До редакції нашого часопису звернулися з проханням провести незалежне журналістське розслідування найближчі родичі світлої пам’яті великого українця Романа (Остапа-Романа) Миколайовича КРУЦИКА, які нині живуть у Великій Британії. Вони вважають, що нині – після смерті знаного прикарпатця 23 грудня 2023 року – його духовний та інтелектуальний спадок національного значення перебуває під загрозою. А днями вони оприлюднили в соціальних мережах спільну «Заяву сім’ї видатного українського націоналіста Круцика Романа Миколайовича», якою апелюють до національно свідомої спільноти галичан та українців загалом по допомогу у відстоюванні справедливості…

Нагадаємо, що колишній член Української Гельсинської групи, ексголова Івано-Франківської, а відтак і Київської міської організації Українського добровільного історико-просвітницького правозахисного благодійного товариства «Меморіал» ім. В. Стуса, один із засновників Українського інституту національної пам’яті, Івано-Франківського обласного музею визвольної боротьби ім. С. Бандери, Музейного комплексу «Дем’янів Лаз» та Музею совєтської окупації у Києві, організатор і керівник перших розкопок останків жертв репресій в урочищі «Дем’янів Лаз», ексголова Івано-Франківської організації і член Центрального проводу КУН, депутат Верховної Ради ІІ скликання Роман Круцик – уродженець села Яблунева Галицького району на Івано-Франківщині. Він також автор книжок про жертв комуністичних репресій в Україні «Забуттю не підлягає. Хроніка комуністичної інквізиції: Путівник», «Дем’янів Лаз»: геноцид Галичини. Жертвам комуністичного терору на Прикарпатті присвячується», «Народна війна: Путівник до експозиції»…

Чому ж родина Р. Круцика з Великої Британії б’є на сполох? Тому що його донька Марія Романівна Гуртова, син Микола Романович Круцик, онуки Олександр Андрійович Гуртовий та Микола Миколайович Круцик, онука Христина Андріївна Гуртова, правнучка Софія Максимівна Шигурова, невістка Лілія Олександрівна Круцик, зять Андрій Олександрович Гуртовий та батько правнучки Максим Сергійович Шигуров підозрюють, що будинок їхнього тата, дідуся й прадідуся на вулиці Меморіальній в урочищі «Дем’янів Лаз» біля міста Івано-Франківська перейшов «іншій людині», як мовлять, не по праву, а з огляду на його вік і хворобу чи під тиском на нього.

«Мій дідусь Роман Круцик зробив чималий внесок в історію України й боротьбу з московитами за її незалежність, – пише зокрема О. Гуртовий у листі до редакції. – Я не буду перелічувати всього ним зробленого у боротьбі за визнання злочинів московитів проти нашої держави і багато іншого, але сьогодні ми втрачаємо пам’ять про нього, про те, чому він присвятив своє життя, і можливо, втрачаємо ще щось, про що, може, ніколи не дізнаємося. Бо все потрапило до рук людини, яка навіть не хотіла повідомляти нас про те, що він перебуває у важкому стані, перед смертю. І ми дізнавалися про це від інших осіб...

Ми втрачаємо пам’ять про дідуся. Йдеться про його спадок – праці, книги, архіви, авторські права... Хочемо передати все на користь українському суспільству. Цінність – не в монетарній вартості спадку, а як пам’ять про нашого тата і дідуся й те, що після нього залишилося. Спадок Романа Миколайовича Круцика – це наша сімейна книжка, яку він і ми писали всі разом. Але після смерті дідуся вона опинилася у людей, які її вправно прибрали до рук. Я не знаю, чи це сталося через недосконалість українського законодавства, чи через приховане шахрайство. Але якщо ми прагнемо бути нацією, то таке не повинно траплятися. Ми не очікуємо дива чи вигоди, але хочемо, щоб нас почуло українське суспільство…».

