема нічого дивного в тому, що моя дорога простелилася до Лісної Слобідки Коршівської територіальної громади на Коломийщині. Очільницю спільноти «Волонтерство «Лісна Слобідка» Наталію-Роману НАЗАРИК добре знають не лише у рідному селі, а й загалом на Івано-Франківщині. Адже 2022 року її відзначили медаллю «Доблесть Прикарпаття». А ще, на моє переконання, Наталія-Романа є однією з найактивніших генераторок і рушійок волонтерських ідей у рідному селі.

...У парохіяльній резиденції Святого Миколая Чудотворця УГКЦ у Лісній Слобідці людно й гамірно – кипить не дуже звична для Церкви за мирного часу, але надзвичайно потрібна у час війни, благословлена отцями Василем Дмитруком та Віталієм Попадюком, буденна чи не для кожної прикарпатської громади волонтерська робота. Жінки у приміщенні резиденції готують для воїнів ЗСУ тушкованки зі свинини та риби. Волонтерки розповідають, що у Лісній Слобідці не лише греко-католики, а й парохіяни сільського храму Перенесення мощей святого Миколая ПЦУ активно допомагають ЗСУ.

За столами у великій кімнаті парохіяльного будинку для священників працюють сільські волонтерки Христина Марчук, Ніна Кірсанова, Любов Дутчак, Марія Дикан, Марія Дутчак, Галина Козловська. Серед працівниць акуратно нарізають м’ясо та рибу і втікачки від війни з Донеччини та Миколаївщини. Дізнаюся, що одна підготовлена для автоклава порція тушкованок – це 56 півлітрових слоїків. Але тільки зранку наступного дня – після повільного охолодження – вироби будуть готові для споживання й відправлення на фронт. Стежу за вправними і впевненими рухами працівниць та загалом злагодженою роботою спільноти і розумію, що тут не вперше виконують таке волонтерське замовлення, а також, що й у своїх родинах вони добрі ґаздині.

А тим часом непосидюча Н.-Р. Назарик, образно кажучи, товче собою – літає за кермом авто в різних організаційних і робочих потребах. Вона народилась і виросла у Лісній Слобідці. Нині опікується стареньким батьком. Її чоловік Тарас – моряк і працює за контрактом у міжнародних рейсах, розуміє українські реалії і цінність волонтерства та багато допомагає Наталії-Романі в її громадській роботі, зокрема і в підтримці ЗСУ. Власне, жінка має велику допомогу від чоловіка, адже для відправлення волонтерських пакунків «Новою поштою» чи оплати за пальне для свого авто вона не бере жодної копійки з волонтерських коштів.

– Моє волонтерство сягає ще 2014-го, – каже Наталія-Романа Назарик, – але тоді воно було інакшим. Ми допомагали українським захисникам на фронті харчами, донатили на пальне тощо. Люди ж не розуміли до кінця, що відбувається, і не знали, як по-іншому допомогти нашим воїнам. Ми з чоловіком набирали багато продуктів, спальників, теплих речей, карематів тощо і завозили до Коломиї – в Народний дім до керівниці волонтерського центру «Нескорена нація» Галини Белі. Їздили й різними регіонами у пошуках нижчих цін. Згодом вирішили організуватися у селі для волонтерської роботи.

Після повномасштабного вторгнення рф ми з друзями зібралися разом, а я звернулася до старости Лісної Слобідки Ярослава Ямбора з проханням, щоб він виділив нам приміщення у сільській раді для виготовлення цигарок. І він дозволив обрати будь-який із кабінетів. Люди сходилися і робили все необхідне для наших захисників. Серед них активно працювали пані Люба Дутчак і мій сват Мирослав Дутчак, Гайові Леся та Ігор, Володимир Дутчак та інші. Працювали по хатах, а в школі нарізали все необхідне для виготовлення, робили різноманітні каші з м’ясом і тушкованки тощо. Але згодом багато людей відійшло від волонтерства. Та я залишилася. І ми з жінками відтак з благословення отців Віталія та Василя почали працювати у приміщенні парохіяльної резиденції. А вчителька молодших класів сільської гімназії Руслана Данищук від перших днів війни випікає смаколики для потреб ЗСУ вдома. Часто готувала у печі голубці для захисників і Марія Сопівник та інші жителі села. Мар’яна Колибаб’юк з дівчатами Світланою Скульською, Русланою Коваленко та іншими готують вареники із заварного тіста, які, пересипані шкварками з цибулею, не розварюються. Чудові і якісні буджені м’ясні вироби – шинки, підчеревину й ковбаси – виготовляють Христина Марчук, Ігор Григорців, Володимир Козловський та інші.

А вся доставка – на мені. До речі, за електроенергію під час нашої роботи також платить церква. Щочетверга у храмі відправляють Службу Божу за наших воїнів і постійно провадять збір коштів для потреб ЗСУ. Саме у приміщенні церкви свого часу зберігалися бронежилети – видавали кожному з воїнів, хто їх потребував тоді. За кожну копійку я звітую перед людьми у групі «Лісна Слобідка» у фейсбуці.

