В ідеологічній системі будь-якої держави преса відіграє одну з ключових ролей. «Галичина» в цьому не виняток. До уваги її шанувальників — інтерв'ю (за 2010 р.) з головою облвиконкому Івано-Франківської обласної ради I демократичного скликання, народним депутатом України I демократичного скликання Дмитром ЗАХАРУКОМ, котрий ініціював створення першої на теренах України демократичної газети рад і організаційно забезпечив її народження.
— Перш ніж повести розмову про створення «Галичини», розкажіть, пане Дмитре, що вас кинуло в журналістику?
— Необхідність втручання в суспільні процеси. І я на той час мав уже певний досвід, адже був відповідальним секретарем обласної журналістської організації. В часи перебудови ми започатковували нові демократичні методи роботи. На звітно-виборному обласному зібранні журналістів так мене побив другий секретар компартії Новицький саме за те, що ми вільно поводилися: не підготували списку президії, не проводили наперед заготовлені виступи і резолюції, а все відбулося в демократичному річищі. І я тоді вперше в житті злякався, бо завжди мав якийсь запасний варіант, а тут тільки став секретарем і мені довелося шукати нове місце роботи. Тому я перейшов в агрофірму «Прут» на доволі цікаву посаду економіста-соціолога, яку сам придумав.
— Хто підтримав ваш перехід і що було далі?
— Ткачук Василь Михайлович. Він прогресивний чоловік був і ним досі залишається в тому плані. І знаєте, в агрофірмі так добре склалися умови при реформуванні сільського господарства, що я створив там центр аналізу і прогнозування розвитку. Ми тоді стали перед проблемою реклами. На той час взагалі не було реклами як такої. Я відчув, що потрібно було створити газету. Створення проекту газети «Агро» стало спільним проектом провідних журналістів області. Рішення приймав я, але враховувались усі пропозиції і побажання інших. Дуже довго шукав редактора, тому я взяв і очолив газету сам, бо не бачив іншого виходу. Газета вийшла. До неї потягнулися люди зі Львова, з Києва. Фактично тоді ми зробили першу в Союзі легальну демократичну газету з правом передплати по Україні, хоч виходили в селі.
— Створення газети «Галичина» випало на той час, коли ви стали головою облвиконкому...
— Так, це ще був Радянський Союз, доводилося вирішувати багато гострих питань. А оскільки голова був у подвійному підпорядкуванні: вертикальному — ти залежний від Ради міністрів, і в горизонтальному — від обласної ради, тому завжди було дуже складно. Як, не порушуючи закон, робити ті демократичні перетворення, задля яких ми й прийшли до влади. На той час «Прикарпатська правда» була спільною газетою обкому компартії й облвиконкому. Вона давала колосальні прибутки. Через прокуратуру, через суди я почав домагатися, щоб обкомівці віддали ті гроші, які належали облвиконкому. І тоді було вирішено поділити «Прикарпатську правду». Річ була далеко непроста, як може видатися на перший погляд. За стіною — обком партії «керівної і спрямовуючої сили суспільства». Начальника обласної міліції я ніяк не міг примусити, щоб він працював з нами — довів його до того, що він утік в іншу область. З обкомом розмови у нас були дуже цікаві. В одну п’ятницю мене призначили головою облвиконкому, а на другу — призначено пленум партії, адже комуністи ще при владі і ще не зрозуміли… І я сам даю особисте розпорядження про заборону проведення будь-яких зібрань у робочий час — вони скасовують пленум. Це, так би мовити, тло і преамбула до виходу нової газети. Але основними причинами були як діаметрально протилежні ідеологічні розходження з обкомом партії, так і стратегічні бачення майбутнього розвитку і України, і нашої області.
— Ідея створення газети появилася, очевидно, в контексті тодішньої політики обласної ради...
— Нам це полегшили інші справи, які обкому партії бачилися важливішими. Наприклад, ми встановили українським січовим стрільцям персональні пенсії місцевого значення. Зауважте, це відбулося в радянський час, і радянські пенсії! Тоді було таких «VIP-пенсій» три види: місцевого, республіканського, всесоюзного. Часом місцеві були вищі, ніж республіканські. Річ у тому, що січові стрільці, які пройшли концтабори і сибіри, взагалі не мали нічого, старенькі люди були абсолютно беззахисні. Цікаво, що тоді генеральний прокурор України Потебенько постійно тримав в Івано-Франківську одного зі своїх заступників, який весь час диктував прокуророві Андріуці протести на наші рішення. І з цієї ситуації вийшло таке саме. Приходить: «Ви порушили…» Відповідаю: «Що порушили? Погляньмо на положення. В ньому сказано: «За особливі заслуги перед Батьківщиною. Наша Батьківщина — Україна. А твоя яка?».