Будинок у «Дем’яновому Лазі» автори звернення називають «фамільним» і стверджують, що він «завжди був записаний на дітей Марію і Миколу», бо Роман Миколайович будував його для дітей та онуків на дві сім’ї. Тож принципове значення має те, яким способом відбулося, як пишуть донька й онук, «переписування майна при житті», адже й донька Марія, й онук Олександр, ознайомившись зі спадковою справою, яку відкрила після смерті Р. Круцика нотаріус Оксана Федчук, «виявили, що будинок переписаний шляхом оформлення купівлі-продажу на родичку», але знову ж таки «мають підозри, що йдеться про приховану форму шахрайства, й навіть «ставлять під сумнів обставини, за яких помер їх дідусь і батько» та свого часу оформив договір купівлі-продажу будинку.

Але, як пишуть самі автори листа до редакції, ще в серпні 2023 року – за чотири місяці до смерті – Роман Миколайович «почувався нормально», «був у стабільному стані і персонального догляду не потребував», а в листопаді того ж року – за місяць до відходу у засвіти – «був слабким, але почувався нормально, був ходячим і навіть міг собі зробити каву чи чай»... А шляхом елементарної перевірки ми з’ясували, що той цивільний правочин із нерухомістю, про який вони згадують, відбувся значно раніше. І якщо точніше, то договір купівлі-продажу між Р. Круциком і родиною Надії та Ігоря Гуляків щодо названого будинку нотаріально правомірно було укладено 2021-го року, тобто ще задовго до кончини Романа Миколайовича, коли він був у більш-менш доброму здоров’ї і при хорошій пам’яті.

З другого боку, очевидно, на те були дуже вагомі причини, якщо ні діти, ні інші представники родини Р. Круцика в останні й найважчі для нього дні – після переїзду у серпні 2023 року з Києва на постійне проживання до Івано-Франківська – безпосередньо ним не опікувалися та у грудневу студінь 2023-го не проводжали його в останню земну дорогу на вічний спочинок.

Це, звісно, викликає запитання? Але в родини пана Романа на нього є відповідь: «По-перше, ми не знали, що насправді коїться з нашим татом-дідусем, бо його стан був задовільний, а тут раптом буквально за кілька днів до його смерті, ми дізнаємося, що все погано. Надія просто не інформувала нас про це. Ми довідалися про тяжкий стан Романа Миколайовича від невістки Лілії вже тоді, по суті, коли він був при смерті. Ми всі тут працюємо, дядько хворий, в сестри маленька дитина, тож не так просто виїхати звідси в авральному порядку. По друге, всі знають, що йде війна, і подорож і перетин українського кордону не є простою річчю…».

Щоправда, діти Р. Круцика пропонували йому на час війни переїхати до них у Велику Британію, та він відмовився, а у листопаді 2023 року його навідала синова дружина – переказувала, що Роман Миколайович був слабким, але ходив сам і почувався нормально…

Будинок на вулиці Меморіальній в урочищі «Дем’янів Лаз» біля Івано-Франківська, який належав Роману Круцику, нині є власністю сім’ї доньки його брата Василя – Надії Гуляк. Саме вона, за інформацією онука Олександра, є родичкою, яку його дідусь попросив доглядати за будинком і яка ніколи не контактувала, і навіть після смерті покійного, не спілкувалася з дідусевими рідними й уникала комунікації з ними – зокрема не повідомила «про перепис будинку» й ніколи не брала участі у родинних справах Круциків.

Але такою правда виглядає, образно кажучи, з далекого Туманного Альбіону. А яка вона зблизька – з Прикарпаття?

У розмові з пані Надією ми, крім іншого, намагалися одержати відповіді на низку стрижневих для розуміння ситуації запитань: коли, як і за чиєю ініціативою родина Гуляків опинилася у статусі доглядальників за Р. Круциком у його фамільному будинку; коли, чому і як саме Роман Миколайович відчужив свій будинок на вулиці Меморіальній для сім’ї Ігоря й Надії Гуляків та чи були перед смертю якісь розпорядження й побажання Р. Круцика щодо його, образно кажучи, «дідусевих мрій», тобто духовного чи інтелектуального спадку – зокрема архівних документів і матеріалів, книг, дослідницьких робіт і особистих речей тощо?

