У письменстві любити Україну завжди було почесно й знаково, а понад три століття чужого загарбницького ярма у часі російської, австро-угорської чи польської окупацій – небезпечно і навіть страшно, і вже впродовж більш як десяти років після початку війни з російськими зайдами стало ще й модно. Та сьогодні у форматі редакційного проєкту «Літературна світлиця» ми пропонуємо читачам інтерв’ю з Дмитром ВІНТОНЯКОМ із Печеніжина на Коломийщині – тим, хто добре знає, як любити Україну не тільки величчю достойних слів літератора чи як данину моді.

– Пане Дмитре, у кожного поета чи прозаїка, образно кажучи, своя дорога до слова й осібні творчі дороговкази…

– Своєю залюбленістю в українське слово я передовсім завдячую світлої пам’яті своїм батькам, а головно – татові-книголюбові Миколі Васильовичу Вінтоняку, завдяки якому у нашій родинній бібліотеці налічувалося понад шість тисяч книг, а вже я її поповнив щонайменше на тисячу. Батько народився і всі роки прожив у Печеніжині, але був добре знаний на всій Коломийщині. У нашому родинному обійсті часто гостювали великі українці. Батько дуже багато читав. Мама Ганна Ільківна Гриньків схвалювала й підтримувала батьківські уподобання, навіть попри те, що нас було восьмеро дітей у сім’ї, яких треба було ростити.

Батько працював вантажником на хлібокомбінаті у Коломиї, але з кожного відрядження привозив валізу книжок. Пригадую, як свого часу він провідав мене, студента-філолога, в Ужгородському державному університеті, то відтак декан факультету докоряв мені, що я, мовляв, збрехав йому, кажучи, що мій батько працює вантажником. Спочатку я нічого не зрозумів. А вже згодом дізнався, що батько, навідавшись до вишу, на рівних дискутував з професором про різні літературні течії в українському письменстві. Він мав потужну ерудицію й феноменальну енциклопедичну пам’ять, а також досконало орієнтувався не лише у бібліографії, а й у змісті численних друкованих видань.

– То можна образно сказати, що на дорогу до слова Вас вивели саме батьківські гени?

– Так, це по-перше. А по-друге, я жив у батьківській бібліотеці, тому що моє дитяче ліжко стояло в одній із кімнат з книжками, тож змалечку запалився читанням. І українське слово засівалося в моїй голові. Батько нас навчав, що кожен у житті повинен мати улюблене заняття – хобі, бо так, мовляв, казав наш стрий з далекої Канади. Тож я змалку колекціонував поштові марки, мав 17 альбомів з ними і навіть завоював свого часу на виставках дві бронзові медалі, а також збирав календарики, значки, пляшки з напоями з усіх кінців світу тощо. Таке середовище стимулювало мене бути схожим на тата, а ще більше – на світлої пам’яті старшого брата Василя. Я народився хворобливим, і лікарі мені пророкували недовге життя. А він, навпаки, дозволяв і навіть спонукав мене робити все те, що забороняли лікарі. Тож, наприклад, коли навчався у ВНЗ, то у силовому триборстві був чемпіоном Ужгорода і всього Закарпаття. Та й вступати на філфак порадив мені саме Василь.

– То де проросла Ваша літературна першина – ще у коломийському Печеніжині чи вже у закарпатському Ужгороді?

– Перші поетичні мініатюри я почав писати ще у Печеніжинській середній школі імені радянського «воїна-визволителя» Перегудова (нині Печеніжинський ліцей, – авт.). У мене була чудова вчителька української мови і літератури Олена Дмитрівна Бандурко. Казали, що її чоловік свого часу готувався летіти у космос разом з Юрієм Гагаріним, та не полетів – з невідомих причин. Олена Дмитрівна навчала нас знати, любити українське слово й вірити у себе. Найкращі твори поміщала в літературному альманасі, а талановитих декламаторів водила з класу в клас і демонструвала читання іншим школярам.

– А в університеті? Чи творилося Вам у студентські роки?