І ще був ряд аналогічних рішень. Наприклад, як ми забрали в колгоспів і радгоспів землю. Була радянська конституція, в якій «земля є загальнонародною власністю, відданою в довічне користування колгоспам і радгоспам». Що ж ти можеш вдіяти у межах головного закону країни? А я дав розпорядження, щоб перевірили, чи землю було документально передано. Документи знайшлися лише в кількох господарствах. В усіх інших — самозахоплення. А якщо так, значить, загальнонародна власність. Хто є представником народу? Рада. Отже, землями почали розпоряджатися ради, давати в оренду, і першого року ми роздали близько 50 тис. гектарів ріллі на присадибні ділянки. Тобто клопотів в обкому партії з нами було набагато більше, ніж з виходом нової газети… А рішення стосовно газети приймалося в контексті вищезгаданих рішень.
— А щодо самої газети?
— Журналісти залишалися ще залежними від обкому партії. Тому визріла потреба в професійному висококваліфікованому журналістові, який би сповідував демократичні перетворення і зміг очолити нову газету. Тоді я запросив до себе Богдана Галюка. Ми у приватній бесіді обговорили ситуацію. Він, своєю чергою, так само обговорив це зі своїми хлопцями. Почали планувати газету, її назву, яку довго не могли придумати. Як видається, зупинилися саме на ідеї Галюка — «Галичина». Коли ідея визріла, було прийнято рішення обласною радою. Мушу зазначити, що мене гаряче підтримав голова обласної ради Яковина. Тобто організація самого прийняття рішення і затвердження головного редактора «Галичини» вже було його заслугою. Причому, на жаль, я не зустрів повного розуміння з журналістами стосовно того, щоб газета була зареєстрована як газета загальноукраїнського рівня. Ще був цікавий момент. Тоді справді вперше ми зробили редакцію відділом облвиконкому. Так що тоді хлопці дорівнялися в зарплаті до працівників апарату облвиконкому. Потім це змінилося. Не знаю, чому і хто ініціатор. Але загалом (а я організував три газети в своєму житті й стояв при керівництві області) скажу: в кардинально важливому ідеологічному аспекті будь-якої держави чи в її розбудові преса відіграє одну з ключових ролей. Хоч видається, що цей напрям нині загубили в державі.
— Як відбувалися підготовка та вихід першого номера?
— Коли я зв’язався з Галюком і попросив уточнити дату виходу, він припустив, що це відбудеться 13 травня 1990 року. І на велелюдному зібранні в Заваллі на Снятинщині з нагоди 90-ї річниці першої «Січі» Трильовського я, так би мовити, анонсував цей вихід. Журналісти тоді днювали й ночували в редакції. Хоч «Галичину» я безпосередньо не робив, але по собі знаю: початок виходу нової газети завжди дуже напружений і складний. Ви знаєте, я сам не вірив і десь морально готовий був сказати їм, щоб відтермінували вихід першого номера! І коли Галюк привіз мені перший номер, я страшенно по-доброму здивувався. До своєї заслуги зараховую те, що в редакцію влилися хлопці, які працювали в «Русі» і які не були обтяжені досвідом роботи у підкомуністичній журналістиці. Мій розрахунок виправдався, бо відбувався постійний позитивний взаємовплив.
— Отож таким чином відбувся вихід першої демократичної газети державного рівня в Україні, про що нині небагато пам’ятає...
— З цього приводу розповім приємний випадок. Ми з В’ячеславом Чорноволом як депутати Верховної Ради України йдемо в травні 1990-го з готелю «Москва» до Верховної Ради. І Чорновіл з гордістю мені каже: «Знаєте?! Ми прийняли на обласній сесії у Львові рішення і будемо випускати першу в Україні газету обласної ради!» А я на його слова відкриваю папку, мовчки виймаю «Галичину», зупиняюся, підписую йому і кажу у відповідь: «Пане В’ячеславе! Маю честь подарувати вам таку газету — «Галичину», яка вже вийшла в Івано-Франківську».
