Минає п’ять років, як Україна воює з Росією та донецькими сепаратистами. Це лихоліття відбилося на всіх сферах нашого життя, в тому числі й на спортивній діяльності в країні й поза її межами. Як поводитися в такій складній політичній ситуації українським спортсменам – в «Галичині» йшлося в матеріалах «Спортсмени-втікачі» і «Перемогти на всіх змаганнях росіян – політичне кредо українських атлетів». Зокрема про те, чи варто виступати українцям на європейських і світових змаганнях, які відбуваються в Росії. Держава до минулого року усувалася від цієї проблеми, тож як бути – кожен вирішував самотужки.

Торік у лютому наша держава вирішила не пускати спортсменів на змагання та тренувальні збори до Росії. Та наказ Міністерства молоді та спорту виявився неоднозначним. Ось його основні положення: міністерство не може заборонити спортсменам, тренерам, уболівальникам, будь-кому із громадян України їхати на змагання в Росію; проте є суверенне право уряду не фінансувати поїздки українських спортсменів на міжнародні змагання до Російської Федерації, тож міністерство не фінансує, не фінансувало та не фінансуватиме подібні вояжі за рахунок коштів платників податків; за участь у змаганнях не виплатять жодних державних призових, результати не враховуватимуть під час присвоєння спортивних звань; відповідальність за поїздки спортсменів перед українським суспільством, їхню безпеку лежатиме винятково на спортивних федераціях та особисто на тих спортсменах і тренерах, які вирішили їхати в Росію, усвідомлюючи всі можливі ризики та наслідки. Так і незрозуміло – забороняють чи не забороняють їхати до Росії. Щодо призових грошей, то там для непатріотичних українців не скупитимуться. Наказ міністерства є, а всю відповідальність держава все-таки покладає на плечі спортивних федерацій. А там, повірте, служать не лише патріоти…

Цього наказу могло й не бути, якби в одному з інтерв’ю президента Федерації біатлону Володимира Бринзака не запитали, чи поїде українська команда на етап Кубка світу до Тюмені. Той відповів, що поїде. Це викликало резонанс, дійшло до міністерства, де вирішили вдатися до певних заходів. Утім, ми охоче їздимо до сусіда-агресора, а наприкінці 2017 року, через допінгові скандали з росіянами, тюменський етап Кубка світу вирішили бойкотувати збірні США, Канади та Чехії. Як зазначила Ніна Уманець, радниця міністра молоді та спорту Ігоря Данова, у нас три роки діяла заборона на відвідини змагань у Росії, але вона не поширювалася на офіційні й відбірні турніри: «Заборонялося їздити на комерційні змагання. А от всі змагання за міжнародним календарем ми відвідували».

Однак їздили до Росії не всі. Скажімо, Федерація легкої атлетики України ще чотири роки тому видала розпорядження, що на території Росії їхні атлети можуть змагатися лише за умови надання спеціального дозволу. «За ці роки жоден спортсмен у нас не попросив такого дозволу, – каже генеральний секретар федерації Михайло Медведь. – Ми оптимізували свої календарі змагань, і нинішня заборона на нас взагалі не впливає. Російська федерація легкої атлетики потрапила під міжнародні санкції, пов’язані з допінгом, і ми вирішили з нею просто не зв’язуватися. Не їздимо туди й не маємо проблем». Найцікавіше те, що в наказі міністерства не передбачено, як каратимуть тих, хто його порушить. Після наказу головний тренер збірної України з шахів Олександр Сулипа розмірковував так: усі випадки заборони фіксуватимуть і прийматимуть якесь рішення, а за порушення – виключення зі збірної України з усіма наслідками. Приміром, спортсмена або команду перестануть фінансувати з бюджету. Тим часом у 2018 році в Ханти-Мансійську мав відбуватися чемпіонат світу з шахів серед жінок. Як сказав тоді тренер, змагання важливі, але наразі не будемо перейматися забороною щодо участі українок у них, мовляв, тривають вибори президента ФІДЕ, тож місце проведення чемпіонату може змінитися. Почекаємо.

І дочекалися. У листопаді жіноча збірна України все-таки поїхала до Росії на шаховий світовий чемпіонат. І найприкріше за рідних сестер-галичанок – львів’янок Анну Музичук і Марію Музичук. Дивна ситуація: здається, перед тим турніром Анна Музичук відмовилася виступати на міжнародному шаховому турнірі в одній із мусульманських країн, бо там жінки носять паранджу. А до Росії поїхала з відкритим обличчям разом із сестрою. І маючи високий світовий рейтинг за підсумками 2018 року (Анна – третя, а Марія – шоста) – тільки «бронза» у Марії Музичук (Анна вилетіла у чвертьфіналі). Слави дівчата не здобули, зате гроші заробили. Марія – 20 тис. доларів, Анна – 12 тисяч. Тренер жіночої збірної Михайло Бродський, який уже багато років працює з сестрами, неохоче говорив про їхній російський вояж. Обмежився лише оцінкою гри: «Я чекав від Марії більшого, хоча вона під час турніру здійснила декілька героїчних сейвів, відіграючись чорними фігурами в деяких партіях. Вона повинна і може грати краще». А що Олександр Сулипа? Які санкції через заборону поїздки спортсменам і команді? Жодних. Він спромігся сказати лише так: «Про участь Музичук у чемпіонаті світу в Росії говорити не буду. Скажу лише, що чоловіча збірна України на шахову Олімпіаду до Ханти-Мансійська не поїде точно».

А ось на сестер Музичук заборона знову не поширилася: наприкінці минулого року вони ще взяли участь у чемпіонаті світу зі швидких шахів у Санкт-Петербурзі. І залишилися поза призовою трійкою. Удруге не відчули належної слави, а грошенят заробили. Ось такий у нас патріотизм по-галицьки.