– Я народилася й живу в Івано-Франківську разом із чоловіком Ігорем, який на війні з перших днів повномасштабного вторгнення російських окупантів, маємо двох дорослих доньок. А Роман Миколайович – мій рідний дядько, тобто брат мого покійного батька. До речі, місце поховання на Пасічнянському кладовищі він обрав сам особисто саме біля могили мого батька, тобто, повторюю, свого рідного брата Василя. Якийсь час я доглядала за будинком Романа Миколайовича, а згодом придбала його згідно з чинним законодавством – за договором купівлі-продажу, укладеним ще три роки тому. Саме дядько був ініціатором купівлі-продажу. Тому що мав бажання до останніх своїх днів жити у будинку, який збудував, і щоб я його доглядала. І продав той будинок нам не через брак фінансів – він не був бідною людиною. Казав, що хоче, мовляв, не самотньо померти, а звікувати вік біля когось, і щоб його хтось поховав. Пояснював, чому саме купівля-продаж: за його словами, ні заповіт, ні дарування не допоможуть – будинок продадуть і навіть сліду та пам’яті не залишиться. Така була його воля. А те, що він казав про стосунки зі своєю закордонною родиною, я не хочу виносити на загал.

– Чи говорив Вам, Надіє Василівно, за життя Роман Миколайович про свій нематеріальний спадок – архіви, дослідження, книги тощо?

– Свого часу дядько з Києва попривозив різні книжки, документи, матеріали й дослідження і багато їх передав у музей в «Дем’яновому Лазі». В нього вдома нічого цінного з такого спадку не залишилося – якісь збірники законів, інструкцій і т. ін. Жодних окремих розпоряджень чи побажань не було. Я не знаю, чому деякі члени родини Романа Миколайовича з Великої Британії не можуть заспокоїтися – роблять наклепи і називають мене шахрайкою. Якщо вони так вважають, то хай звертаються у відповідні правоохоронні структури й доводять. Натомість вони тиснуть на мене і психологічно, і морально, обливаючи помиями у соцмережах і знаючи, що я вдома сама, бо чоловіка немає – воює на фронті.

– А чого хоче закордонна родина Романа Круцика?

– Якби будинок купили чужі люди, то ні діти, ні онуки чи правнуки з Великої Британії не мали б до них жодних претензій. Я ж – просто родичка…

Поки матеріал готували до друку, родина Романа Круцика, з якою ми перебуваємо в постійному контакті, прояснила свою позицію щодо їхнього фамільного будинку. «Якби наш тато-дідусь записав будинок іншим людям, тоді б це так і було – чітко і ясно, – зазначив зокрема Олександр Гуртовий. – Але тут появилася людина, котра блокувала нам доступ до батька-дідуся (є докази цього). Якби її не було в цій ситуації, то, повірте, ми були б разом зі своїм татом-дідусем в його останні хвилини і поховали би його, як належить, – на третій день, з великою церемонією, і запросили б багато людей на похорон, котрі його знали й шанували…

І насамкінець – ми також не з бідних людей, і в нас немає фінансового інтересу в цій справі – це принципово, і те, що належить нам по праву, – це й наша сімейна книжка та пам’ятка, і також у багатьох аспектах і національна. Я впевнений, що пані Надії буде байдуже до книжок чи архівів Романа Миколайовича, а ми, наприклад, хотіли би зробити одну кімнату в хаті, як музей його імені та праці. Але що там залишилося, ми не знаємо. І також побоюємося, що та нерухомість може піти на продаж. Зрештою, як на те пішло, ми готові все майно свого батька-дідуся (і хату, й деякі речі, крім, суто сімейних реліквій) передати у доброчинний спосіб під музей».

ВІД РЕДАКЦІЇ. Як і належить у таких випадках, ми надали слово обом сторонам конфлікту. Але залишаємо за собою право не подавати редакційний коментар до цієї непростої ситуації. А що вона справді складна і драматична, можна пересвідчитися з дописів у фейсбуці родичів Р. Круцика та коментарів до них, посилання на які подаємо нижче. З цієї ж причини ми б не хотіли публікувати ще щось на цю тему надалі. Всі охочі висловитися, можуть зробити це тут:

https://www.facebook.com/story.php?story_fbid=429642133055610&id=100080294803973&mibextid=WC7FNe

https://www.facebook.com/story.php?story_fbid=10231571551900280&id=1484644984&mibextid=WC7FNe