Очевидно, щось не те відбувається сьогодні у центрі Болехівської територіальної громади – місті Болехові. Адже ще тільки розгорається скандал довкола виділення з ознаками неправомірної вигоди земельної ділянки для індивідуального будівництва доньці попереднього міського голови на місці колишнього згорілого міського кінотеатру, а вже новим будівельним смородом відгонить аж до обласного центру від іншого міського будівництва. Цього разу болехівчани звернулися до депутатів Болехівської міської ради, тому що обурені через зведення торговельного комплексу відомої мережі у центрі міста на ділянці, яку старожили називають «гиблим місцем», і подейкують, що роботи ведуться на невідомих людських захороненнях...

Я свого часу – кілька десятків років тому – дуже дивувався, чому центральна частина Болехова така недоглянута чи навіть задрипана. Під і нині сущими поважними багаторічними каштанами чомусь упродовж років постійно каламутними очима зирила калабаня і бовванів сірий камінь нагадування про очікуваний пам’ятник Кобзареві, а містяни з острахом, щоб не повивертати собі ноги через вибоїни, шпацирували недоглянутими хідниками. І тільки у період з 2006 по 2015 рік обличчя Болехова, зокрема і завдяки належному упорядкуванню центра міста, виразно змінилося, і місто над Суколем стало комфортним і затишним. Бодай на вигляд. У наступні ж роки, на мій погляд, керівництво міської ради не дуже заморочувало собі голову «квіточками» чи «сквериками», ліхтарями, лавочками для відпочинку чи дитячими гральними майданчиками, ландшафтним дизайном... Бо ж хіба личить такими «дурницями» перейматися справжнім ґаздам?

Тож коли деякі депутати Болехівської міської ради територіальної громади почали бити на сполох і показали мені кольоровий проєкт майбутнього торгового комплексу, який будують у самісінькому центрі міста, я був дуже і дуже неприємно вражений. Але не виглядом майбутньої будівлі – кожна торгова мережа має свій стиль і право на нього, а несмаком керівництва міста, яке благословило забудівників і містян на таку «окрасу» осердя Болехова. Проте не це мене осібно шокувало у побаченому і почутому від депутатів міськради, а значно глибша проблема...

– Центральна площа Болехова носить ім’я Івана Франка, а тема її забудови виникла давно. Площу, на мій погляд, забудовували хаотично і неправильно. Як кажуть, без архітектурного і культурного смаку. А останнім цвяхом у домовину архітектурного ансамблю центру Болехова стало будівництво, яке нещодавно розпочалося. Згідно з архітектурним опорним планом міста, ця площа є заповідною в історико-архітектурному сенсі, тобто передбачає, що на ній не можна зводити будь-які будівельні об’єкти, які б суперечили наявному архітектурному ансамблю. Колись давно це була торгова площа. Тут головно розташовувалися єврейські крамнички, а люди із сусідніх сіл приїжджали на торговицю. На площі переважали торгові приміщення – на перших поверхах будинків, а на інших – житлові, де мешкали здебільшого власники тих крамничок. З часом усе було зруйновано. А за радянських часів на місці зруйнованих старих єврейських будівель з’явилися три двоповерхівки та одна чотириповерхова будівля, яка абсолютно випадає з ансамблю. І тільки з лівого боку в кінці площі було відбудовано будинки в архітектурному псевдо-ретро стилі. У 1990-ті роки були якісь намагання впорядкувати площу. Проте все майже було зруйновано. За переказами людей, навіть у позаминулому столітті, а може, ще й на початку минулого на цьому місці в центрі Болехова було єврейське кладовище. Саме там у 1990-ті роки було закладено фундамент, очевидно, під якийсь магазин.

Чому сьогодні виникло таке збурення частини жителів міста? Тому що на місці цього фундаменту сьогодні реалізують проєкт зведення торгового центру однієї із торгових мереж. Я переконаний, що 90% жителів територіальної громади – «за» торговий центр. Але ж не в цьому місці. Адже вигляд будівлі у перспективі не личить осердю міста – темні тони дизайну, вона схожа або на мавзолей, або на крематорій. На мій погляд, майбутня споруда не гармоніює з архітектурним ансамблем міста.