Село було дуже активне у перші дні війни. Наприклад, житель нашого села Василь Колибаб’юк зі своїми друзями з Німеччини привіз багато гуманітарної допомоги у сільську раду й сьогодні допомагає ЗСУ колесами чи дисками для авто. Та й загалом всі наші односельці, які працюють за кордоном, а це головно в Італії, Польщі, Чехії чи деінде, постійно роблять вагомі фінансові внески у спільну справу. Якщо ж мені бракує грошей, щоб терміново закрити якусь волонтерську позицію, то завжди оперативно виручає мій чоловік Тарас. Тож усі військові збори відбуваються дуже швидко.

Я дякую людям за довіру до праці нашої спільноти. Якщо треба, то купую м’ясо для тушкованок за свої кошти – понад п’ять тисяч гривень плачу за кожні 28 кілограмів, тобто для закладки однієї партії тушкованок в автоклав. Добрі люди роблять знижки. А дехто допомагає м’ясом. Наприклад, цілі туші свиней, готових до використання, привезли до нас Іван Дмитрук – син о. Василя, мати полеглого героя Наталія Рижкова із села Богородичин, й інші. Родина нашого полеглого односельця Василя Герчовського задонатила нам також значну суму. Рідні героя, який віддав життя за Україну, – Марія Козловська і Василь Григорчук, теж надали велику допомогу нашій волонтерській спільноті. Всі, хто активно з нами працює, то ще й фінансово допомагає. Хлопці з нашого села, які орендують ставки, часто безоплатно дають нам рибу для виготовлення консервів. До допомоги ЗСУ активно долучається і наша гімназія на чолі з директоркою Галиною Бабинюк – часто ярмаркують і збирають кошти для закупівлі дронів. Працюю з іншими волонтерами й капеланами. А інколи дуже встидаю тих людей, для яких немає війни.

– Наталіє-Романо, як змінилося сучасне волонтерство?

– Зменшилася активність – як осібна участь людей, так і фінансова допомога. А я наскільки добра, настільки ж можу бути різкою. До таких людей ставлюся дуже негативно. Мене трясе й дратує, як чую від когось слова «замучилася» чи «втомилася». А хіба ті воїни, які вже одинадцятий рік нас захищають, не втомилися?! Якби не вони, ворог уже був би в нашому селі та інших селах Прикарпаття. Як можна таке не розуміти?! Багато людей моляться, але молитов ніколи не буває забагато, навпаки, молитов завжди бракує – потрібно кожному звертатися до Господа. Але думаю, що по селах, зокрема й у нашому, є такі люди, які не тільки нічого не роблять для перемоги ЗСУ, а й чекають приходу окупантів.

– Чи думали Ви, як можна активізувати волонтерський рух?

– Насамперед іду до людей – вичерпно інформую їх і за потреби картаю. Я входжу до парохіяльного активу церкви Святого Миколая Чудотворця УГКЦ і маю велику підтримку наших душпастирів. Хлопці до мене телефонують так часто, як до родини, і відверто розповідають про свої потреби. До сорока чоловіків із нашого села нині на фронті в лавах ЗСУ, п’ятеро полягли і стільки ж зникли безвісти. Тож потрібна допомога не лише нашим воїнам, а й їхнім родинам.

– Що для Вас у житті означає волонтерство?

– Волонтерство для мене – мій обов’язок і щоденна праця. Я без такої роботи не змогла б жити – з’їла б себе, якби нічого не робила. Дякую Богу, що мене так скерував. Я відчуваю себе у час війни на своєму місці і буду в цьому громадянському служінні до кінця – до перемоги. Хіба щось чи хтось може бути мені перешкодою у допомозі своїй Батьківщині? Особисто я не відчуваю жодних перешкод для свого волонтерства – було б бажання. А прагнення у мене надзвичайно потужне. Розумієте, хто хоче, той багато не говорить і не нарікає, а тим більше не шукає виправдань своїй бездіяльності, а просто стає і робить.

Допомога ЗСУ – то богоугодна справа. А хіба на шляху правди не буває перешкод? Я тішуся й молюся за кожного, хто своєю працею допомагає нашим захисникам. А моя нагорода медаллю «Доблесть Прикарпаття» – то не моя заслуга, а всієї громади Лісної Слобідки. Нехай Бог дає кожному сили, бо тільки разом ми можемо щось зробити. Допомагати ЗСУ – наш обов’язок, а не вияв героїзму чи подвижництва. На мою думку, волонтер насамперед має бути людяним і щоб йому довіряли, тобто таким, щоб інші, дивлячись на нього, також хотіли ставати поряд і допомагати. Так, і мені буває дуже важко. Плачу, коли розмовляю з хлопцями. Але ввечері – важко, а зранку зриваюся і лечу до роботи. Добре, що поряд є такі люди, як Галина Беля, як Христина Марчук... А передовсім – розуміння чоловіка і всієї родини як в Україні, так і за кордоном. Вони мені додають наснаги й сил. Дякую Богу за розуміння і довіру жителів Лісної Слобідки.