Під кінець березня постачальники газу без особливого пафосу оголосили ціну на блакитне паливо для побутових споживачів на квітень. Пропозиції розмістилися в діапазоні від 6,75 до 8, 85 грн/куб. м. При цьому частина компаній зберегла «магічну» величину – 6,99 грн. Нагадаю, що саме на такій ціні зійшлися свого часу уряд та облгази після протестів, що прокотилися країною через незгоду зі значним зростанням тарифів на газ для населення. Ця угода мала зафіксувати ціну в 6,99 грн. лише на лютий і березень, залишаючи незмінними високі (в межах 10 грн) тарифи на січень. На справедливе запитання споживачів газу, чому знизити ціну не можна і на січень, виконувач обов’язків міністра Юрій Вітренко в інтерв’ю «Економічній правді» 26 січня впевнено пояснив: «Заднім числом робити це дуже важко. Не було юридичного механізму».
Чи то він чогось тоді ще не знав, чи після його заяви раптом з’явився той «юридичний механізм», але вже 5-8 лютого більш ніж 20 постачальників газу заднім числом перерахували тарифи на газ. Причому, що цікаво: перерахунки відбулися, як не дивно для наших реалій, у бік зменшення, а згадані компанії – це ті самі колишні облгази, які входять до «Регіональної газової компанії» (РГК) олігарха Дмитра Фірташа, до того ж Кабмін справді не зобов’язував обмежувати ціни на газ заднім числом, але, як писала преса, «постачальники зважилися на такий крок, як кажуть, за власним бажанням». Тим часом про справжні причини такого рішення досі ніхто чітко нічого не сказав (а може, то лише я не знайшла таких пояснень). Принаймні ніде мені не трапилось ознайомитися з поясненнями постачальників газу тим споживачам, котрі до прийняття рішення про зниження тарифу встигли оплатити за газ, спожитий у січні, в перших числах лютого, яким буде механізм перерахунку ціни для них і чи буде він узагалі.
Наразі пропустимо бажання знайти відповіді на кожне із цих питань. Підкреслимо лише те, що ці дивні рішення, підкріплені оголошенням ціни в 6,99 грн/куб. м на квітень, для нас, українців, звиклих з величезною підозрою придивлятися до таких проявів «доброти» та шукати в усьому «світову змову», означають одне: щось за цим таїться. Однак сьогодні спробуємо налаштуватися оптимістично і пошукаємо відповіді на дещо інші запитання. Якщо на квітень не відбулося різких підвищень ціни на газ, яким аналітики лякали населення України ще від початку цих подій, – назвемо їх умовно «газовою війною», а понад те ще й знизили ціни заднім числом на січень, то чи можна вважати ту «війну» завершеною? Якщо так, тоді хто тут переможці, а хто – переможені?
На перший погляд, серед переможців можна назвати населення, яке своїми протестами таки домоглося зменшення цін на газ. По-друге, як не дивно, до них належать і газзбути, які хоч і втратили на ціні, але не вступили в затяжне протистояння ні з населенням, ні з керівництвом країни і не налаштували ще більше проти себе і так озлоблених споживачів. По-третє, віднести до тієї категорії варто й місцевих депутатів різних рівнів, які активно голосували за підтримку вимог населення, спрямовували депутатські звернення до Президента й уряду, гнівно засуджували дії газопостачальників на зростання їхніх прибутків шляхом підвищення цін на газ для споживачів. По-четверте, переможцями є науковці, експерти, аналітики тощо, котрі використали момент заявити про власні думки і погляди на ті події, перспективи розвитку газового ринку і видобутку газу загалом. І нарешті – керівництво країни, яке дуже швидко зреагувало на протестні настрої населення і знайшло механізми впливу на об’єкт «подразнення».
Тепер спробуємо з’ясувати, хто ж програв у «газовій війні». Уточнимо: мова йде про події початку 2021 року, бо аби бути цілком упевненими, що все вже позаду і та «війна» справді завершилася, підстав бракує. Можливо, саме тому дещо незвичним видасться й перелік переможців.