Є й інша особливість цього місця. Неподалік була будівля НКВД. Коли привозили убієнних підпільників ОУН і бійців УПА з навколишніх сіл, то викладали їх тіла уздовж дороги від моста і слідкували за людьми, чи не видадуть себе, коли впізнають у мертвих свої родичів. Якраз приблизно на тому місці, де сьогодні будують торговий центр, вночі і закопували тіла убитих. Тож я вважаю, що то великий гріх – будувати на кістках. У Болехові вистачає ділянок для такої забудови в інших місцях.

Маю великі сумніви, що хтось дасть свідчення про ті події. Тож наразі мова йде тільки про перекази. Підрядник має франшизу і будує для торгової мережі. А дозвіл видано ще в 2019 році. Сумніваюся, що він чинний і сьогодні, бо виписаний на особу, яка свого часу була власницею будівлі на орендованій ділянці. Перевірити важко, адже у державі одне перевіряюче відомство вже ліквідували, а інше ще не створили.

– Чи можливо, пане Анатолію, щоб керівництво міста не знало, що будують у Болехові чи на якому місці? Адже на сайті міськради від квітня цього року є інформація, що чільник міської ради схвалює це будівництво?

– Знати – це обов’язок голови міськради. Тож, може, він і знає, але жодних важелів впливу на процес не має. Бо ще давніше голова означив, що це буде торговий центр. А чому саме на цьому місці? Та ми відповіді не одержали.

«Вам що, Анатолію Франковичу, більше подобається той сірий паркан?» – якось запитав мене голова міської ради територіальної громади Іван Яцинин, а я відповів: «Ні, не подобається, але й фундамент на кістках – також...». Мене охоплює жах і дуже дивує позиція керівництва міста. Ніщо – ні нові робочі місця, ні надходження до бюджету – ніщо не може виправдати доречність будівництва торгового центру саме на тому місці, про яке побутують такі зловісні перекази. А диму без вогню не буває. Та й у місті є чимало інших ділянок для такої забудови. Ми наразі тільки почали роботу над цією проблемою. Шукаємо очевидців і надіємося на їхні спогади. У Болехові є ініціативна група, яка також працює над цим питанням і встановлює законність провадження будівництва.

– Людському цинізму нема меж. На травневу сесію міськради було винесено питання про надання дозволів на встановлення торгових МАФів, тобто тимчасових споруд, на площі ім. І. Франка. Серед прізвищ – і колишня власниця земельного фундаменту на ділянці, яку та продала забудівникам і яку жителі міста називають «гиблим місцем».

Я виступив проти встановлення тимчасових торгових споруд у центрі міста на погоджувальній раді і нагадав присутнім на сесії, що питання реконструкції й облаштування площ – сьогодні одне з актуальних в Україні й у Болехові також. Відтак питання зняли з порядку денного сесії, та недавно воно знову там з’явилося, проте прізвище охочих споруджувати МАФи вже приховали від людських очей. І я розумію, чому так сталося. Бо ж усі в Болехові знають, що та людина, яка сьогодні просить міську раду про надання їй дозволу для спорудження тимчасової торгової точки у центрі, перед тим продала на площі Івана Франка свою ділянку площею 0, 011 га забудівникам, яку, до речі, безкоштовно колись отримала від міста.

Від малих форм – жодного хісна для міста. Бо і центр захаращують своїм виглядом, і бюджетові не допоможуть. А через кілька років, якщо їм дозволити встановлювати тимчасові торгові точки, ті ж прохачі під трактори лягатимуть, щоб перешкодити місту реконструювати центральну частину. Нещодавно мені розповіли історію десятирічної давності. Якраз тоді на тій ділянці попередній її власник починав споруджувати фундамент, який сьогоднішні забудівники руйнують і будують інший – вже для торгового центру. Так-от одного дня о сьомій ранку, коли на вулицях міста ще не так людно, на тому місці, де починається доріжка біля каштанів, бачили низку домовин, складених уздовж на зеленому газоні.

