Дідухи – різдвяна прикраса, дуже давній та глибокий за змістом символ і передусім – український атрибут Різдва. У різних регіонах України його називають по-різному: «дідом», «дідочком», «королем», «снопом-раєм», «снопом», «колядою», «колідником»...

Традиційно дідух – то перший зажинковий легкий і ажурний сніп (плетуть головно жінки) або останній обжинковий, міцний і багатий чи найкращий (в’яжуть передусім чоловіки). Серед його основних складових – овес, жито, пшениця, льон, а також інша пашниця, освячена на Спаса. У дохристиянські часи дідух був міфологізованим утіленням бога Коляди, духа предків і роду, а у християнських традиціях дідух у часі Різдва символізує духовне багатство, добрий врожай, мир і злагоду в родині, достаток у домі. Різдвяний дідух як виріб має свою унікальну символіку, особливі традиції виготовлення та обрядового використання у різних етнографічних регіонах Прикарпаття – Бойківщині, Гуцульщині, Покутті чи Опіллі. А талановиті й унікальні майстри цього рукотворного ремесла своєю працею популяризують і примножують українську різдвяну обрядову неповторність.

У Бойківському краї нині багато талановитих майстрів і майстринь з плетіння різдвяних дідухів, адже перший Святий вечір бойки ще називали «Дідовим Святвечором». Це Олександра Крайник, Надія Кондрин (Велика Тур’я), Марія Павлюк (Долина), Мирослава Балазюк (Вигода), родина о. Михайла Хомина (Шевченкове), Параска Рак (Белеїв), Марія Шутка (Підліски), родина Г. І. Сови (Старий Мізунь), Наталія Халус (Сенечів), Юлія Чічак (Небилів), Галина Зозук (Перегінське), Марія Милів (Рожнятів), Наталія Гуць, Ірина Конів (Голинь)... Колись ремеслом з плетіння дідухів володіли чи не в кожній бойківській родині, а у новітні часи це духовне різдвяне дійство стало покликанням лише окремих майстринь і майстрів.

А ми перед Різдвом побували в бойківському селі Великій Тур’ї – одному з найбільших у Долинській міській територіальній громаді, розташованому уздовж ріки Тур’янки за 27 кілометрів від Долини. Мета відвідин – бажання познайомитися з тутешньою самобутньою майстринею з плетіння бойківських різдвяних дідухів Надією КОНДРИН та представити її та її творіння нашим читачам. Ми вибрали для спілкування краєзнавчу світлицю-музей (за сприяння директорки Ольги Крайник) у сільському Народному домі, де з почорнілих від часу давніх та намолених образів споглядають відвідувачів очі святих і зберігається чимало давнього ужиткового у часі Різдва бойківського побутового начиння – ножна ступа, різноманітні макітри, дідухи, кропила, лопати для печі, збанки, тарелі. Адже кожна така давня річ не лише вабить око, а й збагачує неповторною магією духа Різдва…

– Вважається, Надіє Василівно, що у бойків традиційним атрибутом Різдва є сніп, зібраний найчастіше з необмолоченого вівса. Його верхівку й досі у деяких регіонах господар купає у потоці на Святвечір і відтак тричі – прямо, ліворуч і праворуч – хрестить ним світ навколо. Різдвяний сніп у хаті на Святвечір бойки інколи встановлюють на камінці чи в піску, щоб стояв ніби на землі. А що з давніх звичаїв ще збереглося донині у бойків на Долинщині?

– Плести дідухи я навчилася ще від світлої пам’яті мами Анни, тож уже понад десять років володію цим ремеслом. Тому мої вироби дуже схожі на мамині. Я пам’ятаю, що давно використовували як дідухів звичайні снопи вівса, зав’язані так само вівсяною соломою. Їх ще називали сніпками. То такий був «дідок» з назвою «сніпок». А плести дідухи почали вже значно пізніше. Для цього моя мама завжди використовувала солому вівса і пшениці. Овес міг бути навіть ще зеленкуватий.

І я так роблю. Заготовлюю їх ще до того, як зібрали урожай, щоб стебло не переспіло і не ломилося. Якщо нема свого вівса чи пшениці, то прошу назбирати у сусідів. Відбираємо разом найкращі стебла. Якщо робимо невеличкий дідух, то й купки пучків заготовлюємо менші, а якщо великий, то й купки складаємо такі ж. Як на який дідух.

Пучків колись ми робили дуже багато. Пригадую, як у мами увесь бамбетель був закладений ними, і на підлозі було багато. І вівсяні, і пшеничні... Відтак зв’язуємо овес і пшеницю у снопи та вішаємо сторчма під навіс. Там вони зберігаються приблизно до кінця листопада – початку грудня. Солому у нас не парять, але якщо трохи пересохне, то скроплюємо холодною водою. А далі вже починаємо ті пучечки складати у рядки – два, три чи й більше.

У нашому селі саме на початку грудня починали й тепер починають плетіння дідухів, щоб до Святвечора вже були готові. Їх можуть виготовляти тільки з вівса або лише з пшениці. Інколи у виробі використовуємо й овес, і жито та пшеницю. А ще додаємо й льон. Часто його загортаємо у кольорову позолоту від цукерків – щоб прикрасити. Загалом нині до дідухів обов’язково додаємо й пахучий васильок.