Однак наведемо інший приклад щодо заборон. Торік на чемпіонаті світу із шашок-64, що відбувся в Росії, блискучі перемоги здобули українці Олена Коротка та Юрій Анікеєв. Щоб усвідомити справжню ціну цих звитяг, зазирнемо в одну з історій.

Майже два роки тому Міжнародна федерація шашок, повністю контрольована Росією, дискваліфікувала лідера збірної України Юрія Анікеєва за те, що на матчі він виходив у вишиванці («Галичина» писала про це). Безглудішу причину годі було знайти, але українця, який реально конкурував з російськими шашкістами, таки прибрали з дороги.

Українська федерація довго воювала з цим рішенням, дійшла до Апеляційного суду в Лозанні – і звідти надійшла ухвала на нашу користь. Причому з приписом, що рішення остаточне і жодних апеляцій уже бути не може. Росіяни цю поразку проковтнули. І коли Юрій Анікеєв заявився на чемпіонат світу в Нижньовартовську, сказали, що він їм не конкурент, бо, по-перше, багато часу простоював, а по-друге, шашки-64 – не його козир, він сильний у шашках-100.

На цей турнір росіяни проти Юрія Анікеєва у вишиванці виставили чотирьох своїх чемпіонів світу різних років. І неофіційно казали, що українець навіть у топ-10 не потрапить. «Ми розуміли, що Юрієві буде важко боротися, – сказав президент Федерації шашок України Анатолій Яценко. – Я в цьому спорті уже багато років, можу оцінити силу гравців. Наш Анікеєв – шашковий геній. А четверо росіян, які йому протистояли, – супергенії».

І в такій ситуації українець переконливо виграє, стає недосяжним для своїх суперників. Це не просто перемога Юрія Анікеєва. І навіть не перемога України. А перемога правди і здорового глузду над підкупом, підлістю і грошима. «Тепер ми ініціюємо міжнародний суд, щоб діяльність цієї федерації (тобто міжнародної) визнали незаконною і взагалі її ліквідували. Федерація, яка займається спортивним тероризмом, не має права на існування. Цю мою позицію цілковито підтримали в міністерстві», – сказав Анатолій Яценко.

Ці два протилежні приклади патріотичності й непатріотичності українців не виняток. Візьмімо колишнього збірника України і ще славного прем’єр-лігівського «Дніпра» нападника Романа Зозулю, який нині успішно виступає в іспанській сегунді (після прімери – другий за силою чемпіонат країни). Справді, уже позаду найкращі футбольні часи дніпропетровського патріота. Про волонтерську та громадську діяльність футболіста на підтримку української армії й інших соціальних проектів можна писати окремо і багато. З останнього: Роман Зозуля зробив приємний сюрприз племінникові українського моряка Юрія Без’язичного, який перебуває в полоні у росіян, привітавши хлопця з Новим роком і подарувавши йому купу презентів з Іспанії.

А ось другий бік медалі. Президент футбольного донецького «Олімпіка» Владислав Гельзін у жовтні так прокоментував останні скандали довкола гравця Олексія Гая і прес-аташе клубу Олега Баркова: «Чи це правда, чи ні – з’ясовуватимемо». Перший із них, який уже давно відзначається совковими і проросійськими настроями, дав відверте інтерв’ю одному з всеукраїнських мас-медіа, де ледь не заперечив агресію Росії проти України та висловив інші думки у стилі типового ватника. Нагадаємо, що свого часу, коли Олексій Гай виступав за національну збірну України, граючи у «Чорноморці», то єдиний в одеській команді відмовився одягати футболку на підтримку української армії, засвідчивши, що дотримується відверто антиукраїнських поглядів. До речі, в першому колі чемпіонату під час донецького дербі «Шахтар»–«Олімпік» (3:2) ультрас «гірників» скандували таку речівку на адресу Олексія Гая: «Ватний-ватний Льоша Гай в рашку-рашку від’їжджай…». Як повідомили ультраси «Шахтаря» у «Твіттері», «це перший привіт» і відповідь на деякі політичні висловлювання Олексія Гая в інтерв’ю.

А щодо Олега Баркова виплила інформація, що він два чи три роки тому виступав у чемпіонаті так званої ДНР за одну з команд цього регіону («Арсенал» з Макіївки). Причому цю інформацію приховував і заперечував очевидне й після того, як вона вигулькнула на поверхню. Та попри все Олег Барков постійно позиціонує себе українським патріотом, стверджуючи, що Донбас – це Україна.

Мало віриться у патріотизм Баркова, як і в Сергія Морозова – футбольного тренера, який нині працює експертом на телеканалі «Футбол», що належить Ринату Ахметову. Ось що відзначив на одному із сайтів колишній легендарний футболіст львівських «Карпат» Ігор Кульчицький: «То були гарні часи національного відродження. Люди набиралися сміливості і приходили на матчі з синьо-жовтими стягами. Міліція намагалася боротися, декого затримувала. Одного разу хлопець, рятуючись із прапором від міліціянта, навіть вибіг на бігову доріжку. Прибіг до нашої лави і гукає: «Допоможіть!». Допоміг, звісно. «Що він вам поганого зробив?» – питаю. А під час зустрічі зі смоленською «Іскрою» в 1990-му прапорів було так багато, що тренер суперників навіть хотів відмовитися виводити команду на поле. Усе б нічого, якби цим тренером не був корінний киянин Сергій Морозов. Не знаю чому, але дуже вже різали очі національні кольори нинішньому телеекспертові».

Нагадаємо, що смоленську «Іскру» в 1986–1990 рр. очолював Сергій Морозов.