Після майже дворічного життя нашого редакційного проєкту «Літературна світлиця» його нарешті «помітили» й деякі «фонтануючі словом» і побронзовілі прикарпатські літератори, яких я як журналіст не маю за честь запросити до розмови – не стримали у собі пиху і вдалися до порад авторові медійного проєкту, про кого і про що варто писати, а хто не гідний бути запрошеним до «Літературної світлиці». Та вони помилилися з адресою. Як господарі творчого задуму ми в його рамках маємо за честь бачити того, кого запрошуємо, і не запрошуємо тих, кого не хочемо бачити. Бо світлиця – місце, де живе світло, тож вона для тих, хто своєю працею його творить. Серед таких – журналістка, просвітянка, союзянка й краєзнавиця Дарія ОНИСЬКІВ (Мельник) з Калуша. Та для розмови зі слугинею слова ми їдемо не до міста, а в її рідне село Петранку на Рожнятівщині. Як свого часу писав один залюблений у рідний край бойко: мандруємо по світанки – до Петранки.
– Як і з чого, Даріє, починалася Ваша дорога до слова?
– Можливо, саме журналістська робота була для мене пошуком себе як філолога та свого слова. Тоді моя старша донька навчалася в гімназії у Калуші і займалася науково-дослідницькою діяльністю. Тож я з нею також студіювала деякі матеріали. 20 років тому, працюючи разом з донькою, я навчилася і журналістського пошукацтва, і краєзнавчого. Якраз торік – до своєї життєвої дати і 20-річчя журналістської праці упорядкувала книжку своїх творчих набутків «Силянка щодення мого…», де зібрала свої знакові журналістські матеріали – про людські долі, невигадані історії, краєзнавчі матеріали, науково-популярні статті, інтерв’ю тощо. А свою першу науково-популярну статтю опублікувала у другому томі збірника «Калуські історичні студії», сьомий том якого ми презентували цього року.
– Та все-таки, чому обрали дорогу служіння слову?
– Очевидно, у мені так було закладено. Адже свою першу статтю написала ще в молодших класах і не будь-куди, а до республіканської газети. Її, звісно, не надрукували. У школі в мене була прекрасна вчителька Валентина Гашинська. Вона була й моєю класною керівничкою. Вчителька навчила мене любити художнє слово й водночас його творити. Коли я вступала в педінститут, то Валентина Іванівна мені дала такі слушні й практичні рекомендації, завдяки яким я й здійснила свою мрію.
– Коли побачили світ Ваші перші книжки?
– Першу книжку до 403-ї річниці рідного села «Пісні бойківського села Петранка» ми написали разом із донькою Мартою, яка тоді навчалася на другому курсі, а нині вже кандидатка історичних наук і працює молодшою науковою співробітницею в Інституті українознавства ім. І. Крип’якевича у Львові, та дослідницею Ганною Книш. Історичний екскурс до видання з використанням унікальних архівних матеріалів зробила моя дочка. У книжці на всеукраїнському тлі досліджено процеси народження й виховання бойківської дитини у селі Петранка, а не тільки зібрано колискові пісні, записані від петранецьких жінок. Також ми проаналізували новорічно-різдвяні календарні свята та обряди у Петранці, починаючи від Святого вечора. Зібрали й колядки, які виконували тільки у нашому селі. Всі вони починаються вигуком «жей!», наприклад, «Жей, ми ж приходимо на подвір’єчко…». Жителі сусіднього села Каменя, зачувши наші колядки, казали, що вже у Петранці «жейкают». Моє покоління ще колядувало, а мої діти вже й не чули. Тож ми зібрали від живих на той час носіїв різні варіанти колядок, які виконували дівчині, газді, газдині і вдовиці. Важливо у такій роботі – встигнути записати і запаспортизувати матеріали. Бо життя неспинне і в нього свої плани на кожного з нас. Слава Богу, нам вдалося у книзі зафіксувати петранецькі й колядки, й щедрівки з нотами на автентичні мелодії. Чи цікавиться народним фольклором сучасне покоління – то вже інша річ. Дасть Бог, прийде і на це час.
– То саме цю книжку Ви вважаєте осердям свого творчого набутку?