За розмірами дідухи були різні, як і сьогодні. Найбільші – заввишки понад метр. Плели їх колись головно жінки – скажімо, ми з мамою та ще допомагала племінниця. Але я знаю, що у деяких наших бойківських селах, зокрема Солукові чи Якубові, і чоловіки плетуть. Виготовляли ми їх переважно для себе чи родичів, а також дарували знайомим і друзям. Був час, що й продавали дідухи…

У плетінні все важливо – і здібні руки, і добра солома. Приміром, із кожного пучечка потрібно було вибрати таку стеблину, щоб ви нею обмотали той пучечок аж донизу і вона не обірвалася. Колись майстрині дуже слідкували, яка кількість пучечків мала бути в такому витворі, щоби дотримуватися відповідної давньої символіки. Але до наших днів те правило не дійшло. Принаймні ні моя мамка, ні я його вже не сповідували.

– А що робили з дідухом у Святвечір?

– Увесь день перед Святвечором у нашій родині панують тиша і спокій. Так було зазвичай – ніхто не мав сваритися. Чоловіки пораються в стайні з худобою, нарізають січки на всі свята тощо. А жінки варять вечерю. Перед тим, як приступити до Святої вечері, всі умиваються і переодягаються у вишиті строї. Відтак ґазда йде до стодоли, знімає дідуха і приносить до хати та благословляє родину: щоб ми здорові дочекали наступного Святвечора і щоб нас прибувало, а не відбувало. Дідуха ставлять у кут біля столу з вечерею, а під нього стелимо ще солому. Адже Ісус Христос народився на соломі.

Перед тим, як приступити до вечері, на стіл кладемо тарілку з грішми, три головки часнику і один поверх іншого два хліби-васильники. Під обрус на столі і під столом також стелимо найзапашніше сіно. Як зайшов ґазда до хати і поблагословив родину, то ґаздиня приносить на стіл кутю і всі починаємо голосно молитися «Отче наш...» і «Богородице Діво...». Першу ложку куті у нашій сім’ї кладемо у дійницю – щоб добре доїлася худоба. Всю кутю не доїдаємо, а трохи залишаємо – для пращурів... А в часи наших дідів ложку куті кидали до стелі. Далі даємо пісні голубці. Кожному – окремо в тарілку. У миски набираємо грибної заправленої олією юшки. Тісто до неї робимо домашнє – без молока і замішене на воді та різане.

На Святвечір забороняли вживати слово «цибуля», а тільки «закришка». Щоб, як казали, не пекла. Не можна також вживати слово «мак», а натомість – «зернятка»... То ми дітьми так і робили. Тепер багато чого з давніх звичаїв вже відійшло. У Великій Тур’ї не було і немає традиції «купати» дідуха у потоці, а відтак ним на три боки благословляти все навколо. У хаті дідуха після Святвечора тримаємо аж до празника Івана Хрестителя – 21 січня, коли всі свята завершуються. Відтак його забираємо, запихаємо у чистий мішок і підв’язуємо сторчма окремо на стриху, щоб миші до нього не дісталися. Там дідух чекає аж до Святвечора наступного року. Якщо добре його зберігати, то й не один десяток років може служити. А старі і перепрілі вироби спалюють. Кажуть, проте, що дідуха треба тримати в хаті, бо він забирає всю негативну енергію з оселі. Та в нашому селі їх виносять. Думаю, що дідух символізує добрий дух у родині, є оберегом здоров’я і провісником доброго врожаю...

– Ви не раз брали участь – до речі, і цього року, – у розмаїтих виставках дідухів Прикарпаття. Чи відрізняються чимось бойківські дідухи від гуцульських, покутських чи опільських?

– Принципових відмінностей нема. Але наші бойківські відрізняються хіба що своїм плетінням – прості, строгіші і менш пишні, ніж в інших регіонах. На мій погляд, з нашими більше роботи. Головна відмінність дідухів у всіх регіонах – глибина збереження давньої символіки.

– Чи й сьогодні у Великій Тур’ї так шанують різдвяні дідухи?

– Звичайно, що так. Мені здається, що у нашому селі такого нема, щоб у хаті не було дідуха чи не дотримувалися різдвяних звичаїв. Навіть у церкві стоять два великі дідухи. Наші священники підтримують давні традиції. На Святвечір вечеряє кожна родина. Та й добрих майстринь з плетіння дідухів у Великій Тур’ї є чимало. Але ніколи так не було, щоб кожна ґаздиня вміла плести дідухи. То завжди робили тільки деякі майстрині. Навіть у нашій родині, наприклад, дідухи плела тільки мама, а баба – ні. Проте у кожній хаті обов’язково був сніп вівса чи пшениці або дідух. І стояв він на поважному і видному місці – під образами біля стола з вечерею.

Я й дітей своїх вчу любити і провадити наші давні традиції Різдва. Вони не повинні занепадати. А у нашому селі їх дуже багато, і не лише різдвяних. А ще є чимало талановитих людей. Зокрема і плетільниць різдвяних дідухів. Звичайно, я не всіх знаю, але кількох назву: Марія Михайлівна Крайник, Олена Ільківна Небесна, Оксана Іванівна Довганич, Оксана Ярославівна Князик та ін. Моєї мами сестра світлої пам’яті Олена Григорівна Скаб’як також була доброю плетільницею. Але щораз, на жаль, меншає людей, які б хотіли плести дідухи. У Різдві молю всім любові, миру і достатку, а головно – здоров’я всій своїй родині, всім моїм односельцям і всій нашій Україні…