Образ суворого на вигляд дідуся, худорлявого, але зі стрункою поставою, у «професорських» окулярах (із круглими скельцями) – це одна з тих небагатьох картин, які й досі зберігаються свіжими в моїй уяві ще з дитинства. І судячи з усього, вона зоставатиметься в пам’яті такою самою немеркнучою, доки житиму.
Склалося так, що моє навчання в першому класі Підвербцівської восьмирічки збіглося в часі з останнім роком директорування в ній Івана Йосиповича КАПИНІСА. Вже не пригадую, з якої оказії завітав було до нас, 18-х першачків, на один із уроків, які вела наша перша вчителька Ольга Львівна, до речі, дружина Івана Йосиповича, сам директор школи. Але то була тоді, мабуть, єдина наша зустріч у навчальному закладі, враження від якої в мене залишилися на все життя. Бо того самого 1968-го І. Капиніс, уже 76-літній, вийшов на заслужений відпочинок. Хоча відтак ще прожив 16 років.
Втім, як односельці ми ще потім не раз бачились. Але найдужче запам’яталася, – мабуть, тому, що часто повторювалася, – така картина. Коли після служби в армії я працював з 1982 по 1984 рр. на «Позитроні» в Івано-Франківську, то завше на вихідні приїжджав додому. А з автобуса прошкував додому центральною вулицею мимо директорового обійстя якраз навпроти школи. І часто на той час він сидів на лавочці під муром біля воріт і на моє «Добридень, Іване Йосиповичу!» піднімав у вітанні правицю.
Зрештою, так само вітався він із кожним, хто проходив. Інакше кажучи, вітав сільське повсякдення, яке споглядав, мовби стежив за плином ріки, сидячи на її березі. Власне, постать І. Капиніса, котрий сидів на лавці біля своїх воріт з піднятою у привітанні рукою, довший час мовби слугувала своєрідною візитівкою центральної частини села…
Життєвий шлях цього талановитого українського патріота-просвітника розпочався у Блюдниках тепер уже колишнього Галицького району 8 жовтня 1892 року, а кар’єра як військовика цісарської армії Австро-Угорської імперії – на італійському фронті Першої світової. Склалося так, що Іван Йосипович закінчив Станіславську вчительську семінарію того самого року, коли почалася війна. Тож його відразу призвали на службу до австрійської армії.
Воював не лише проти італійців, а й проти росіян під час їхнього так званого луцького (брусиловського) прориву на теренах Західної України. Дослужився до чину капітана. Є свідчення, що був талановитим і людяним командиром, цінував і беріг солдатів – ніколи не посилав їх на неминучу загибель.
Коли ж Австро-Угорщина розпалася, повернувся додому. Та після відомих листопадових подій у Галичині 1918 року вступив до Української галицької армії (УГА), став командиром сотні січових стрільців. Брав участь в обороні Львова від польських інтервентів, а від нашестя «червоних» захищав Київ, Білу Церкву. Доля його берегла, хоча ледь не вмер, коли, як і тисячі бійців-галичан, захворів на тиф. До 1920-го боровся за вільну Україну, доки не потрапив у польський полон…
Вирватися на волю йому і ще кільком офіцерам-січовикам вдалося за допомогою митрополита Андрея Шептицького, котрий ще потім пів року переховував їх у себе, доки обставини не змінилися на краще. «Ми не мали чим йому платити за гостинність, та він і не взяв би нічого, лише одне жадав від нас: «Будьте завжди патріотами-українцями. Не зраджуйте ні матері, ні дівчині, ні Україні!», – розповідав пізніше сам І. Капиніс.
Цій настанові Іван Йосипович зоставався вірним протягом усього життя. За будь-якої окупаційної влади на західноукраїнських землях – польської, німецької чи радянської. Хоча те й давалося нелегко. Особливо у 20-х роках минулого століття, коли, власне, й почалися «дантові кола» пекла недавнього сотника січовиків, котрий повернувся до цивільного життя. «За Польщі мені місця не було, коли працював у рідній школі у своїх Блюдниках. Влада дивилася на мене, колишнього вояка УГА, як на злочинця, – згадував І. Капиніс. – Мусів тричі на день ходити на поліцейський постерунок, мельдуватися».