Можна припустити, отже, що під час робіт було знайдено людські останки, для яких і призначали ті домовини. Звісно, нині важко сказати достеменно, чи точно були там поховання і які. Але загалом у Болехові кажуть, що там давно був цвинтар і що, коли й іншого часу там копали рівці під фундамент, то натрапили на людські останки, які тихцем вивезли в ріку Сукіль. Тож добре було б те будівництво призупинити, а ділянку перевірити.

– Ми приїхали до Болехова з Польщі під час депортації українців у рамках операції «Вісла». Точно не пам’ятаю, чи то був 1947 рік чи 1948-й. Я була ще мала і ходила до школи. Але пам’ятаю, як уздовж дороги, що вела на старий базар, як дрова, лежали трупи людей. Їх було не менше десятка. То були переважно побиті сільські жителі – з навколишніх сіл. Їхні вбивці хотіли, щоб на них дивилися і впізнавали своїх родичів чи сусідів. Куди поділи згодом тіла тих нещасних закатованих чи вбитих, – ніхто не знав. Час від часу привозили інші трупи. Не знаю, що поміж собою люди говорили, бо не дуже вникала у суть тих розмов. Ми ж самі були тут ще чужі.

– Коли мені було десь 15 років, то, пригадую, як дідо Михайло Якимів розповідав історію, очевидцем якої був. Якось вони поверталися з болехівського тартака додому і біля пошти побачили, як з боку Тисова їхали три вантажівки. Хто був у кабінах – видно не було, але в їхніх кузовах виднілося смерекове гілля, яким, очевидно, прикрили вантаж. Автівки поїхали до центру Болехова. Там була закрита зона для їзди, тому що розташовувалося управління енкаведистів.

Автівки через годину вирушили на Івано-Франківськ, але вже порожні. То куди сховали їхній «вантаж»? І що могли приховувати ті, кому було все дозволено? Всі знали, що хвойне гілля використовували для перевезення того, що могло псуватися від жари. Тож ніхто і не сумнівався, що то привозили убитих вояків ОУН чи УПА… Відтак убієнних виставляли уздовж дороги на базар. Дідо розповідав, що командир тих, хто охороняв ті тіла і слідкував за реакцією перехожих, навіть за формою відрізнявся від звичних «стрибків» – мав сині погони. І баба мені також про це не раз розповідала. Звісно, це тільки версії. Але, може, хтось щось згадає про те недобре місце під каштанами? До речі, коли я ще був школярем, то чув, як балакали, ніби на тому місці, де пам’ятник Леніну, колись був цвинтар. Мене дивує, що ми, на відміну від інших держав, такі байдужі до своєї героїчної історії? Як можна жити з таким тягарем гріха тому, хто зводив той фундамент, як розповідають, на кістках?..

В описаній ситуації напруги, яка наразі ґрунтується суто на переказах, спогадах і чутках, важливі не огульні заперечення чи переведення проблеми у політичну площину, а єдність у небайдужості для пізнання правди. Але й ті людські рефлексії про жахи минулого потребують, з одного боку, великої поваги громади, а з другого – аналізу і висновків спеціалістів.

Пригадую, як в одній із сільських громад на Тисмениччині керівництво села, почувши волю людей, запросило фахівців, щоб віднайти за переказами і перепоховати похованих біля церкви кількох фашистських танкістів, тому що вважали блюзнірством і великим гріхом щодень топтатися по людських могилах. Голова сільської ради, сільський священник, парохіяни, громадські активісти та ін. – всі були як одне у своїх переконаннях і діях.

Думаю, що в цій неординарній ситуації повинні сказати своє слово й керівництво Болехівської міської ради ТГ, і духівники всіх конфесій міста, і активісти громад навколишніх сіл, односельці яких, убієнні чи закатовані, не поховані по-християнськи, можливо, знайшли свій останній спочинок у центрі Болехова. Звичайно, попередньо треба зібрати всію інформацію від можливих очевидців тих трагічних подій повоєнного минулого. Бо ж проблема, яку потрібно вичерпати – підтвердити чи розвіяти, – не Стебницького, не Макотина, не Мельника чи Яцинина, а всього Болехова.