Серед тих, хто програв у «газовій війні» – однозначно… те саме керівництво країни. Така діалектика життя. Адже змусивши постачальників газу «заморозити» ціни на їхній продукт, влада продемонструвала цілковите нерозуміння функцій держави, ринкових правил економіки та невміння моніторити настрої і передбачати очевидну реакцію населення, приймати правильні рішення, які працювали би на випередження. Швидкий відступ представників влади під тиском незадоволених груп населення свідчить не лише про «вміння чути» людей, а й про «невпевненість у власних прийнятих рішеннях», слабкість державних інституцій. Це все разом лише підсилює загальний рівень недовіри до влади. Судіть самі: Президент і глава уряду втручаються в ціноутворення газопостачальних компаній і жодним словом не обмовлюються про роль таких важливих державних інституцій, як НКРЕКП, на рішення якої, власне, й спиралися облгази, чи АМКУ, дії якого, зокрема, і в газових питаннях доволі сумнівні.
Програли «газову війну» політичні партії, жодна з яких не змогла (не захотіла?) взяти під власний контроль питання відносин «постачальник послуг – споживач газу (й інших енергоносіїв)». Якщо взяти до уваги ту кількість українців, що в побуті користується газом і майже стовідсотково незадоволена цінами на нього, нехтування таким електоральним полем виглядає щонайменше дивним.
Відповідно серед тих, хто програв у «газовій війні», – і депутатські корпуси всіх рівнів. Декларації, заяви, виступи з трибун, якими б запальними та правильними вони не були, не перейшли у практичну площину дій. Мова йде про спроби повернення обласних газових компаній у державну чи комунальну власність (наприклад, на Донеччині), чи газотранспортних мереж, перехід яких у власність облгазів був доволі непрозорий і сумнівний (це ініціювали депутати Буковини), або спеціальні рішення, спрямовані на зниження тарифів і заходи з модернізації мереж (Тернопіль)…
Може, комусь видасться дивним, але «газову війну» програли й науковці. Особливо це прикро саме для нас, бо існування в Івано-Франківську такого осередку спеціалізованої науки, як Національний технічний університет нафти і газу, єдиного в Україні навчального закладу такого рівня нафтогазового профілю, дає підстави для очікувань на активну співпрацю наукової еліти з органами самоврядування на благо жителів як міста й області, так і всієї країни. Можливо, я й пропустила якісь реальні зусилля вчених-газовиків у тому напрямі, але роздуми у пресі одного з професорів ІФНТУНГ про «тарифний локдаун», його причини та шляхи виходу з нього трохи розчарували. Може, пан професор сам не є споживачем газу або він – фахівець не в економічній галузі. Науковець правильно каже про «злочин уряду проти своїх громадян», що виявляється в поганій комунікації влади з людьми в питаннях локдауну і тарифів. Але засуджуючи її за спробу державного регулювання цін на енергоносії, він, очевидно, не дуже розуміє правила ринкових відносин, якщо вірить у можливість формування справедливої ціни в умовах повної монополії на продаж газу для населення. І якщо його порівняння тарифів на газ із «пісенним фестивалем у радянські часи» щиро здивувало, то думки про те, що споживачам газу просто властиво «кричати про тарифний геноцид» або що «люди завжди хочуть усе задурно», звучать образливо.
Програли в «газовій війні» правоохоронні органи, які мали б стояти на захисті прав громадян, програли адвокати, бо ніхто з них за багато років порушень у галузі газопостачання споживачам через неправомірні нарахування й необґрунтовані тарифи не взявся за цю справу.
Дуже сумнівними виглядають і перемоги облгазів. Вони так і не заручилися особливими симпатіями споживачів. А в умовах формування ринкових відносин у цій галузі та змоги (хоч ще й не зовсім відпрацьованої) покупців газу змінювати продавця брак такої симпатії аж ніяк не сприятиме утримуванню клієнтської бази.
І точно нічого не виграло в цій всій історії населення України – ні безпосередні споживачі газу, ні всі інші, хто змушений сплачувати «газову складову» в усіх видах товарів і послуг. У цих емоційних подіях, спричинених боротьбою проти зростання ціни на газ, ніхто навіть не згадував низки питань, які образно кажучи, роблять будь-які отримані в «газовій війні» перемоги фактично марними. Ширше про це варто говорити окремо. Тут можна згадати лише таку «незначну маніпуляцію», коли навіть на офіційному сайті Мінфіну повідомляють про прийняття постанови №25 КМУ, якою уряд обмежив ціну на газ максимумом у 6,99 грн/куб. м (з урахуванням ПДВ), а тарифу на розподіл (доставку) газу –величиною в 1,79 грн/куб. м (без ПДВ!). Журналісти згодом неуважно повторювали цифри «6,99» і «1,79», а тому поява в платіжках замість останньої цифри – «2,148» (це вже з ПДВ) викликала нерозуміння й відчуття обману.