Так тривало, доки не подався на роботу до Люблінського повіту Польщі. Там працював інспектором освіти знайомий українець, котрий і допоміг йому влаштуватися на вчительську посаду в одній із тамтешніх шкіл. Звісно, Іван Йосипович дотримувався головної умови-вимоги до нього з боку свого співвітчизника, котрий сприяв у працевлаштуванні, – не зізнаватися, що воював проти поляків. Але чомусь чи не щороку – від 1922-го й до 1939-го – керівники освітянської сфери з тих чи інших повітових управ у Польщі переводили його з однієї школи до іншої.
Правда, з пенсійної справи колишнього австрійського капітана, яку зберігає в себе уродженець Підвербців відомий краєзнавець Володимир Шеремета, довідуємося, що майже щоразу вчителя переводили «на його ж прохання». Але все ж, очевидно, то була така тенденція. Не могли поляки допускати, щоб високоосвічений українець (під час праці на освітянській ниві Іван Йосипович закінчив природничо-географічний факультет Люблінського університету), та ще й з офіцерською виправкою, яку не міг приховати сюртук сільського вчителя, надто довго «засиджувався на одному місці».
Та тенденція так чи інакше проявлялася в житті І. Капиніса й за німців, і за «других совітів», коли особливо далася взнаки. «Ще коли працював у Боднарові (тодішнього Галицького й теперішнього Калуського району. – Ред.), – пригадує він, – енкаведисти якось увесь день обшук робили в моїй оселі, забороненої літератури шукали. Потім з Тязева, де був директором школи, звільнили за неблагонадійність: відмовився в комуністи записуватись… Аж 1955 року в Підвербцях для мене місце знайшлося з гіркою бідою».
Але спокою не мав і тут. Перебував під пильним наглядом відповідних органів. Нерідко вечорами подружжя педагогів вловлювало під вікнами своєї оселі скрадливі кроки тих, хто намагався щось підслухати чи підгледіти. Особливо, коли в їхній домівці перебували гості з кола знайомих Івана Йосиповича. До речі, як написав журналіст Іван Ясенчук у статті «Передбачення сотника Капиніса збулись» у газеті Тлумаччини «Злагоді» за 31 жовтня 1992 року, провідати І. Капиніса приїжджала й відома поетеса Ольга Дучимінська. Тоді в домівці директора школи звучали й патріотичні поезії різних авторів, і «Червона калина». Тож такими днями й вечорами сексоти тих самих «опікунів» справді метушилися недарма. Адже в колі найближчих і найдорожчих, ідеологічно споріднених людей Іван Йосипович, завжди стриманий на публіці, ділився своїми найпотаємнішими роздумами.
«Більшовики хочуть обдурити історію, але їм це не вдасться, – констатував якось під час таких відвідин. – Цей штучний Союз – конгломерат, насильницький зліпок – рано чи пізно мусить розвалитись». Як бачимо, ці слова колишнього сотника січовиків стали пророчими…
Втім, І. Капиніс поводився зазвичай скромно й нікому не розповідав про свою боротьбу з більшовиками не тому, що боявся слуг тоталітарного режиму, які скрізь мали свої очі й вуха. А діяв і у своєму вже цивільному житті за тим самим давнім військовим принципом «Обережність – не боягузтво, а найвища форма хоробрості» лише з тим, аби не наражатися зайве на небезпеку бути вкотре звільненим з роботи.
З цією ж метою навіть уникав вживати спиртне чи на численних сільських весіллях, на які його завше запрошували як поважного й вельми жаданого гостя, чи на інших гостинах та в компаніях. Остерігався, щоб алкоголь не розв’язав йому язика, й він не набалакав «зайвого». Зате коли наставав, як мовлять, момент істини, Іван Йосипович не церемонився й відверто висловлював усе, що думав.