– Спочатку писав поезії тихцем, як кажуть, у шухляду, але однокурсники знали про моє захоплення. Навіть був зошит із віршами, який спочатку помандрував з моєю дівчиною у Кривий Ріг, а відтак взагалі загубився. Згодом деякі твори я відтворив з пам’яті. Тоді в Ужгороді за мною стежили відповідні служби, але не тільки через те, що серед моїх поезій був твір «Встань, Богдане, подивися, до чого братство привело…» та інші на той час сміливі вірші. А щонайперше через громадянську позицію: після того, як ми з друзями з таємної організації «Поступ» почепили на високій трубі приміщення університетської кочегарки національний жовто-блакитний прапор.

Я був тричі на допиті у слідчого – було дуже страшно. Та мої побратими жартували, що після першого допиту простіше – вже знаєш, як поводитися на наступному. Тож в університеті я й далі писав поезії, але ніде їх не публікував.

– Як і коли у Вас виникла ідея видати свої поетичні твори окремою книжкою?

– Це вже було у рідному Печеніжині – після відходу у засвіти матері і мого повернення з Ужгорода. Якраз батькові тоді сповнялося 75 років, і я написав йому присвяту, але соромився прочитати. Бо батько був у коломийській спільноті «Штрамаки», яка пропагувала, мандруючи селами, українські культурні традиції, тож слухачів не бракувало. Тоді мій вірш прочитала вчителька історії Печеніжинської школи Катерина Юріївна Бабущак, а опісля попросила мене показати й решту творів. Я показав, а вона віддала вірші поетові Анатолію Осадчому, який своєю чергою і запропонував їх відомій літературній редакторці Марії Боєчко з Ковалівки видрукувати в альманасі «Джерельні дзвони». Це була моя перша поетична публікація. А до задуму видати поетичні твори окремою книжкою мене заохотили працівниці дитячої бібліотеки у Печеніжині. І так 2020 року вийшла друком моя поетична збірка «На рубежі думок».

– Які були перші враження?

– Я помітив, що брат Василь зрадів. Але відчуття самореалізації у мене не було. Ця книжка не є досконалою, а лише передовсім першою спробою заявити, що я є в прикарпатському літературному просторі. Велику роль у моїй дорозі до письменницької творчості відіграла прикарпатська поетеса й педагогиня Світлана Ткачук, яка запросила мене на творчі майстерні міжрегіонального поетичного клубу «Об’єднані словом» (нині – літературна платформа «Об’єднані словом», – авт.), заснованого при редакції газети «Галичина». Слухаючи твори яскравих і самобутніх поетес Наталі Данилюк, Лесі Геник, Світлани Ткачук, Наталії Баницької та інших, відчув той мистецький рівень, до якого хотілося дотягнутися. Кожен їхній твір – то довершеність стилю і думки. Бо часто у поетів проступає недобра звичка марнослав’я – читати свої твори й тішитися ними, а поезії інших авторів навіть не помічати. Тож «Об’єднані словом» відіграли значну роль у моєму становленні як поета. Хоч добре знаю свої слабкі місця й намагаюся їх позбутися.

– А чи потрібна, на Вашу думку, нині поезія? Війна ж…

– Дуже потрібна. Розповім про один випадок. Якось із фронту приїхав у відпустку мій друг Дмитро Досінчук із Ключева, з яким ми свого часу трудилися криничарами на Верховинщині. Він із тих, про яких кажуть, що у дитинстві «Буквар» «викурили». Друг прийшов у гості, а наостанок попросив, щоб подарував йому свою книжку поезій. Я спочатку зніяковів і здивувався, а відтак підписав книжку. А далі Дмитро попросив ще й для свого командира підписати і тим дав мені зрозуміти, що навіть у найгарячішому пеклі війни слово літератора дуже потрібне. А з іншого боку, я дуже активний у фейсбуці, хоч і вважаю збирання уподобайок хворобою і викривленим віддзеркаленням вартості твоєї творчості. Тож завжди звертаю увагу на те, хто схвально відгукнувся на мій твір. Якщо це Євген Баран, Василь Кузан, Людмила Бабій, Світлана Ткачук, Наталя Данилюк, Леся Геник, Ігор Лазоришин чи мої університетські викладачі і т. д., то ці відгуки варті уваги.

– То Ви вже перехворіли на сучасну недугу збирання уподобайок?