– Для мене й краєзнавчі, й публіцистичні, й етнографічні – всі книжки однаково важливі. Зокрема, і книжка «Церква у Петранці: історія і сучасність», яка побачила світ 2017 р. Тут описано не лише сучасні церкви у селі, а й ті, що були колись. Наприклад, церкві Перенесення мощей Святого Миколая у Петранці вже сповнюється 200 років. А 2022-го минуло 150 років з часу перенесення церкви в горішній Петранці з попереднього місця, на якому її звели коштом пароха о. Івана Маришкевича ще 1716 року й відтак добудували.
Наші церкви дерев’яні, всі греко-католицькі, але прикро, що вбирають їх сьогодні у пластик чи покривають металочерепицею, по суті, руйнуючи. У нас, до речі, на хорах навіть замалювали прізвище того, хто перший розписував церкву. Громада, на жаль, не радиться з фахівцями, коли провадить будь-які роботи з культовими спорудами. Про це я свого часу наголошувала на конференції «Мистецька Бойківщина» у Нагуєвичах на Львівщині.
– Триває повномасштабна війна з російськими загарбниками. Чи потрібна сьогодні та краєзнавча робота, якою Ви займаєтеся?
– Такою працею перейматися доречно на будь-якому історичному етапі становлення України як держави. Але й ковід, і війна на кожного впливають по-різному: когось спонукають до творчості, а когось гальмують. Наприклад, у часі пандемії мені було дуже важко працювати. Сідала, писала кілька слів, а далі не йшло. Важко писати й тепер. Але я себе просто змушую. Сідаю за стіл і кажу собі, що повинна це зробити. Розумію, що інакше можна впасти в депресію. З перших днів сприйняла війну, як боротьбу між темними та світлими силами. Я переконана: якщо на цьому етапі Бог послав нам таке випробування, то Він впевнений, що ми з ним упораємося. Я вірю в перемогу. Ціна величезна, але маємо прийняти те, що Бог нам послав.
– Про що Ви найбільше полюбляєте писати?
– Мені було надзвичайно цікаво писати про історію Церкви у Петранці, особливо розділ про священників. Адже я постаралася віднайти інформацію і про їхніх нащадків та дослідити, як вони прислужилися для розвою села. Духівництво схвально відгукнулося про вихід мого дослідження. Було б добре, казали, щоб кожне село мало такі науково-краєзнавчі студії. Деякі факти мене не просто здивували чи зацікавили під час роботи над книгою, я була навіть шокована. Звісно, це честі мені не робить, але я, наприклад, доти не знала, що в нашому селі народився отаман УГА Ярослав Воєвідка, чий батько був священником у Петранці. Ми встановили йому в селі на фасаді священничої резиденції пам’ятну дошку.
Стало несподіванкою для мене й те, що у Петранці народився Іларій Лукашевич, якого свого часу звинуватили у вбивстві Ярослава Галана й розстріляли разом з двома братами. Ніхто з рідних і досі не знає, де їхні могили, та й чи загалом поховано їх по-християнськи. Такі моменти для мене – усвідомлення того, що моя праця не марна. Тож бодай те, що зафіксовано у наших дослідженнях, будуть знати прийдешні покоління петранчан, і не тільки. Ми з донькою Мартою також детально дослідили історію «Просвіти» у Петранці, використавши для цього унікальні матеріали Львівського центрального державного історичного архіву та Державного архіву Івано-Франківської області. Спочатку це Марта зробила у книжці «Пісні бойківського села Петранка», а згодом ми детально дослідили розвиток «Просвіти» у 2020-му, коли відзначали 125-річчя заснування першої читальні «Просвіти» у Петранці.
Про це ми писали у численних збірниках і періодичних виданнях. Про рідне село цікаве все й важлива кожна деталь. Наприклад, на Другому світовому конгресі бойків 2010 року ми представляли обряд бойківського весілля. А два роки тому я доповідала на регіональній конференції у Долині, присвяченій Східній Бойківщині. Мені цікаві різні теми. Дуже люблю спілкуватися зі старшими людьми. Пригадую, як до тата приходили дорослі чоловіки, то не сідали за пляшку, а спілкувалися, стругали собі та їли яблука… А ми сиділи на печі і слухали, хоч і не все з того розуміли, бо були дітьми. І тепер багато епізодів з життя родин у наших краях мені вдається відтворити саме завдяки оповідям старших людей.