Як засвідчує той самий І. Ясенчук, педагогічну мораль про людську культуру й порядність він одного разу прочитав навіть першому секретареві райкому комсомолу. Сталося це десь на початку 60-х років, після того, як той молодик спершу всіляко упадав за однією сільською вчителькою, а відтак, коли вже мало йти до сватання, покинув її. І. Капиніс запросив горе-залицяльника до себе додому й там заявив йому буквально таке: «Ви чините непорядно. Як для людини, а тим паче – для комуніста, й це не робить вам честі!» – наголосив він. При цьому Іван Йосипович згадав і наведені вище настанови А. Шептицького…
Звісно, що після такої розмови той комсомольський діяч уже не навідувався до Підвербців. Навіть коли посідав найвищий компартійний пост у районі. Та, мабуть, з його керівної руки побільшало інших візитів до І. Капиніса, як мовлять, до хати й під хату. Можливо, не один із тих відвідувачів і строчив відтак доноси. Але Івана Йосиповича вже не чіпали. Очевидно, з огляду на його поважний вік. А може, й тому, що бачили-усвідомлювали: колишній сотник січових стрільців нікого й нічого не боїться…
Правда, й надворі були не 30–40-ві XX ст., а дещо інші часи. Радянська влада вже зважала на фахівців австрійської та польської шкіл, надто ж у гуманітарній сфері. Свідчення того – І. Капиніса нагородили відзнакою «Відмінник народної освіти УРСР». До того ж Іван Йосипович, повторимо, мав неабиякий авторитет у селі завдяки не лише всебічній освіченості, а й особистій внутрішній культурі, його тактовності й доброті. І в педагогічному середовищі, і серед простих селян.
Зокрема як випускник Станіславської вчительської семінарії досконало вмів грати на скрипці, мав добрий музичний слух. Тож прищеплював школярам любов як до природи, так і до української пісні. Не раз персонально допомагав шкільним аматорам готуватися до виступів на районній та обласній сценах.
До речі, ці начебто й відомі широкому загалові характеристики істотно доповнила-розширила свого часу приятелька Івана Йосиповича вчителька Наталія Антонович (дружина Петра Антоновича, двоюрідного брата Степана Бандери), з якою він працював у Боднареві. У своєму відзиві на названу вище статтю «Передбачення сотника…», занотованому згаданим В. Шереметою, вона зазначила, що І. Капиніс «скрізь, де працював, розводив сади, квітники, будував школи… Він був дуже уважний, акуратний і вимагав цього від педагогів. Коли в учительську заходила жінка, він вставав, навіть якщо це була дуже молоденька вчителька».
За її свідченням, Івана Йосиповича перевели з Боднарова до більш провінційних і віддалених від центрів культури Підвербців як «ярого націоналіста»… Як також розповіла пані Наталія, перша дружина І. Капиніса походила з тодішньої Чехословаччини. І в їхній родині зростав синок Володимир. Та за німецької окупації, коли Іван Йосипович ще працював у Люблінському повіті й поляки почали різню українців, сім’я розпалася. Його дружина із сином зостались у Польщі, а І. Капиніс повернувся 1943-го до рідних Блюдників…
У 50-х роках Іванові Йосиповичу вдалося віднайти свого сина, котрий жив тоді в Жешуві, у своєї тітки, бо мати на той час уже померла. На прохання батька Володимир приїздив до Підвербців. «Директор жив тоді біля колгоспної контори в хаті, де навіть підлоги не було, – зазначає Н. Антонович. – Ці умови справили на Володимира дуже погане враження. До того ж він весь день залишався вдома. Я взяла його до свого батька – священника, котрий жив у Рип’янці. Тут він мав товариство, слухав радіо, ходив на прогулянки. Казав, що тато хоче записати його у восьмий клас школи у Підвербцях, але він на те не погоджується й хоче повернутися до Польщі. Директор купив йому одяг, взуття, і хлопець поїхав. А Іван Йосипович потому розповідав зі сльозами на очах, що втратив сина…».
Та попри особисту драму, попри всі поневіряння «дантовими колами», якими водила його доля, І. Капиніс залишався активним борцем за торжество шляхетного українства в людських душах, педагогічних спільнотах, сільських родинах і громадах. І про це пам’ятають на його, без перебільшення, другій малій батьківщині – в Підвербцях, де він провів майже третину свого життя, більшу частину з якого присвятив навчанню й вихованню молодого покоління, і де похований на місцевому цвинтарі.