– А я нею, дякувати Богу, ніколи й не хворів і не буду. Тепер є ще одна небезпечна хвороба – фейсбучні конкурси на «здобуття» літературних премій, коли всі учасники, які сплатили відповідну суму, стають переможцями й відповідно посідають призові місця. Тож може бути десяток перших місць, по стільки ж других і третіх... Смішно і гірко водночас. Я розумію, чому так відбувається. Талановиті літератори з провінції мають менше шансів бути поміченими, ніж деякі бездарні автори з великих міст. Не знаю, чия у цьому вина. Але не тільки авторська. Може, власне автори недопрацьовують або ж обласні осередки НСПУ себе віджили і вже не можуть фізично дотягнутися до регіонів? Деякі провінційні літературні альманахи часто друкують левову частку непотребу, але водночас усі учасники мистецьких спільнот себе безмежно хвалять. Нема літературної критики. Я у таких випадках завжди раджу деяким авторам – не прийміть, Ігорю Івановичу, мої слова за комплімент, а вважайте відвертістю, – дати свої твори на відгук Ігорю Лазоришину, хай би сказав своє слово літературного критика. Особливо те завищення мистецького рівня стосується творів наших сучасних заробітчан.

– Вибачте, але я маю іншу думку з цього приводу. Творчість трудових мігрантів має свою специфіку, тому що у ній передовсім потрібно бачити, на мій погляд, не мистецький рівень, а соціальний. Бо літературна творчість заробітчан є свого роду теплим і рідним українським світлом на чужих стежках… Але це так, невеличкий ліричний відступ. То яка, на Вашу думку, тематична палітра на часі у сучасній літературній творчості в реаліях війни?

– Так, тему війни, образно кажучи, не можна оминути. Але воїни хочуть читати ліричні твори про життя і про любов. Хоч дехто віддає перевагу фронтовій тематиці. Різні смаки й уподобання. У моїй поетичній творчості переважають саме ліричні твори, але я попри все дуже люблю філософські поезії про людину в часі, просторі, всесвіті тощо. Вони мені близькі.

– Що для Вас важить слово?

– Це – Україна. Коментувати не буду, просто почитаю:

...Для мене ніколи не було, нема й не буде України без українського слова. На мою думку, нині відбувається нове відродження України, свого роду останній і найважчий крок до вершини її Незалежності. Розумієте, літературна творчість під час війни – це однозначно й беззаперечно також фронт. Словом, зокрема й художнім, ми завойовуємо серця світу й робимо вагомий і потужний посил усім і вся: «Ми – є!» Культурний та інформаційний фронти мають величезне значення на шляху до перемоги у війні з російськими загарбниками, а їх потужне осердя в Україні стало вагомим рушієм пробудження нації і спротиву ворогам на світовому рівні.

– Дехто з українських літераторів вважає, що під час війни краще мовчати або що не має морального права писати про війну здалека...

– І я спочатку так думав і казав, що про війну не писатиму, тому що не відчув на собі її емоцій. Але після падіння оплоту української оборони на «Азовсталі» все в моїх думках кардинально змінилося: зрозумів, що не можу мовчати, і почав знову писати. Читачі мене підтримали. Слово – це теж зброя, яка під час війни потрібна в бою.

– А Вам творчість допомагає?

– Так, однозначно. Й авторові також потрібна його творчість, а не лише читачам. У моїй родині є полеглі у війні, є зниклі безвісти, є учасники АТО й ЗСУ... Війна відчутно прийшла в наші сім’ї. Не можна митцям слова бути байдужими – ми не сміємо нині мовчати.

З творчої метрики

Дмитро ВІНТОНЯК– український поет, книголюб, спортсмен-аматор, колекціонер-філателіст. Автор книжки поезій «На рубежах думок» (2020). Його твори друкували в літературно-мистецькому та науково-освітньому журналі «Німчич», літературних альманахах: «Джерельні дзвони», «Палітра муз», «Літературна Коломия», у періодичному часописі «Вільний голос». Лавреат літературної премії ім. Л. Гринюка 2024 року. Член літературної платформи «Об’єднані словом» (Івано-Франківськ) і Товариства письменників та журналістів ім. І. Франка (Івано-Франківськ).