– Традиційно насамкінець розважте, будь ласка, що для Вас означає слово?
– Я не вмію мудро відповідати, але скажу чесно, що для мене важливе будь-яке слово, яке правдиве, тобто слово як правда. А чому? Якщо я не можу для свого села зробити щось завдяки фізичним зусиллям, можливо, не маю великих фінансових можливостей, бо не підприємиця, але якщо Бог дав мені можливість зробити для своєї громади добрі справи завдяки інтелектуальній праці, то я беруся й роблю. Бо дотримуюся принципу, близького до того, який тепер сповідують наші захисники на війні: «Як не я, то хто? Як не тепер, то коли?».
Якби я звертала увагу на людські балачки щодо доречності кожної доброї справи у Петранці, то нічого не робила б і не зробила для громади. Але ж потрібно залишити добрий слід для прийдешніх поколінь петранчан. Друковане слово має для мене надзвичайно важливе значення. Дуже боляче мені через політику нищення українських періодичних видань, зокрема й на Прикарпатті. Треба було гучно і вчасно бити на сполох. Якщо ми нині не напишемо свою правдиву новітню історію, спираючись на сучасні реалії й живі свідчення очевидців чи учасників подій, то замість нас її знову напишуть брехливо і викривлено.
Я була надзвичайно здивована, що у нашій церкві у 30-х роках минулого століття, де у хорі свого часу співав і Степан Бандера, був чудовий дитячий колектив, який провадив Святу Літургію на чотири голоси. Хіба не цікаво, як склалася доля тих дітей? Якби не вчасні свідчення старших людей, то ми й не знали б багатьох унікальних фактів своєї історії. Краєзнавства, на мою думку, навчитися неможливо, його потрібно любити. Для цього слід відродити у собі загублене відчуття служіння громаді, яке було притаманне нашим попередникам зі згаданих 30-х. Потрібно навчитися бути українцями, жити для своєї країни й запитувати себе щоразу: а що я зробив для України?
З творчої метрики
Дарія ОНИСЬКІВ – членкиня Національної спілки краєзнавців України. Після закінчення Петранківської ЗОШ навчалася на філологічному факультеті Івано-Франківського державного педагогічного інституту ім. В. Стефаника. Працювала на педагогічній ниві. З 2002 по 2018 рр. – журналістка часопису «Дзвони Підгір’я» в Калуші, а відтак і телерадіооб`єднання «Незалежність». Авторка таких краєзнавчих книг: «Церква в Петранці: історія і сучасність (2017), «Ярослав Дякон: тернова доля галицького інтелігента» (2019) та «Силянка щодення мого…» (2022). Співупорядниця церковного календаря «Петранці – 410 років» (2012) та співавторка книжки «Пісні бойківського села Петранка» (2013). Краєзнавчі й публіцистичні матеріали Д. Ониськів побачили світ в інформаційно-рекламній газеті Калущини «Вікна», газеті «Вісті Калущини», народному часописі «Новини Підгір’я», українському греко-католицькому часописі «Нова Зоря», тижневику «Галицька Просвіта». Публіцистичні й науково-популярні статті авторки вміщено у збірнику наукових матеріалів «Калуські історичні студії», регіональному науково-методичному альманасі «Краєзнавець Прикарпаття», краєзнавчому журналі «Літопис Бойківщини. Litopys Boykivshcyny». Пані Дарія – переможниця бойківського літературно-краєзнавчого конкурсу ім. М. Утриска (2013, 2014 та 2019), роботи авторки публікували у збірнику «З вершин і низин». Як громадська активістка – серед ініціаторів встановлення пам’ятної дошки уродженцеві Петранки – отаману УГА докторові Ярославу Воєвідці (2020) та пам’ятного знака на місці вбивства енкаведистами 1946 року члена ОУН «Юнацтво» Миколи Короля («Запорожця»).
